Тут таємна смерть! – сичав він на свого підлеглого. – Стражники усіх нас замордують своїми допитами. Інші тим часом прибудуть до Басри і дорого всі спродадуть…
Кухар безтямно подивився, на капітана, на малого і щось собі замурмотів під носа.
А син сміттяра, сотворивши молитву (як вчив його батько, ревнивий мусульманин – крім вина, звичайно), заходився чистити посуд. Коли він все приготував, що від нього вимагалося, то витяг задубілі шмати пампушки, взяв з корзини солодку цибулину.
Поки всі камешилися біля мерця, тихо сварилися про щось, про щось домовлялися, малий з насолодою з'їв таку смачну цибулину і сухі окрушини. Навіть сльози не виступили.
Мертвяк його зовсім не цікавив, більше того, він його дуже лякав, як і всякі мертвяки. Хоч і не прислухався навмисне син сміттяра і навмисне не дивився на бак сафіни, він знав уже напевно, що нагла смерть наздогнала чорнобородого здорованя.
І раптом до хлопця прийшов переляк від власного бунту проти старшого. Переляк і водночас лють почали його просто трусити. Навіть зуби стукотіли. Та він зразу ж вирішив, що нехай його заб'ють, але від своїх слів не відречеться. Його судомило з такою силою, що він не міг всидіти на місці. Тому вирішив, поки дорослі влаштують все з покійником, вловити риби.
За каютою Джафара, за паками льняної пряжі скинув Алі сорочку і штани. А поясом, довгою замизканою ганчіркою, обгорнувся – негоже було бігати голяка – волосся починало щедро сходити на його худющому тілі.
Без жодного плюскоту хлопець скочив у воду. Відразу відчув, як його потягло течією вздовж борта сафіни. І що він зразу ж побачив – бризки крові на промащених бітумом дошках.
І зразу ж в його голові виникла картина – чорнобородий купець не завжди лягав з усіма покотом під напнутим повстяним покривалом. Бувало, що серед ночі він вилазив із загального гурту і вмощувався біля самісінького борту, загорнувшись у теплий вовняний плащ.
Малий уже проплив сафіну і зачепився руками за греблю, за очеретяні в'язанки, що скріплювали землю. Вибухла нараз думка: "Невже отой старий – хашашін, і він зарізав уночі чорнобородого?!" Далі думка та не полинула, бо пальці намацали в заглибині між двома в'язанками очерету хвіст доброї рибини.
Алі щосили хапонув повітря – і занурився під воду. Риба була здоровенна, і коли він просунув обидві руки їй у зябра і потяг на себе, вона вся туго зіпнулась, потім пружно розправилась, боляче зачепила колючкою спинного плавця по грудях. Він все ж прихопив зубами місце з'єднання риб'ячої голови зі спиною і щосили стиснув щелепи. Риба забилася з неймовірною силою, та зразу ж і обм'якла. Алі ледь віддихався, коли виринув на поверхню.
На сафіні ж ніяк не могли дійти до повної згоди, що ж діяти?
Тому хлопчина встиг зловити ще трьох вусачів і назбирати на схилі греблі сухих буйволячих кізяків.
З рибою він переліз на сафіну по кормовій линві, вдягся і таким самим робом повернувся на берег по кізяки з великою торбою.
Крім кізяків вій ще підібрав, де тільки міг, сухі тростини, луску від пальмових стовбурів.
Хлопець роздмухав жар, що зберігався у глибині жаровні, і на власному паливі засмажив власну рибу.
Зрештою мерця з судна віднесли на другий човен стражників. І зразу ж три судна відчалили, розпустили повні вітрила і хутко попливли вниз за течією.
Кухар заходився готувати рибу і місити тісто на оладки. Він аж сичав від злості, коли звертався до хлопчика. Малий мордувався страхом перед кухарем і злістю на себе, що він так необачно пригрозив старшому. Та вирішив – що б там не було, а страху свого не являти людям і від слів своїх не відмовлятися!..
Тим, часом на сафіні відбувалися дивні речі.
Купці, не такі грошовиті, як Джафар Покійник, всю мандрівку їли разом. Тепер кожен купував у кухаря собі окремо. І це виходило кожному набагато дорожче. Джафар не вилазив із своєї каюти. Тільки звідтіля час від часу з'являвся вирлоокий мосулець. Та двічі влазив туди капітан.
Синові сміттяра випав суєтний день.
Вогонь у жаровні горів від ранку. Його треба було увесь час вирівнювати, щоб не чадів сизим димом. Треба було чистити й патрати рибу.
А курей скубти й смалити.
За кожним криком купця чи збирача податків доводилося бігти й подавати воду й рушника.
Віднести їжу ї забрати посуд назад.
Мити посуд.
А мідний посуд ще й піском відтирати.
День прогаласував над головою малого мов у сивому дурмані. І до самісінького вечора він не з'їв ані крихти.
Лише пив і пив холодну воду з великого глека.
Тому не дуже добре запам'ятав, як зникли зарості очерету і над тонесенькою смужкою берега постали гаї фінікових пальм.
За пальмами, наче величезні плетені корзини, на клаптиках підвищеної суші ліпилися одна до одної очеретяні домівки річкових арабів.
По залитих водою полях, які були за греблями, на нижчому рівні, ніж сама річка, ходили чорні, товсторогі буйволи. Така була вода нерухома, що в ній, мов у найкращім срібнім дзеркалі, все відбивалося без жодного порушення ліній, лише догори ногами.
Сафіна й перша лодія стражників трохи приспустили вітрила, і судна зразу стишили хід,
А третє судно приткнулося носом до греблі, якраз навпроти підвищеної дороги до селища.
Швидко зібралися до сафіни озерні араби. І один збирач податків, що чомусь виявився на тюркській лодії, повів з поселянами розмову. Він підіймав руки до неба, розводив широко на боки, хапався за голову, бив себе кулаками в груди. Певно, то був добрий знавець цих людей з озерного краю, бо швидко скінчив свої казання, щось вийняв з-за пазухи і передав у руки шейхові.
Хлопчина краєм ока побачив – шейх змахнув рукою, і добрі хлопці підхопили мари з лодії та перенесли на тонку смужку греблі.
Матроси з лодії відштовхнулись від землі жердинами, і течія та бадьорий вітерець дозволили лодії наздогнати інших мандрівців.
Тільки тонесенька смужечка землі піднімалась над плесом ріки – і зразу ж над водою виростали сотні, тисячі, сотні тисяч пальмових стовбурів. Вони підносили в склисте й розпечене бірюзове небо темно-зелені віяла пальмового листя.
Русло зробило зворот, і лодії винесло в широченні, безкраї струмені Шатт-ель-Арабу – злитих вод правічних рік Тігру та Євфрату.
І з хлопчикових очей назавжди зникли поселяни, що з марами над головами бігцем просувались по тонесенькій, мов волосинка, смужці греблі. І здавалось, що то ожили учні пророка Іси, і вільно собі ходять по водах.
Безмежна ширина Шатт-ель-Арабу в ці весняні дні наповнилася безліччю вітрильників. Хоча всі вони були добре впаковані вантажем і осіли в каламутній воді, рухались вони швидко й поспішали наввипередки і вниз за течією, і вгору проти течії. А вітер весь час був низовий, з півдня. Надимав своєю вогкістю вітрила від правої руки.
Та вправні капітани так ставили свої навкісні вітрила, що вони напружувались мов велетенські сірі воли і тягли свої лодії і вгору, і вниз.
Алі вже на другий день призвичаївся до шаленого поспіху в роботі і встигав споглядати й безкраю річку, й далекі пальмові береги, і запам'ятовувати що було цікавого на тих вітрильниках, які вони зустрічали на своєму шляху.
За день ходу до Басри, міста на воді, міста-брами до світу чужого, не арабського – міста, вимріяного для купців і мандрівців не менше, ніж для всіх правовірних Мекка та Медіна, капітан винайняв у прибережному селищі лоцмана. Цей підстаркуватий, але міцний широкоплечий чоловік став поруч із стерновим на демені і почав керувати рухом.
Капітан підняв на ноги всіх матросів і порозставляв на потрібні місця.
А лоцман-поводир усе приглядався до берегів, до острівців, порослих пальмами, і наказував стерновому:
– Праворуч, праворуч! Тепер ліворуч. Прямо, прямо! Тримай он на ту поодиноку зламану пальму! – Задирав підборіддя і кричав капітанові: – Хід тихіше!
А капітан верещав на матросів, що вчепились у линви снастей:
– Підтягай, підтягай вітрило! Рею, рею розгортай на три кроки ліворуч!!!
Матроси напружувались до набрякання жил на руках і шиях, щосили тягли линви й канати. І всі блоки та дерев'яні частини – щогли і реї – відповідали на їхні зусилля рипінням, скрипінням, глухим потріскуванням.
Тепер дві лодії зі стражниками-тюрками слідували за сафіною, точно повторюючи всі зміни її курсу.
Часом на широченному плесі, де, здавалося, й берегів не було видно, повз сафіну вгору пропливали одне за одним судна.
Так близько, що здавалось – вони зараз зачепляться реями, заплутаються снастями.
Малий Алі мав на якийсь час перепочинок від жаровні і приступив до лоцмана.
Він вклонився і спитав, не стримавшись, як справжній гречний багдадець:
– О шейх! Чому, поясни мені, темному, чому річка така широка, як море, а судна ось-ось зіткнуться і потоплять одне одного? Невже тільки тут є достатня глибина?
Старий мов тільки й чекав цього питання, наче кінь на ристалищі знаку сурми в день перегонів.
Вій задер ще вище своє гостре, горбоносе обличчя, втягнув широкими ніздрями повітря і виголосив на одному диханні:
– Це тому, допитлива дитино, що вже не одну сотню літ в нашому халіфаті не було порядку!.. Розпускай, розпускай вітрило! Тримай он на ту третю могилу! Як прибрала руйнівниця щастя і розлучниця людей нашого доброго і славного халіфа Гаруна ар-Рашида, відтоді наші халіфи занедбали діла віри й людського буття. Занедбали, відповідно, й устроїтелі та будівничі спорудження нових гребель і каналів. Забули звіздарі споглядати небо і обчислювати по зірках, яка й коли буде повінь. Мандейців-знавців 2 не питали про зірки, а часом їм, як чаклунам, вкорочували життя… Розвертай вітрило на крок праворуч! Тримай кермо на поодиноку пальму!.. А від повені та швидкості її настання залежить кількість намулу, що створить обмілини, запори та потаємні груди… Розвертай, розвертай вітрило праворуч на чотири крокуй Стій! Підтягай вітрило! Ти багдадець, цікава дитино, у вас там течія стрімкіша і русло сталіше. А нам тут, мені та іншим річковим поводирям, доводиться кожного разу обстежувати русло… Розгортай, розгортай на повну силу вітрило! Убога тепер ми країна, хоча халіф, надія правовірних, почав збирати все докупи. Ах, які колись були часи! Ти знаєш, адже я із старовинного басрійського роду. Ми жили тут ще до вас, до арабів…
– О шейх! А хто ж ти – ти наче не перс і не іудей?! – здивувався хлопець.
– Я мусульманин.