Але в княгині були свої власні рахунки з Константинополем. Княгиня Ольга знову повертає свої погляди, як і її син, до Візантії…
У нашій історіографії, як і в підручниковій літературі, закоренилась норманська теорія походження княгині Ольги, яка твердить, що княгиня Ольга — варяжка. Але ця теза була придумана пізніше.
Церковний життєпис "Житіє святої княгині Ольги" розробляє міфологізовану біографію княгині: вона — проста дівчина, хтось із її батьків був з варягів, вона живе у Псковській землі. І ця неграмотна, неосвічена дівчина стає княгинею через свою добропорядність. Бо колись перевезла молодого князя Ігоря через річку, коли він був на полюванні, а за зухвалі спроби залицятися присоромила його. Тож князь нібито поцінував її розум і через те одружився. У цій концепції ясно проглядає не лише відголос норманізму, а й моралізаторська християнська ідеологія.
Проте є й інші, більш вірогідні свідчення про походження княгині Ольги. Наша "Повість врем’яних літ" свідчить, що 903 року Олег привів у Київ княгиню Ольгу із Пскова і дав її в жони Ігореві. Інші літописні повідомлення уточнюють, що він привів її з Плескова. Але ось цікаве повідомлення Владимирського літописця: "Ігоря же Олег жени в болгарах поят за него княжну именем Ольгу і би мудра вельми". "Повість" за Іпатіївським списком уточнює: "Ігореві… приведоша ему жену от Плескова, именем Ольгу". Цей факт підтверджує й Новгородський літопис: "Ігор привів собі жону від Плескова на ім’я Ольга. І була мудра і смислена".
Беручи до уваги широку завойовницьку політику Олега, можна з певністю сказати, що саме перед походом Олега на Візантію 907 року чи й раніше київський правитель увійшов у союз з Болгарією, через територію якої до Константинополя найліпше було дістатись русько–полянським військам. Болгарія, що відібрала у Візантії Балканський півострів і Подунав’я, була природним союзником Київської Русі в боротьбі з імперією. У цих умовах одруження Ігоря з болгарською княжною зміцнювало коаліцію проти Візантійської імперії Русі й Болгарського царства.
Тож виходить, що Ольга — не простого роду, а князівського, та ще й болгарського.
Привертає увагу й ще одна обставина: Олег привів Ольгу з Плескова. Плесков — це давня столиця болгарської держави, що в ті роки вела енергійну боротьбу проти Візантійської імперії. На цей час — початок X ст. — припадає період активної діяльності царя–просвітителя Симеона на піднесення Болгарії. Тож логічно, що Олег узяв у жони Ігореві князівну з болгарської правлячої династії, яка мешкала у Плескові (Плісці), давній столиці Болгарського царства. Її християнське ім’я — Єлена. Ім’я ж Ольга було дано, певно, уже в Русі. У ті часи жіночі імена в слов’ян–язичників утворювались від чоловічих, видатних представників свого роду; Ярослава — походило від чоловічого імені Ярослав, Богдана — від чоловічого імені Богдан, Малуша — від чоловічого імені Мал і т. п.
Оскільки саме Олег найбільше клопотався за це одруження й був владним представником прийшлої династії, його іменем і була названа на Русі болгарська князівна, за давнім тутешнім звичаєм.
Звідки взявся в літописців Псков? Деякі історики кажуть, що раніше російський Псков називався Плесковим, але під руками малограмотних літописців було згублено дві літери — Л і Е. Звичайно, літописці могли й пропустити і літери, і слова. Та звідки ж самі псковичі, самі місцеві люди знали, що літописці зробили помилку, і почали називати своє місто неправильно — замість Плескова — Псковом? Це абсолютно нелогічна думка. Є інше твердження: часто в іноземних хроніках Псков іноземці називали Плесковим. Це могло бути, бо іноземці часом перекручували імена і назви, природно, і записували так, як їм здавалося зручнішим. Скажімо, Ольгу називали "королевою ругів", а не "русів", бо прибалтійське плем’я ругів було відоміше німецьким хроністам. Так само в тодішньому світі була відоміша назва давньої столиці могутньої болгарської держави, аніж маленький населений пункт Псков на краю землі, серед угро–фінських та слов’янських племен, що загубився в лісах і болотах. Але найважливішим фактом є те, що це одруження, за літописом, відбулось 903 року, а Псков — за давніми літописами й свідченнями, був заснований 962 року… Отже, походити зі Пскова Ольга аж ніяк не могла.
Про болгарське походження княгині Ольги говорили ще в дореволюційній історіографії, говорили й у наші часи деякі болгарські історики. Але ця теорія суперечила російській і радянській історіографії, яка підтримувала свою, нібито самобутню, а насправді норманську теорію походження княгині Ольги.
…Постарівши, княгиня Ольга в 964 р. передає державне кермо своєму синові Святославу (964–972). Це був перший князь у династії Рюриковичів, який мав слов’янське ім’я. Але він був і єдиний, який виявився найбільшим чужинцем для Київської країни. Це був князь, який практично ніколи не жив у Києві, не займався внутрішніми державними справами. Його діяльність проминула у походах задля розширення території Київської держави. Це призвело до послаблення економічного, політичного, культурного життя Київської Русі.
У 964 р. Святослав, зібравши численні війська та дружину, найманців–варягів, з якими виріс і на яких опирався, іде на схід. Він підпорядковує собі величезні території Поволжя, розбиває велику державу — Хазарський каганат. Деякі історики слушно зауважують, що Хазарія зіграла значну роль в історії утворення Київської державності: вона загородила своїми військами ворота зі сходу, через які постійно просувались дикі кочові орди на територію Подніпров’я, Причорномор’я та Східної Європи.
У 964–965 рр. Святослав розгромив цю державу, яка переживала тяжкі часи після тривалої громадянської війни, яку роз’їдали релігійні та інші суперечності. Святослав підпорядкував Києву численні народи Північного Кавказу, що були під Хазарським каганатом — касогів, ясів; він підпорядковує собі значні території Причорномор’я, Криму, тобто райони, які були під контролем Візантійської імперії. Згодом це піднімає Візантію проти Русі й проти Святослава.
Святослав здійснює великі походи на Подунав’я, на Болгарію. Ми знаємо про них з багатьох літературних джерел, із високим патріотизмом пише про них і "Повість врем’яних літ". Цей пієтет ченців–християн підхоплює історіографія, спочатку російська, самодержавно–монархічна, а потім і українська, яка оспівувала згодом загарбницьку діяльність династії Рюриковичів. Метою цих походів Святослава на Дунай було оволодіння територією на нижньому Подунав’ї разом із значним торговим центром — містом Переяславцем. Імовірно, зважаючи на ослаблення в цей період Болгарського царства, проти якого озброїлась Візантійська імперія, Святослав прагнув здобути болгарський трон як законний спадкоємець болгарського княжого роду, зважаючи на болгарське походження своєї матері — княгині Ольги–Єлени.
Святослав справді був активним полководцем, мужнім воїном, великим завойовником, був людиною відважною, особисто невибагливою у побуті — це справді непоганий приклад для воїнства. Але для керманича держави головне — бути не завойовником, а упорядником життя власної країни, просвітником, будівничим, мудрим правителем.
Святослав не прийняв Ольжиної традиції християнства, він виховувався варязькою дружиною, яка оточувала ще князя Ігоря; від неї була прийнята ним завойовницька ідеологія. Святослав негативно ставився до християнства, хоча княгиня Ольга намагалася навернути його до цієї віри. Святослав, як і Олег, влаштовував у Києві, як це довів М. Брайчевський, антихристиянські погроми, особливо в той період, коли він зазнавав невдач у болгарських походах. Такий погром зафіксовано в 968 р., після його повернення з першого дунайського походу і пізніше, у 970–971 рр., зокрема й у Болгарії.
Російський історик XVIII ст. В. Татищев повідомляє, що після поразки Святослава від війська імператора Іоанна Цимисхія, князь розлютився на всіх християн, котрі були в його дружині, і "не пощадив" навіть свого "єдиного брата Гліба" який, певно, також був християнином, віддав усіх "на різні катування"…
Про дунайські походи Святослава існує численна література.
Сучасний російський історик А. Сахаров написав велику й детальну монографію про діяльність цього князя. Але в оцінках його він опирається на праці, традиційні для нашої історіографії,— оспівування, ідеалізація князя Святослава та його політики завоювань, що відповідало анексіоністським уподобанням російських імперських ідеологів різного ґатунку. І справді, Святослав започаткував своїми завоюваннями утворення величезної території імперії Рюриковичів. Між тим, в історичних оцінках інших авторів все частіше зустрічається теза про те, що такі завоювання були непотрібними для Київської держави: вони непомірно розширили її територію, ослабляли центр, вимотували матеріальні й людські ресурси, а головне — зруйнували на сході заслін із держав, що стримували натиск кочовиків на східноєвропейську рівнину, котрі згодом перетворили тутешню цивілізацію в руїну.
Реформи Володимира Великого
Тепер звернімо увагу на події в історії Київської держави після загибелі князя Святослава під час повернення з другого дунайського походу в 972 р., коли на нього напала орда печенігів біля дніпровських порогів і вщент розгромила його дружину. Князь Святослав був убитий. І печенізький хан Куря, за переказами, череп князя Святослава оббив золотом, зробивши з нього чашу, і написав віщі слова: "Хто шукає чужого, губить своє".
Ідучи на Подунав’я, князь Святослав залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, який був народжений від першої його жінки — угорської князівни, яка мала слов’янське ім’я — Предслава, як говорять деякі джерела. На ті часи угорські володарі прийняли християнство, отже, жінка Святослава була християнкою. Деякі історики справедливо вважають і самого Ярополка християнином, адже його виховувала не лише мати–християнка, але й християнка бабуся, княгиня Ольга. Отож і виходить, що Ярополк був першим християнським князем (після Аскольда, звичайно) на київському княжому престолі.
Після загибелі батька Ярополкові дісталась велика й зруйнована Святославовими війнами держава. Вся діяльність Ярополка, проте, займала невеликий проміжок часу і залишила в історії тільки окремі фрагменти.