А я — ні, та й годі. Кажу, піч он є, хазяйнуй. Но-о!
— Та піч добре, але ж і палива не настачишся — кожне літо бігай, де б машину чи підводу знайти і привезти аж зі станції.
— А ти підожди, ось цього газу не стане, то знов забігають: давай дрова, давай те, се.
— На наш вік хватить,—засміявся я, підсовуючись ближче туди, де од дядькової спини тінь падала.
— Гм, якби ж знаття, звідки тої біди ждати. А то стояв собі той балон з газом рік, може, чи два, а тоді бах — і півхати знесло. Сила ж яка, ти скажи.
Таки вибралися за село, колеса, почувши вЪкджений ґрунт,
покотилися тихше.
Звідси вже добре видно стовпи похилені з дротами, перевиті хмелем.
— Це й цього року світить нам хміль обривати.
— А осьо посадку переїдемо, та й буде видно, що воно за
хміль.
Дядько хитнув пужалном, і коні взяли скоріше.
— Як жовтий, значить, уже пора йому.
— Я скільки знаю, то під Вертикиївкою тільки й росте він, а більш ніде.
— Ще десь біля станції.
Дядько знов згадав, яка біда у Вільчинського.
— А це ще з Миколаївною таке. Він сокиру кинув на подвір'я, а вона, як собака, стриб-стриб і ногу Миколаївні поранила.
— Одна біда не йде.
За вузькоколійкою коні взяли ліворуч од села, щоб їхати полем. Ще переїдемо одне село, і там уже буде такий лужок уздовж залізниці, на ньому дядько Вільчинський ще того тижня позгрібував і склав у копички сіно.
Оце воно й є.
— Ти-но роздягайся.— Дядько Візнюк вже стояв у чорних довгих трусах, чоботях на босу ногу і в сорочці.
Як півхури наклали, дядько назначив мені лізти нагору, приймати навильники і втоптувати.
А там уже й рублем притиснули, добре позав'язували.
— Вже не так пече, як в обід, правда, дядьку?— гукнув я з хури, коли поволі рушали з лугу.
— Парко наче, в очах млоїть.
— Вилазьте ви на сіно, а я за віжки.
Дядько Візнюк довго мовчав, а я, заклавши ногу на ногу, роздивлявся небо, хмарки.
— Вважай, хоч одне діло добре зробив за сьогодні, а так би прошвендяв, як оно, бачу, на річці тиняєтесь, в костьолі шкоду робите.
— Чого це? В мене сьогодні й без вас роботи було б.
— А, яка там у тебе робота. Оце робота,— дядько ткнув пужалном у копицю сіна.
Чутно було, як виїжджаємо на шосе, скоро вже й хата Вільчинського.
— Чи ти заснув там, приїхали.
Дядько Візнюк уже сидів на лавці, кашкет біля нього, і розчісувався ріденьким гребінчиком.
Я й не знав, як би краще сповзти з хури, щоб менше бачили. Бо вже й Миколаївна, і дядько Вільчинський, і дочка їхня стояли посеред двору, балакали й у мій бік дивилися.
— Будемо, хлопці, обідати,— сказала Миколаївна. Дядько Візнюк м'яв свого старенького картуза, ждав, мабуть, щоб іще раз просили.
— Та ми б оце звантажили, і я коні у школу одвів.
— Та ні, одведете потім.
Мені в голову ніяк не влазило, як це отак у вчителів у хаті обідати можна.
— Чуєте,— нахилився я до дядька Візнюка,— ви йдіть, а ми з Лількою на горище позакидаємо.
Але дядько ще не надумався: їхати чи в хату заходити.
— Це ще добре, що півверха знесло,— підходячи до коней, казав дядько Візнюк,— буває ж і гірше.
— То добре,— нарешті й дядько Вільчинський обізвався.— Якось буде, ходімте в хату.
Я дійшов до Лілі, що стояла з квартою і рушником,— дядько Візнюк втирався.
— Давай, поки вони з обідом там, знесемо сіно.
— Та ти ж голодний.
— А, який там голод, у мене ще діла, а додому йти не хочеться.
Сіно треба було зносити у хлівчик на горище. Я приставив драбинку, коротеньку таку, міцну, і Ліля вилізла на горище. А мені кортіло заглянути: там уже було сіно, може, торішнє.
— Тільки ж ти мене вилами не зачепи,— сміялася Ліля,— а то Павло тобі дасть.
Я подавав невеликі навильники, бо дірка на горище вузенька, багато не влізе.
— Боїшся, що перестане тебе любити, як вилами подряпаю?
— Аякже ж
За кожним навильником я ставав на другу чи третю поперечку, щоб подивитись, як Ліля втрамбовує сіно.
— Ху, як мені вже гаряче,— Ліля вигукнула з горища.
— Роздяглася б.
— А ти більше нічого не хочеш?
Я аж розсердився, бо мені наче й не все одно, щось там таке надумала собі. З цими дівчатами!
Потім навильники виходили більші, і я зі злістю заштовхував у отвір, аж дощечки тріщали.
— Що тебе вкусило там, сердишся?
Я крутнув головою, було б чого гніватись.
— Але ж ви, хлопці, й смішні!
— Воно й видно, як тобі смішно,— буркнув я, стаючи ще
на один щабель вище.
— А за Полтавського то я просто так сказала
— Про мене,
Я зіперся ліктями на глиняну долівку горища, там пахло сіном, давнішою пилюкою.
— Вилазь, посидимо трохи.
Ліля підібгала ноги під себе, і я помітив, що там, вище колін, вони в неї зовсім білі.
— Дивись, геть упріла.— Вона витерла лоба і показала долоню.— Будемо скоро мінятися.
— Та куди тобі, ти внизу не справишся.
— Ой-ой-ой.
Мені чомусь не хотілося сідати, і я став на коліна.
— В тебе он травинка прилипла,— показав я очима на
спітнілу Лілину шию.
— То зняв би,— змахнула вона волосся з-перед очей. Доки я діставав пальцями соломинку, в горлі геть пересохло, в очах стала якась пелена...
— Ти чого на мене так дивишся?—раптом стрепенулася Ліля.— Ану, забери руку, швидко!
Я й не помітив, що рука ще й досі висить між мною і Лілею.
— А, з тою травинкою...
— Батьки побачать, чуєш, не займай.
Ліля прудко звелась на ноги, і я побачив ще раз, між ґудзиками, яке в неї біле тіло.
— Іди вже, йди, там небагато переносити, я сама. Злізай...
— Якась ти, Лілю, білюща.
Я відчув прохолоду, як злізав драбинкою, вже вечоріло.
— Нічого, мені добре й так.
Я ще встиг побачити, як Ліля приминала незастебнуту петельку, мабуть, ґудзичок одлетів, коли вона підхоплювалась.
За ворітьми я зупинився й побачив між деревами, біля костьолу, Павла Полтавського.
Це вже він мене дожидається, на плечах теліпаються дві пари боксерських рукавиць.
— Що ти там робив?—запитав Павло, коли я підбіг.
— Та сіно ж помагав, як хочеш, то й тобі робота буде.
— А я тебе жду, жду.
Ми позаходили у костьол, і я згадав слова дядька Візнюка.
— Сваряться, як сюди хто заходить.
— Бо це ж як музей, наші у війну тут відстрілювались.
Я знав це й без нього, тут усі стіни подзьобані кулями. Згори на нас дивилися напівзатерті голови святих, а ще вище, на карнизах, туркотіли голуби.
— Аж страшно,— вимовив я.
— Сюди увечері не дуже хто й зайде.
— Та й то правда.
Полтавський одійшов і звіддалік показував, як одягти рукавиці.
— То що ти там робив у Вільчинського?
— Кажу ж, сіно на горище закидали.
— А-а.
— Ми з дядьком Візнюком од Вертикиївки допіру привезли.
— А Лілі часом десь не бачив?
— Бачив, чому ж ні. І вона помагала.
Полтавський вдарив лівою по моїй правій і відстрибнув на один крок убік.
— А, то це ти лівша? — Мені воно не дуже й з руки було.— Як би це не забутись.
Павло ошкірився, мовби сміявся, а потім знову вдарив правою по моїй лівій.
— А тепер ти бий, бий, не стій на місці,— гукав Полтавський,— і весь час бігай, усі боксери так роблять.
Мені здавалось, що ось зараз я поцілю прямісінько Павлові в підборіддя.
— На! — радіючи, гукнув я, але десь узялися його дві рукавиці і затулили обличчя.
Я ще й не добрав, як це воно так сталося, коли відчув на лобі різкий, хоч і не сильний, удар.
— Бокс, бокс!
Полтавський так само всміхався і перестрибував з ноги на ногу.
Якогось разу мені вдалося дістати до його грудей, та й то тільки торкнутись, бо Павло устиг стиснути мою руку, ще й показав, що міг би знову вдарити мене.
Частіше я одхекувався, попускав руки, і Полтавський теж одходив, але продовжував сучити руками в повітря.
— Пізно ми почали, вже он стемніло,— почувся мій голос.
Бо таки справді, голуби все тихше вуркотіли, густо пообсідавши карнизи й почорнілі рами, в яких ми ще малими повибивали скло. І сонце аж червоним просвічувало крізь ті вікна верх костьолу.
— Давай ще трохи, та й підемо,— сказав Полтавський.
Я б уже кинув ці рукавиці, бо аж зло взяло, що так не
повезло з боксом.
— Попробуємо,— звів я руки, і такі важкі вони здалися.
— Це якби кожен вечір битися, то скоро навчився б. І мені перший раз аж голова тріщала.
— Та, ще кожен вечір.
Полтавський бив уже не так часто, може, й жалів мене, і я, зібравши силу, разів кілька вдарив не цілячись. Та, видно, перебрав, бо Павло аж хитнувся.
— Добрий удар,— заохотив мене Полтавський, здивований трохи,— але по руках, тому очко не записується.
В його очах знову загорілися смішинки, що й раніше.
— Отак треба.
І Павлова рука знов черконула мого лоба, чи й не в те саме місце.
Я напружився, разів скілька підстрибнув і вдарив раз, другий, третій.
— Ого, ого,— заохочував Полтавський, з підстрибом одступаючи до протилежної стіни.
— Та вже ж і не видно, куди бити,— трохи підбадьорився я.
— Ще добре як видно,— не вгавав Полтавський, все затуляючись од моїх ударів.
— Ну да, якби на вулиці, то ще нічого.
— А тепер раз, раз! — Павло націлився в мого лоба і я затулився двома рукавицями.
І раптом почув поштовх у праве плече й мовби спіткнувся, аж коліном проповз по кам'яній підлозі.
— А це нечесно! — вирвалося в мене.— Обман, що ж ти дуриш? І
Павло хихикнув і знов затулився, мовляв, бий тепер ти. Та в мене пройшла охота битися далі. Навіть сльоза набігла в одному оці,— чи від удару, чи чого вона.
— Ну добре,— опустив і собі руки Полтавський,— колись іще попробуєм.
Уже на вулиці я постягував рукавиці, помагаючи зубами. В костьолі стояли сутінки, голуби вже не перелітали з вікна
на вікно. ..0 і
— А ти в клуб сьогодні не йдеш? — запитав Полтавський.
Він взяв мої рукавиці й закинув собі на плече.
— Та побачу, як воно там.
Вибігши на шосе, я оглянувся на хату дядька Вільчинсько-го, але за тополями не побачив її.
— Трохи поболює,— всміхнувся я, пробуючи пучками лоба.
VII
Ну тобі справжнє свято на селі, як приходить пора картоплю здавати. Кіньми підвозять, велосипедами иавперекидьки, а хто й так, на своєму горбі. Це кому ближченько.
Дворище сільповське: хоч триста возів сгане. А ще на ньому склад од "залізного" магазину, неподалік вагарні, а онде й бак з гасом, у кутку дворища, що заросло попідтинню лободою впереміш з якимись високими патиками,— там же, де гас проливається і люди топчуться повсякчас, нічого не росте.
Та ще два клени старі, що листя в них лиш на декотрих гілочках зосталось, з городу баби Богиньки заглядають через високий паркан: ану-ну, хто скільки здав сьогодні?
І Гаврило Марусич, дарма що худющий та кривиться одним боком,— хоч лицем свіжий, як ото колії бувають од випитої чарки та свіжини,— згрібає за гичку клумачка і пре поперед себе біжком.