Де ж пак, люди чину! — презирливо хитнувся Сквирський, згорнувши руки на грудях.— А того й не розуміють, дурні, що тільки розмови — не балачки, ні, а розмови! — дають їм змогу брати від життя все, що можуть узяти, все, що їм потрібне! Ви от,— перегнувся він над Іваном Семеновичем,— хіба ви не почуваєте, що треба вам довго й щиро порозмовляти?
— Мені? — здивувався Іван Семенович.— 3 ким? Про що?
— Вам! З ким? Зі мною. З п'ятим, з десятим. З чортом лисим! О! А про що? — раптом засміявся він дерев'яним сміхом.— Про вас.
— Ну, знаєте...— почав сердитися Іван Семенович.— П'єте ви багато.
— От бачите, ви вже й гніваєтесь,— задоволено, мов тільки цього й бажав він, посміхнувся Сквирський.— Так завсігди. Кожен з нас не вміє і боїться говорити про себе. Соромиться навіть. Де ж пак! Особисте життя... Така делікатна тема...
— Ну, а за яким чортом я говоритиму з кимсь про себе? — остаточно розсердився гість, сам наливаючи собі чарку.
— Ви не хвилюйтесь,— притишив його господар і, на тонкі свої пальці уважно роздивляючись, роняв слова далі: — Отже, коли ви хорі, навіть як здається вам тільки, що ви нездужаєте, ви ж не соромитесь звертатись до инших — не тільки до лікаря! — за порадою?.. Ви й розповідаєте, й розпитуєте,— а чи не було такого ще комусь, та що тоді роблено, та як скінчилося... Чому ж, як упаде якась недуга в ваше особисте життя...
— У мене немає недуги! Розумієте? Да...— не знайшов більше слів Іван Семенович, третю чарку собі наливаючи.
Здавалось, не чув його Сквирський. Похитувавсь на довгих ногах своїх, думаючи про щось глибоко, потім заговорив иншим якимсь голосом — навіть здивувався Іван Семенович, що може звучати він у нього так ніжно та сумовито:
— От будуємо ми з вами, товаришу Орловець, усякі машини, весь свій досвід і велику науку застосовуючи... Радимось про всяку дрібницю... спільними силами... а хіба ж збудувати особисте життя — це так просто, що ні ради, ані науки не потрібує? А чи не здається вам инколи, що й наше спільне, загальне, чи що, життя не зможемо ми будувати й перебудовувати, доки кожен з нас — неук і ледащо — сам, на свій ризик, творитиме своє окреме життя? Як же з цеглин трухлих здебільшого й неоднакових вивести будівлю прекрасну?
— Що ж ви — контролю над життям кожного з нас вимагаєте, чи як? — зглузував Іван Семенович. Починала набридати йому воркотнява інженерова: крутить, крутить, і почувається, що веде до чогось, а просто не каже.
— Ні, не контролю,— засмутився Сквирський,— а більшої уваги до нього. Ви ж зрозумійте — раз людина живе, а що ж вона з того життя робить?
— Чорт зна що! — сам відповів по павзі.— А все через те, що, знаючи, що раз живе, хапається жити, поспішає, захлинаючись... Замість спокійно вибрати з життя тільки те, що справді тобі потрібне, отже, й щасливим тебе може зробити, кожен з нас хапає все, що трапляється йому на шляху... Ну, а потім драми, звичайно... А найбільше — трагікомедії... Бо кількістю якости не заміниш! От хоч би й кохання, наприклад,— спинивсь він на хвилю, зшерхлими губами до чарки припадаючи.
— Ну... що кохання? — неприємно похололи Іванові Семеновичу скроні... "За тим і кликав..." — подумав він, з огидою дивлячись, як при кожному ковткові здригається в Сквирського гострий якийсь борлак.
— Кохання...— пошепки почав інженер і голосно гукнув до дверей, обережний стукіт почувши: — Можна! Можна!
Увійшов Мюфке, волохаті ручки свої потираючи. Вклонився обом, але ж здивування не виявив, немов була це звичайна річ: нічна розмова коло карафки.
Сів у кутку й тільки промовив:
— О, інженер Сквирський — філософ. Ой, який філософ! — покрутив він головою.— Такий філософ... Слухатись його — всім би щасливими бути!
— Ну-с, так кохання? — кинув зло Іван Семенович, чомусь із зусиллям це слово вимовляючи.
— Да-с, кохання...— підхопив його Сквирський.— В нім яскравіше, ніж де, виявляється, як невміло, як по-дурному будують своє особисте життя всі люди. І саме кохання найменше хочуть вони вчитися, з мотивів різних, та безглуздих однаково: для одних це — "святая святих", поезія, екстаз, щось ірреальне, до чого ні з міркою, ні з дослідом не підійти; для инших — щось надто елементарне, чому не варто віддавати багато уваги...
— Тепер більшість так дивиться,— скромно втрутився Мюфке.— Полове питання, та й годі...
— Ет, рецензенте! — відмахнувся Сквирський.— Мені байдуже до природи кохання, до його корнів... Я знаю тільки, що хоч як розуміти його, а віддає йому кожен з нас багато уваги, сил і часу. Що таке зрештою наше так зване особисте життя, як не кохання? І знаю инше: яких би форм не набирало кохання — в дев'ятдесят дев'ятьох випадках воно нещасливе...
— Ну...— не повірив Мюфке.— Тепер...
— Зійтися,— заспішив Сквирський,— зовеш не значить кохати щасливо. Та й не знаю я, що тепер легше й частіше роблять: сходяться чи розлучаються... У всякому разі дуже часто життя своє марнують, добиваючись того, від чого, свого нарешті дійшовши, відмовляються розчаровано... То чи варто ж і домагатись такого? Кілька таких піррових перемог — і жити ніколи.
Мюфке засміявсь тонко, пирхаючи й куточки губ заслинюючи, здавалось, знесилив його веселий анекдот; тіпався всім тільцем своїм, волохаті ручки свої потираючи.
— Ой, інженер Сквирський! — вигукував він між сміхом.— Ой, який це філософ інженер Сквирський! Просто алхімік! Він шукає єдиного кохання! Вічного кохання!
— Тю на вас, рецензенте! — спинивсь перед ним Сквирський.— Не вічного — справжнього! Справжнього, рецензенте! Такого, щоб варто було його шукати й добиватися. Такого, щоб збагатило воно твоє життя, зробило його цікавішим, повнішим... А головне, щоб не почували ви потім, що витратили себе на щось вам непотрібне, без чого ви легко можете обійтись...
— Рахуночок?
— Так, так, рахуночок! Все в житті, отже, й кохання, повинно добре оплачувати час і зусилля, на нього витрачені. Ну на чорта, скажіть мені, добиватимусь я кохання, мучитимусь і мріятиму, життя своє для нього міняючи, від усього иншого відвертаючись, коли раптом скінчиться таке кохання через дві ночі?.. А здебільшого так і буває... Бо хапається людина жити, тягнеться за першим-ліпшим, що їй під руку підвернеться, а не вибірає, не шукає сама... Зустріне чоловік жінку, відчує потяг до неї — і вже кохає! Жити без неї не може! І добре, як розв'яжеться це швидко—чи полюбляться та й розійдуться, чи ше якось переконаються, що це омана, помилка; це ще півбіди, а то ж може й звичайна історія початися — ціле життя, неправильно побудоване!.. Отут і потрібен, рецензенте, рахуночок, свідомість твоя, контроль, товаришу Орловець... Ти не жени, мов той звір за самицею лісом, бо ти ж складніший за того звіра, бо в тобі елементарний той половий потяг в тисячі надбудовочок сублімований, бо кожен твій стрибок у тій гонитві бурею в твоїй психіці вибухає... Та й те пам'ятай, що кожен твій стрибок у тім лісі, кожен твій день у житті — не окрема самостійна величина якась, ні, це маленька цеглинка у великій будові життя твого! Не туди поклав — вся будова инакше піде. Ні, ти не жени, голубчику, язика висолопивши, ти спинись, прохолонь та подумай — а чи неодмінно цю самицю потрібно тобі доганяти? А може, тобі просто час надійшов по лісі ганяти — і байдуже, за ким саме, чи за X, чи за У?.. А може, навпаки, куди не кинь тебе, тільки цієї шукатимеш... В усяких умовах... усюди... Випробуй себе, зваж, розваж! Бо не сліпець ти, а будівничий! І знай завсігди: раз живеш і недовго — отже, будуй тільки те, що справді тобі потрібне...
Чарку за чаркою випив і прикинув гнівно й презирливо:
— Ідіоти! Сотні мистецтв розвели, а єдине — мистецтво жити! — занехаяли! Ахаєте з поем, де слово до слова пригнано, з музики, де кожен звук дібрано, а найкращу поему, найкращу музику — життя своє особисте... Не співаєте ви його, а виєте!
Сів у крісло й заплющивсь.
По довгій павзі сказав Іван Семенович:
— Ну, я йтиму...
— Прощайте,— не розплющивсь до нього інженер Сквирський.
Аж на сходах немов попросився Мюфке:
— Я вас проведу трохи... Собака в нас. Та й завулок темний...
Ішли мовчки. Вгрузаючи в глиоокі замети, думав Іван Семенович, що не знать з чого збилися його дні на сліпі, мов цей завулочок, манівці, де більше розмов, ніж потреби в них.
— Як вони, ці інтелігентики, про своє особисте життя турбуються! — скривився Іван Семенович, пробуючи хоч цим від думок, Сквирським навіяних, відмахнутися.
— А ви ні? — пірнув кудись у темряву Мюфке.— Всі ми однакові,— почувсь його голос згодом.— Філантропію ви покиньте. А то можна подумати, що такі, як ви, наприклад, за прийдешні покоління дбаючи, зовсім про себе забувають... Мученики-с... Ну, а тільки ж дозвольте спитати вас, як же воно тоді вийде: ви за майбутніх виключно дбатимете, а ті майбутні ще за дальших — а життя на тім самім місці?
Б ні, він, Мюфке, на це не згоджується. Коли хочеш, щоб і майбутнім добре жилося, починай і сьогодні жити краще... А головне, починаючи, як от ми тепер, все життя перебудовувати, не забувай і за маленьке життішко оте особисте... А то й таке статися може: пишний палац збудуємо, а всередині, по комірчинах окремих,— гниль та сморід...
І, мов злякавшись, що наговорив забагато, не наважився вийти з пітьми, здаля "на добраніч" кинув.
— Спіть спокійно,— відказав йому Іван Семенович, сам почуваючи, що не спати йому й цієї ночи.
VI
Рівні, як один, рядки, писані рукою Звірятина, вразили Івана Семеновича. Немов уперше за кілька років співробітництва побачивши, як пише цей акуратний і завсігди врівноважений спец, перегортав Іван Семенович сторінки паперу, не вчитуючись у нього, а тільки придивляючись до великих круглястих літер; віяло від них спокоєм і якоюсь чіткою певністю. Так писати могла тільки людина справді спокійна й упевнена, людина свідома своєї ваги й непомиль-ности. Таким і уявився йому на мить Звірятин, схилений над столом до письма, навіть не Звірятин, а тільки пухкі його, з каблучками на пальцях, руки та високе біле чоло, перекраяне глибокою зморшкою від перенісся.
"Розумний, чорт",— з серцем чомусь подумав Іван Семенович і, відклавши папери, підвівся й нервово пройшовся по кабінеті. Згадка про Звірятина й несподівану з ним зустріч вчора ввечері у Завадської остаточно розвіяла йому діловий настрій.