А жита вже по коліна, і темні хвилі дрібними клубочками пливуть по них. Шаленим поспіхом снується густа, соковито-барвна одіж, прикрасами своїми вкриваючи все навколо.
Безліч жучків, кузьок з радісно-клопотливим співом носиться навколо… Як дрібні зорі в темнім небі, манячать на зеленім полі квіти. П’яною музикою дзвенить радість широко-просторого життя.
— Пилипе, голубчику, — звертаюсь до візника, — прив’яжи дзвінка, хай не мішає слухати, як усе дзвенить навколо.
Пилип повертає своє засмалене обличчя і перепитує. У нього в сю пору були свої думки, він навіть недочув мене.
— А-а, дзвінка? Ну що ж, можна, — охоче згоджується він. — Дехто й справді не любить. А мені, признаться, й нічого. Він усе белемкає, то й охотніш. Наче з тобою розмовляє.
А вітер злегка шумить, гарячими хвилями пестить обличчя, несе пахощі степів.
І мені здається, що моя душа всею істотою злилась з музикою життя і в темп їй дзвенить і рветься на простір.
Приїжджаємо на зразковий лан.
— Ай жарко як, паничу! — звертається до мене Пилип. — Якби оце річка, так прямо і вскочив би в неї.
Поле все зелениться. Буйно пішла пшениця і широким листом поважно колихається під подихом вітру. Вівси в одному місці чомусь гірше пішли, і юні листочки їх пожовтіли. Обходжу кожну частку, роблю помітки в записній книжці. Коні за сю пору спочивають. Пилип, помічаючи, що я повертаюсь назад, напуває коней, і ми їдемо далі.
А додому повертаюсь пізненько, інколи навіть в темінь. Саду нашого не можна і впізнати. Густим роєм білого цвіту обліпило кожну віточку, наче снігом, тільки де-не-де помітні темні листочки дерев. Цвітуть яблуні, груші, сливи. Ніжно-рожеві пелюстки яблуневого цвіту починають потроху осипатись. Тихий бджоляний дзвін поміж ними точить музику. Біла чарівна казка. Пишні казкові хороми з діамантів і перлин збудувала собі дівчина Ярина. 1 сама заховалась поміж ними, в білі серпанки убравшись. Знайди її там! Ллються потоками міцні солодко-п’яні пахощі, голову дурманять, лоскочуть солодкою тугою серце. І все на світі здається немилим, сірим, і нікого не хочеться робити.
Останні промені сонця золотими пасмами вкривають дерева, зоставляючи густі напівтіні.
Приїхала Ольга Петрівна. Але я мало бачусь з нею. Вранці вона в школі, а ввечері рідко застаю дома. У неї десь свій інтимний куточок створився, і вона його любовно, як квочка курчата, пестить. Се помітно по тому, як закохано наспівує вона якісь мелодії. Який у неї зразу п’яний буйно-радісний настрій! Як вона бігає! Певне, кинула людина все, аби віддатись одній насолоді. Зо мною рідко бачиться, але коли зустрічається, кидає на мене якийсь спостерігаюче-веселий, закликаючий погляд, від якого мене всього охоплює п’яним хвилюванням, а вона, певне, помічає се і сміється очима. Пізно ввечері вона зникає. З Євгеном Григоровичем у них, мабуть, склались добрі відносини. І коли я чую, як вони, обоє веселі, одходять кудись на прогулянки, мене охоплює така тоскність і заздрість до них.
Але я теж дуже часто одходжу з дому. Іду до Наталі. У неї завжди тепло, затишно. Кожен раз, коли я приходжу, вона вибігає в вітальню і, простягаючи мені по-дитячи руки, довірливо дивиться в обличчя своїми м’якими синьо-променястими очима.
— Добрий вечір, Наталю!
— Ой, як він загорів! Прямо не впізнати, — здивовано зустрічає вона. — Мамуню, мамуню! Дивись: Василь Павлович як циган став, — кричить вона в їдальню. — А ви знаєте, вам се йде, їй-богу, йде! — оглядає вона мене.
В їдальні брязкає посуд. Мамуня, досить повна огрубіла дама, урочисто сидить коло самовара і поволі перемиває посуд.
— Чаю хочете? — спокійно звертається вона до мене.
Я прохаю налити. Наталя сідає край столу і увесь час оглядає мене. Вона в легкій літній одежі, яка м’яко облягає її струнку постать.
— А ви українець? Наталя мені казала. Та ще, кажуть, і щирий?
Я усміхаюсь.
— Ну, так ви потоваришуєте з моїм чоловіком, — повільно провадить далі свою розмову "маман". — Він теж любить усе українське. В молодості страшно любив сало з книшами. Ото йому більш нічого й не треба, хоч і медом не годуй. Страшно любив, — повагом тягне вона.
— Мамочка! Ну що ви таке кажете? От їй-богу! — сердиться Наталя. — Папочка просто любить добрий борщ, сало, сметану і ще що там. А Василь Павлович не те… Зовсім не те… Він просто… от свідомий українець, — силиться вона пояснити.
— Ну хіба ж таки я не розумію, Наталю. Я й кажу, що твій папа теж українець, ну, малорос, як хочеш, все одно.
— Ну то друге діло — малорос, а то зовсім інше. Ну, ти, мамо, просто не розумієш.
— Ну, нехай буде по-твоєму. Як українець, то й українець, — ворчить мама.
Пізніше входить до їдальні менша сестра Наталі, Катя. У неї скоро почнуться іспити, і вона сидить за книжкою. Вона заклопотано, поглибившись в себе, мовчки п’є чай і потім незабаром одходить знову, а з її кімнати чути тиху розмову:
— Квадрат гіпотенузи равняєтся суммє квадратов катєтов, квадрат гіпотенузи, — далі мовчок. — Возьмьом прямоугольний трьохугольнік… а, Ь, с…
— Боже! І як то вона змучиться, сердешна, поки ті екзамени здасть! І нащо б то я тягла аж до сієї пори? — квоктить "маман". — Людям весна, піти погулять, спочить, а тут сиди в клітці та мучся. Ся теж, — показує вона на Наталю, — попомучилась. І хай йому біс!
О дев’ятій годині приходить з контори папа. Він веселий, маленький, з-під окулярів оглядає мене і радісно потирає руки, наче скінчив добре якусь серйозну справу і тепер плювати йому на все.
— А, пан агроном! Василь Павлович! Як поживаєте? — звертається він до мене. — Щаслива людина — загорів, свіжим повітрям дихає цілий день! От таке життя я люблю! — з захопленням говорить він. — А то тут сидиш в чотирьох стінах цілісінький день, як в лавочці. Накурять тобі, навоняють, вибачте…
— Як кому доведеться, — суворо спиняє його захопленість "маман".
Павло Степанович сідає в крісло і, мішаючи цукор в шклянці чаю, переходить на політичні теми. Політика і преферанс — се його боляче місце. За тим і другим він готовий сидіти цілі ночі…
— Ну, а скажіть, будь ласка, як буде по-вашому, по-українськи, — причому на сих словах він особливо підкреслює, — ну, скажемо, така бумага: "Вследствіе вашего запроса относительно производства по сему делу"? — При сьому він урочисто дивиться на мене, чекаючи, як я вийду з сього трудного становища.
— Ну, се дуже легко перекласти, Павле Степановичу, і буде навіть простіш, — відповідаю йому.
— Хм! — не згоджується Павло Степанович. — Легко то легко, а не переведете. Он бачте. От так і все. Я ж сам малорос і дуже люблю свій язик. Тільки ж нащо його коверкати? Галіційщину вводить тощо? Ну чом не говорить як звичайно, як дядьки наші балакають?
Починається довга звичайна розмова про мову. Павло Степанович гласний Думи[?], попечитель кількох товариств, має круглий живіт. Колись він був кадетом[?], потім став октябристом[?]. Але що гірш усього, він з усім згоджується, що б ви не доказували йому. Причому те, що ви його розбиваєте і він з сим згоджується, надає йому особливої утіхи, наче він найбільшу допомогу зробив комусь. І він тоді стає розчуленим, щирим по-приятельськи.
Після чаю Наталя закликає мене в вітальню. Темно— зелені м’які портьєри солідно позвисали на одвірках. М’яка мебля вкрита чохлами. Невеликі столики з альбомами і ажурними скатертями. Усе чепурно, привітно. Але в Наталі коло рослин є свій улюблений куточок, і вона, закликаючи мене туди, починає показувати свої речі. У неї з кожною річчю, з кожною карткою, особливо її товаришок, зв’язано стільки своїх теплих, щирих споминів. І вона так інтимно, чуло розповідає мені про них, наче у неї з сим зв’язані найглибші переживання. Причому в кожнім разі вона дивиться в обличчя, наче запитує — чи цікавить мене все те, про що вона розказує. Я розлігся на канапі, обіперся рукою об коник її і більш дивлюсь на неї, чим слухаю її.
— Наталю, а знаєте що? Заграйте що-небудь на піаніно. Я страшно люблю, коли ви граєте, — говорю я.
— Справді? — недовірливо питає Наталя. — А знаєте що? Я дістала нову п’єсу. Ніколи не одгадаєте!
— А яку, Наталю?
— "Шуме весняний".
— "Шуме весняний"? Ой, яка ж ви хороша! Ну, то будь ласка, заграйте, я ніколи не чув її.
— Шуми весняні… Шуми весняні… — починає співати Наталя. М’які, трохи заспані звуки розбурканого піаніно сумно пливуть, тонучи в товстих спинках крісел і канапи. І знову від їх мелодії мені вчуваються то холодні нерозталі плями снігу, то озера снігової води з білими коливаючимися хмарами в дрібних хвилях їх, то шуми дерев і казка мого діда про Проліса і Ярину. А без кінця тужливі тихі звуки стомленої за зиму душі покірно благають, бажаючи налитись весняних буйно-радісних соків.
— Ну, буде з вас, — кінчає Наталя, — а то й заплакать можна.
— Я вам без кінця вдячний, Наталю. — Підходжу і тепло стискаю руки. Вона дивиться прямо в обличчя мені і м’яко посміхається.
— Боже, як зараз хороше надворі! — говорить вона, відчиняючи вікно. — Знаєте, шкода прямо пропускати кожну хвилину в таку пору. Знаєте що? Ходімо в сад. Ви ще не були у нас в саду? Там хороше зразу, дуже хороше!
Сад великий, але старий, запущений. Високі густі клени в кількох місцях стоять кущами. А далі пішов розораний молодий сад. Поміж кленами розчищена широка доріжка. Кущі жасмину і бузу вкрилися росою, яка в місячному сяйві блищить великими сльозами — і крапля за краплею повільно спадає, зоставляючи тихий задумливий шелест. Кап… Кап… Кап…
Тонкі пахощі жасмину, такі чуткі в холодному повітрі, линуть в обличчя густими струмками. Стиха лист на кленах коли-не-коли зашелестить. І знову тиша. Молочно-зелєною місячною млою вкрита долина. Наче серпанком бірюзовим заслана.
— Ой, аж жутко! — жметься Наталя. — Давайте заспіваємо, Василю Павловичу. Або ні, не треба… А-у-у! — кричить Наталя. Вона вириває гілку бузу і стьобає мене в обличчя, а потім біжить по алеї і кричить:
— Ловіть мене-е!
І вже зашуміла в повітрі, тільки шелест зоставляє і манячить вдалині біла смутна пляма. Я напружуюсь і біжу за нею. Віти кущів зачіпаються і бризкають в обличчя. Я на хвилину спиняюсь, протираю очі. Але Наталі вже не видно.
— Наталю, Наталю!
Ні звука. Стоїть німа тиша навколо. Поблизу піднявся і загомонів бурхливим потоком соковито-дзвінких переходів соловейко.