Марійка підбігла до старого, поцілувала в рудого густого вуса й дзвінко засміялася.
А тоді відбігла і дратувала його.
— Чого це ти, доню?
— А так, не скажу!
— А що ж ти хочеш сказати?
— А впіймайте, тоді скажу!
Майор засміявся.
— Ну, так ніколи не скажу, коли будете сміятися! Вгадайте краще!
Майор знизав плечима.
Тоді підбігла, обняла й почала шепотіти.
Сказала останнє слово, тільки встиг догадатися старий майор, і втекла.
І тоді ходила осторонь, прислухаючись, що буде говорити старий, рвала листя малини й несміливо поспитала:
— Ви не сердитесь, татусю?
— Хіба ж можна сердитися, доню, на тебе! Ти в мене єдина. Коли маєш щастя в ньому — хай Бог благословляє!
І потім почав у задумі ходити.
Марійка підійшла, заглянула в обличчя.
— Чого ви такий смутний, тату? Що вас непокоїть?
— Ні, не смутний! А так, засумувалося: не знаю, чи радіти, а чи боятися!
— Що ж тут страшного?
— Бачиш, коня-скакуна трудно вдержати на припоні.
— То що ж ви думаєте?
— А що, як він візьме та й утече? Від нього можна сподіватися.
— Хіба ж це можна, коли він кохає мене?
— Все може бути, коли в нього така натура.
— Ні, ні!.. Цього ніколи не буде!
Старий роздумливо казав далі:
— Сказати й те: боятись, що нічого буде їсти,— дарма було б. Хвалити Бога — в господарстві всього вдоволь. А тільки чи зумієте ви повести як слід. Трудно Григорієві за це діло братись.
— Ну, тоді я поведу. Я змалку звикла.
— Ну, хіба так. Аби в самих була згода.
І раптом старий повернувся, задивився довгим теплим поглядом і міцно поцілував.
— Ну, хай Бог помагає! Живіть і будьте щасливі!
Марійка вирвалась і втекла в гущавину саду.
Ходили обоє споришевою доріжкою в дворі.
Знали, що треба гаразд поговорити про найважливіше, а не наважувались. Григорій довго розповідав, що за кордоном при астрономічних обсерваторіях закладено станції, де стежать за вітрами й можуть заздалегідь угадати погоду.
Старий слухав і дивувався.
Далі почав говорити про господарство.
— Цього року має бути добрий урожай. Од скотини й пасіки можна сподіватися немалого прибутку. На осінь треба частину всього продати і в Харкові поярмаркувати. Марійка вже підростає, треба віно готувати.
Григорій мовчки слухав.
— Та воно-то все гаразд, хвалити Бога! Коли б тільки чоловік трапивсь добрий. Щоб і донька була щаслива, і господарство до ладу.
Григорій сміявся й потакував.
— Ти ж подумай, Григорію! Для кого я турбувався, для кого я дбав? Щоб донька моя була нещаслива, в злиднях провела свій вік?
І знову Григорій мовчав. Старий подивився скоса на нього й почав ходити, про щось міркуючи.
Далі підійшов, поклав Григорієві руки на плечі й став гостро й важко дивитися.
— Слухай, друже любий! Я все знаю. Марійка про все розказала! Що ж ти мені скажеш?
— Те ж саме.
Старий мимоволі засміявся.
— Та хіба ж ти знаєш, що вона сказала?
— То догадуюсь!
Григорій почервонів і зніяковів.
Старий розчулився.
— Слухай, Григорію! Я тебе люблю, як сина, як рідну дитину! Що ти, що Марійка — то ви обоє мені рідні. І хотів би, не знаю й як, вам щастя. А тільки, признаюсь по щирості, боюсь! Боюсь за тебе, за неї. Знаю, що душею ви зійдетесь, полюбитесь і будете в злагоді жити. А як ви поведете господарство? Знаю, що тобі, брате, важко буде.
— Не знаю. Тільки я на все зважився йти.
— Спасибі, голубе, спасибі! Твоя душа мені як ластівка, як осіння зірка! Тільки боюсь!..
— Не знаю! Не скажу! Будемо старатися.
— Ну, спасибі й за це, за щиру правду! А там придивимось, побачимо.
Мимоволі руки простягнулися одному до одного. Поцілувалися.
І тоді почали легко й не соромлячись про все говорити.
Одним лукавим оком визирала з-за комори Марійка, комусь показувала язика...
Дні минали одноманітно-спокійно, ситі, насолоджені. Поволі готувались до весілля. Про це довго щоразу міркували.
Григорій устрявав потроху в роботу.
Одного разу поїхав із валкою продавати зерно до міста на базар. Зерно продав, але, як виявилося, дуже дешево.
Старий не гнівався. Лише сказав:
— Коли так будеш, сину, хазяйнувати, швидко переведеш усю худобу.
Григорій нахмурився, почервонів і мовчки вийшов.
Другого разу чув, як старий гримав на літнього робітника Петра.
Петро, похиливши голову, покірно слухав догану.
Але, коли відійшов старий, Петро припав до причілка й заплакав.
Григорій почав розважати, та Петро мовчки відійшов від нього, не сказавши й слова.
І це теж не подобалось.
Марійка стала чомусь усім вередувати. Вже не вчила так завзято ні риторики, ні піїтики.
Одного разу, коли Григорій став домагатися відповіді з піїтики, Марійка розсердилась, заплакала і втекла.
Григорій сумно подивився вслід їй, поволі поскладав книжки й пішов із двору.
Вийшов на леваду, а далі йшов поволі, похиливши голову.
Відчував, як вітер стиха студив відкриту голову, як легко шелестіла під ногами трава.
Як приємно було зоставатися на самоті й розібратися поволі в усіх тих думках, що так неспокійно позасідали в голові!
Що це має статися? Щастя?
В маленькій клітці співає пташок, а полетіти в небо, про яке співає, не може.
Де ж тоді воля?
Цілий рій думок міцними тенетами облітав душу. Хіба ж можна степового скакуна вдержати на припоні?
Маленький пуп земний — центр і зміст усього життя.
А навколо пупа немає руху, а навколо пупа застиглість, непорушність.
Немає бур, немає гроз — маленькі кузьки колупаються в землі.
Навколо велика світова нудьга.
Ось вона повстає з обріїв, розливається в небі. І небо стає жовто-сірим, і раптом спускається на землю й заливає всі долини, байраки, степові простори, помережані лісами,— вкриває жовто-сірими потоками.
І степи раптом сохнуть. І ліси в’януть і осипаються.
Велика, неосяжна нудьга.
Куди тікати від неї?
Радість у безконечному русі, в безнастанно мінливих враженнях, радість у буйній творчості духа.
Куди тікати з осмаленої, спаленої землі?
Було чомусь до нестями важко. Палкий вітер дув зі сходу, і в його хвилях не було чим дихати.
Тоді впав у затишному байраку на траву і так лежав непорушно.
Густі пахощі чебрецю й шавлії входили в груди й студили розпалені думки. М’яко шелестіли шовкові листочки.
На маленькому клаптику землі хтось творив велику містерію, спізнавши голос Бога.
Від того раптом стало спокійно.
Раз-по-раз входили в груди тихі хвилі злагоди й гармонії.
Але перед очима стояла велика сіра пустеля.
Обійти її й покинути, зоставивши самітні голоси — хай плачуть над спаленими ланами!..
За що? Що винні вони?
Великими важкими літерами виринули далекі слова:
"Коли хочеш служити мені, залиши дружину й оселю свою і йди слідом за мною!"
Якась одна маленька думка поспитала:
"А чи ж це по правді? Великою жертвою поодиноких хочеш маленьку радість дати всім?"
І не було відповіді на це!
Коли повернувся додому, було вже над полудень.
Марійка, наче відчувши свою провину, пильно ходила за ним.
Побігла й принесла з льоху сметани, нарізала хліба, покликала до столу батька. І сама жваво розповідала різні дрібниці.
Але балачка чомусь не йшлася.
Тихо сходив вечір на землю, як далека степова пісня.
Захід був тонкий, і на тлі його довго сумували стрункі молоді берези.
І потім поволі-поволі випростався місяць.
Зітхнув, роздивився й почав прискати на всі боки молочно-зеленою піною.
І вкрилися білою жалібною наміткою далекі простори.
Марійка підійшла й глянула тихо на Григорія.
Григорій зустрівся з поглядом її. Встав.
Мовчки, не сказавши одне одному слова, вийшли в сад.
А коли вийшли на долину,— балачка сама собою розпочалася. І, як перший раз, наче відчуваючи, що це востаннє, Григорій довго й тихо говорив.
Хотів зоставити в душі глибокий слід, яким не повинен був ніхто пройти, на якому не повинні були зрости найменші чужі рослини.
Марійка з тривожно-зляканими очима вслухалась,— хотіла щось розгадати в цих весело-мрійних очах,— і не могла дізнатись останньої правди.
І так само, як і першого разу, сіли на тому місці, і Григорій заграв у сопілку.
І пісня його пішла довгою скаргою в місячно-туманних просторах і десь розтанула.
Марійка, схилившись на руки, слухала в важкій задумі.
Але раптом схаменулася.
— Що це, Григорійку, що це? Хіба востаннє?
Григорій мовчав.
— Слухай, братіку, не треба! Не треба більш. Ходім краще додому!
Григорій мовчки погодився. Встав, і погляд йому був сумний, похилений у землю, як важке гроно винограду.
І знову дві довгі тіні простяглися долиною на той бік яру.
Дві засмучені тіні, притулившись близько, тихо йшли ланами кудись у місячні тумани.
Голови їх були схилені додолу.
Тужили, що втратили добру вістку на землі.
І коли прийшли до комори, впилися сумними поглядами одне в одного.
Одна душа поспитала:
— Навіки?
— Навіки! — відповіла друга.
І тоді довгим-довгим обмінялися поцілунком.
І обидві душі сказали:
— На Голгофу![5] На колючі терни! На криваві квіти!
І розійшлися.
Було морозяно. А коли морозяно, хочеться кудись утекти, не думаючи, не жалкуючи над тим, що маєш покинути.
Ні, в хатині було тепло.
А на серці морозяно!
Григорій поволі складав своє збіжжя й почував, що серце тремтить від холоду.
А місяць зазирав у вікно, наче стежив за злодієм.
Григорій вийшов. Тривожно рипнули двері. Григорій тихо причинив їх.
Надворі було вже росяно. Зачиналось на ранок.
Хвилину вагався. Далі рішуче повернув і пішов у комору.
Там спала Марійка.
Григорій обережно відчинив двері, придивився в темряву.
На м’яких подушках розкинулось юне пружаве тіло.
На устах застигла тиха місячна усмішка, як спомин про останні хвилини життя.
Ноги безтурботно розкидані. Біла сорочка закотилася поверх колін і лягла червоною мережкою, як густим соком винограду.
І звідти — смугляве, ніжне тіло з п’яними обрисами ліній.
Щось ударило в голову! Щось змішалось в місячнім тумані!
І хутко-хутко закружилося й попливло в радіснім вихорі вдалечінь, у зелено-місячну прірву.
Веселий чорнобородий Діоніс — а борода м’яка йому, як шовк,— наливає в келих червоного вина й, сміючись, примовляє:
— Пий!
— Хто ти?
— Я первосвященик життя! Пий!
І було радісно літати в п’яній парі вина й спускатися в прірву.
— Хто скарав мене, що мені не входити в свята святих?
— Хто, як не ти, Боже, створив цю красу?
— Будь благословенна навіки!
І з неймовірним болем одрізав гострою думкою:
"Не може вмістити всього людське серце!"
І знав, що для нього відрізано якийсь великий, виноградний шлях життя.
Став навколішки й припав гарячими вустами в м’які теплі лінії смуглявої ноги.
І тоді до млості заболіло серце.
Дівчина солодко зітхнула, повернулась на бік і ще глибше впірнула в сон.
І, в безтямі тиняючись, хапався за одвірки й шепотів:
— Боже! Боже! На Голгофу...
...