Звичайно, без панського наказу він не міг... а коли й була навіть на те вельможна воля, то, смію думати, перепрошую панства, вона стосувалася тільки найближчих до села лісів, де провадиться поруб...
— Звичайно! — підхопив Пігловський, зеленіючи від злості.
І туди не слід було б пускати хлопа,— він усе понівечить і порозтягає... Ліс йому потрібен на палиці та й то для його ж спини! — зауважив уїдливо Демосфен, підки* даючи жару в вогонь.
— Так є, вельможний пане,— ключник низько вклонився Демосфенові,— а наш Янко пустив хлопів і по всіх заповідних лісах... Ну, й порозгонили звіра.
— Содом і гоморра! — скрикнув Янчевський.
Так уже розпустив хлопів Янко, так розпустив, що просто на розбій ідуть. Ясновельможний пан мають таке добре серце...
Але добре серце пана Пігловського кипіло дикою злістю, що знайшла, нарешті, собі вихід. Не володіючи вже собою, забувши навіть про присутність дам, він закричав несамовито: . .
— Пся крев! Подати мені цього шельму!
Ключник кинувся чимдуж виконувати наказ пана, і за хвилину перед оскаженілим Пігловським стояв спокійний, трохи зблідлий Кармелюк.
Цей спокійний вигляд кріпака ще дужче розлютив пана.
— Собака! Як ти смів пускати бидло в заповідний ліс?
*■— 3 панського дозволу.
— Брешеш, псе! Не в ліси Гончан, куди й миша не сміє заглянути.
— Збір сушняку не заважає панській забаві...
>— Забаві?! — обірвав його, побагровівши, Пігловський.—1
Ти ще смієш базікати? Та я самого тебе накажу зацькувати зараз же, як ведмедя... Зацькувати для забави чесного панства!
— Життя моє — лише в руках царя,— відповів з гідністю Кармелюк.
— Канчуків сюди! Зв’язати! Я покажу тобі! Закатую! —< закричав, тупаючи ногами, Пігловський.
Два конюхи кинулися на Кармелюка з-за спини, але він тільки труснув плечима, і обидва одлетіли набік, не ' встоявши на ногах.
— Сто дяблів!! прошипів Демосфен.
Двісті канчуків йому! Триста! заревів Пігловський, осатанілий до останньої міри від несподіваного опору хлопа.
На знак ключника з узлісся підскочило кілька конюхів з нагаями.
Кармелюк поблід так, що й губи його стали зовсім білі.
" Бога ради, пане! *** промовив він глухо.—Карай, як хочеш, чим хочеш, але душу мою пощади... Раз тільки може підвестися на мене рука... раз...
— Ти ще мені читатимеш йотації? Чого стали? — прикрикнув Пігловський на конюхів.— Валіть його!
Ключник кинувся перший на Кармелюка. Батіг свиснув у повітрі, але Кармелюк з такою силою вхопив ключника за руку, що той, голосно скрикнувши, впав на коліна.
Цей вчинок Кармелюка викликав серед панства щонайбільше обурення; всі загули відразу, як гніздо розлютованих ос. А пан Хойнацький, неабияк перелякавшись, непомітно для інших одретирувався до прив’язаних на узліссі коней.
— Зашмагати бидло на смерть! — затупав ногами Пігловський.
Кармелюкові очі блискали диким вогнем.
— То нехай же підступить хто перший,— промовив він повільно, але в тоні його прозвучала така погроза, що конюхи, які добре знали силу Ка:рмелюка, мимоволі позадкували.
— Але то правдивий бунтар! — скрикнув пан Янчев-ськйй.— Він збунтує нам усю округу!..
— О, так, так, вельможне панство! — застогнав ключник, підтримуючи вивихнуту руку.—Він збунтує всю округу, ВІТІ поперерізує всім горла!.. Справдешній, вельможне панство, розбійник!
— Продати його к бісу! — почулися кругом гнівні голоси.
. Хто таку гадину купить? — сказав Пігловський, дул?о збентежившись від останніх слів ключника.— Закувати в кайдани збойцю... і відправити в Сибір!
— Не турбуйтеся, пане коханку,— шепнула йому ніжно Доротея,— я куплю хлопа...
—— Пані! Схаменіться!.. Він ще підпалить вам Вівсяники.
— Не боюсь. Треба вміти обійтися... і ведмедя приручають. Я пропоную панові за хлопа моїх вовкодавів.
— Пречудово,— погодився Пігловський, простягаючи Доротеї руку.— Вірний пес надійніший за бидло!
VI
Довідавшись од челяді про нещастя, яке спіткало Кармелюка, Маринка прибігла, мов несамовита, на панське дворище і, ридаючи, впала до ніг свого дорогого чоловіка. А дід від приголомшення не міг устати: йому одібрало иоги. Вся челядь обступила нещасну сім’ю, так несподівано, так несправедливо розбиту навіки хвилевим спалахом панського гніву. Жінки голосно плакали, чоловіки сумно хитали головами та, боязко оглядаючись кругом, кидали понуро уривчасті фрази. Всі відчували, що горе, яке впало на цю сім’ю, це їхнє спільне горе, з яким не може примиритися людська душа.
Сам тільки Кармелюк сидів мовчки, не мовляючи й слова; тільки холодна мов лід рука його стискувала до болю руку дружини, та груди високо підіймалися. А очі з-під навислих брів дивилися так похмуро, так страшно, що мимоволі дрож проймав усякого, хто гляне на них.
— До пана... до пана біжи! — заговорили, нарешті, люди, намагаючись отямити ошалілу Мариику.— Проси, щоб і вас продав з усією сім’єю, щоб хоч укупі були!.. Та й перед панею впади на коліна, благай і її, щоб купила... І вона ж сама — жінка, може, змилосердиться, пожаліє...
З одчаєм людини, яка все в житті втрачає, кинулася Мариика в панські покої. Лакеї допустили її до пана, хоч ризикували відповісти за те своїми спинами; але і в дворі,
і. в селі всі, як один, ладні були потерпіти за Кармелюка.
Заливаючись слізьми, впала Маринка на коліна перед паном. Вона ловила його руки, вкривала поцілунками ноги й благала, і заклинала його богом святим не розбивати сім’ї, а запродати дітей і її вкупі з чоловіком.
Але пан сухо відповів, що радий вирвати з корінням по-* ганий бур’ян, і звелів слугам вивести жінку.
Маринка спробувала була кинутись і до Доротеї, але та, змірявши її холодним, ворожим поглядом, відповіла різко,
що говоритиме про це тоді, як чоловік її заслужить ласки.
Жінку вивели. Вона хиталася й падала на ходу...
— А що, може, купите? — звернувся Пігловський до До-ротеї, коли двері за Маринкою зачинилися.
— Ні, дорогий пане, дякую,— відповіла, посміхаючись, Доротея,— жінки мені не потрібні...
Смертний вирок сім’ї був підписаний. Того ж вечора Кармелюка одвезли в садибу Хойнацьких, а в хаті його, в якій до цього часу дзвеніли Маринчині веселі пісні,— запанували сльози та тяжке горе, та глибока туга.
Доротея призначила Кармелюка на посаду дворецького і свого особистого писаря. Помешкання йому приділили в горницях.
В поводженні з своїм новим писарем Доротея стала зразу на лагідний,'дружній, навіть теплий тон, так що Кармелюк, який почував раніше антипатію до грізної пані, котра про-славила себе нелюдом на всю округу, почав думати, що він цілком помилився і що пані Хойнацька зовсім не така зла, як здається зразу. Не ждучи, поки Кармелюк попросить, Доротея сама заговорила з ним про дружину й сказала, що вона особисто нічого не мас; проти того, щоб купити вкупі з ним і всю сім’ю, але що пан Пігловський з помсти не хоче продавати.
— А втім,—наприкінці мовила вона милостиво,—якщо доведеш свою відданість і вдячність, якщо заслужиш, то поклопочу перед паном і, мабуть, зумію перетягти сюди й твою сім’ю... Тільки треба почекати, поки гнів панський угамується, та й мене треба переконати в тому, що ти вартий ласки...
Слова Доротеї знову повернули Кармелюка до життя. Немов у те підземелля, в якому томилась його душа, хтось упустив одразу сніп золотого^ яскравого проміння.
— Пані, благодійнице моя! Здоров’я не пожалію, життя не-пошкодую! — скрикнув він з надзвичайно палким поривом. Навіть очі йому загорілися і все обличчя перемінилося від цього пориву.
— Так любиш дружину? — промовила Доротея, зневажливо посміхаючись.
Він нічого не відповів і потупив очі.
— А я й не знала, що ти годен на таке палке кохання,— мовила милостиво Доротея й ще раз, уже ласкаво, усміхнулася.
Так потекло життя Кармелюка в дворі пані Доротеї. Коли б не розлука з сім’єю, з дідом, то можна було б сказати, що Кармелюкові загалом жилося вельми непогано. Челядь уся ставилася до нього надзвичайно дружньо; пані повсякчас виділяла його, і тільки один худий пан Хойнацький виявляв до Кармелюка одверту неприязнь.
Проходячи повз нового дворецького, він не минав нагоди, щоб так чи інакше не присікатись до нього. Якщо Кармелюк сидів і писав з доручення Доротеї, то Хойнацький кричав: "Чого сидиш, хаме? Коли пан у покої, не смієш сидіти".
Якщо ж Кармелюк при появі Хойнацького поспішав підвестися, Хойнацький кричав: "Чого стоїш склавши руки? Ледарювати я не дозволю!"
Загалом при кожній зустрічі з Кармелюком Хойнацький гоноровито випростувався, кидав гнівні зауваження, одно слово, скидався на індика, що сердито шерхотить розправленими крилами, наткнувшись на ворога. Ця антипатія до Кармелюка пояснювалася, власне, постійним страхом, який відчував хирявий Хойнацький, коли бачив атлетичну Кар-мелюкову постать. З пам’яті пана не виходила сцена, що відбулася на полюванні, і "він зовсім не розумів, чому Доротея вирішила купити цього скаженого вовка. Доротея помітила неприязнь свого чоловіка.
— Слухай, Віденцю,— суворо звернулася вона одного разу до нього,— чого ти так прискіпуєшся до Янка? Ти ж знаєш, що він норову гарячого, з ним треба поводитися ласкаво, а то того й гляди... Ти ж пам’ятаєш, як він сказав, що й шибениці не злякається?
— Ох, як забути, любцю,— зітхнув Хойнацький,— через те ж то я завжди і в тривозі... І на якого біса ти надумала купити цього звіра?
— На якого біса! Ще й питає! — навіть розгнівалася Доротея.— Ну й господар же з тебе! За двох псів дістати такого хлопа! Ти побачиш потім, якого я за нього візьму бариша.
— Ох, скоріше б тільки,— зітхнув Хойнацький, похнюпивши довгого носа.
— Чого скоріше?.. Ех ти, нікчема! — роздратовано мовила дружина.— Та він і в господарстві, і в усьому принесе нам велику користь.
— Я ТІЛЬКИ ДО того, любцю, що чим скоріше збути, тим більше користі. Взяли б на ньому менший бариш, купили б знову двох хлопів, продали б тих двох, купили б трьох, так як ото колії торгують.
— Слухай, кабанячий батьку,— різко обірвала Доротея чоловіка,*—' коли ти дурний і своєї користі не розумієш, то мовчи. Кармелюк зостається в нас,— моя на те воля!
Пан Хойнацький, переляканий несподіваним гнівом дружини, пробелькотів щось невиразне й боязко шаснув з кімнати. А Кармелюк, пам’ятаючи обіцянку Доротеї, старався з усіх сил догодити їй: він працював за трьох, виконував якнайкраще всі доручення, Доротея подвоїла свою люб’язність, в одному тільки вона була непохитна; незважаючи на Кармелюкові просьби, додому навіть на один день його не пускала: спершу вона мотивувала цю відмову небезпекою, що йому, мовляв, Пігловський влаштує засаду, а то й тим, що появою своєю він роздратує пана й може накликати переслідування на сім’ю, а потім облишила і будь-яке мотивування.