В Сумах, наприклад, засновується спеціальний український театр, закладає його Михайло Федорович Бабич. Трагікомічна доля цього крамаря-антрепренера. Був він з роду крамарем, їздив по ярмарках та торгував залізним товаром, коли це раптом понудило його щось до сцени, — мабуть, ті вистави, які він бачив по ярмарках. Кинув він своє діло і почав будувати театр і взявся до письменства; написав він багато п'єс та оповіданнів українських. З-під пера крамаря вийшли на світ Божий: "Гусар, или Интересная мысль", трагедія или "Малороссийская комедия в 5 д. с эпилогом и прологом", "Набойщики, або Знайшов батька в сундуці", комедія в двох актах, та другі. Невисокого змісту були, мабуть, ці "трагедії або комедії" сердешного крамаря. Та й все життя його склало "малоросійську комедію, або трагедію". Збудував він свій театр, не знаючи гаразд законів, на міській землі; поки вона не була потрібна містові, то й стояв собі там театр, любісенько фали в ньому і п'єси Бабича, наїздили й другі трупи. Коли це одного разу вранці сповістили Бабича, що театр його руйнують. Побіг він щодуху до свого театру — до життя свого, і побачив на очі, як його руйнують! Схопився сердега за голову й закричав: "нема театру, не буде й мене!" Кров йому ринула з горла, і справді через три дні не стало бідолашного крамаря-драматурга . Не наводячи тут ще сили таких фактів, скажемо коротко, що по всіх малих й великих містах спектаклі українські справляли справжній фурор. Навіть такий серйозний розум, як Куліш, у виставі водевільчика "Москаль-чарівник" бачить щось надзвичайне. "Театр был полон, — пише він у Рус[ском] Вест[нике] 1857 р., — и редко случалось нам видеть на русской сцене что-нибудь столь совершенное в своем роде, как игра г. Артемовского в "Москале-чаривныке". Он изобразил живого представителя своего племени со всеми особенностями языка, манеры, обычая, способа понимания вещей (!) и кроме всего этого с глубиною чувства, спрятанного под наружной беззаботностью и простодушием". Праведний Боже! Чи ж є в тій ролі матеріал, що дав би можливість актьорові виявити хоч половину тих ознак, які наводить Куліш!
То поривало так серце до всього рідного, свого!
Починаючи рахувати од 1815 року, М. Ф. Комаров наводить в своїм бібліографічнім збірнику "Українська драматургія" до 1873 року більш як сто українських друкованих та писаних п'єс оригінальних, перекладів та переробок. Треба сказати, що, мабуть, це далеко не вся кількість п'єс українського тогочасного репертуару: багато тих скарбів мандруючих комедіантів, мабуть, позагублювалось навіки. Безперечно, більшість цих п'єс була, напевно, такої ж літературної вартости, як і трагедії або комедії сердешного крамаря-драматурга Бабича. Ну, та й російський репертуар, за виключкою кількох видатнійших речей, взагалі складався з якоїсь зшитої на французький зразок мішанини. Відомий артист М. С. Щепкін в своїх листах жаліється страшенно на безбарвний репертуар російський. Це було з'явисько загальне. Артисти залюбки присвячували свою діяльність українській сцені. Ми маємо згадки про цілу низку видатних українських артистів. Згадаємо тут тільки одного, видатнійшого з них, що уявляв з себе на той час і свідомого українця, — то був Соленик. Родився він у 1811 році У 30-их роках вступив до трупи Штейна, що тримав тоді харківський театр. Грав Соленик і кращі ролі в російських п'єсах, "но истинно неподражаемый, несравненный, незабвенный, — каже один з його сучасників, — был и пребудет Соленик, как актер украинский в украинских пьесах. Резко отличался он от других тем, что личность украинца по его игре выходила не простацкою, вялою и наивною до глупости, а полною внутренней жизни и смысла, хотя иногда и скрывающей свой ум под маской простоты".
У 1837 році одна "високопоставленная особа" запрошувала Соленика на петербурзькую сцену. "Нет, ваше сиятельство, — одповів Соленик, — я малоросс, люблю Малороссию, и мне жаль расстаться с нею". Умер він рано, у 1851 році, а разом з ним вмерла і золота пора українського театру. На харківськім кладовищі ще у 1861 році стояв хрест на могилі його, а на хресті був ось який напис: "Во имя Тріипостасного Бога-Отца, Сина и святого Духа здесь погребено тело раба Божія Карпа Трофимовича Соленика знаменитого малороссийского актера, которому этот крест поставил запорожский козак А. И. Стратонович". Тута ж були і вірші того ж таки козака, присвячені Соленикові.
Дивися з неба, Солениче, Як криво серце чоловіче: Як ти, колись, на світі жив, Та щиро публиці служив, То публика тобі живому Квітки кидала, як солому. А вмер артисте-небораче,
То й байдуже! Ніхто не баче, Що прах лежить твій без хреста. Пора, бач, гулькнула не та: Тепер вже стала Україна Порожня, буцім домовина.
А вона порожніла й порожніла. Той само сучасник Соленика пише: "у нас в южной Руси и прежде украинские пьесы возбуждали всегда искреннее сочувствие и образованной публики, и простолюдинов, даже не интересующихся сценическими представлениями". Слова його були правдиві; з наведених нами вище фактів видко, який захват викликали українські п'єси скрізь по Україні, та одного захвату мало. Українські п'єси вже не задовольняли рідної публики, а паралельно з тим меншала кількість українських труп, переводились актьори, письменники переставали писати для української сцени. В десятих, двадцятих, тридцятих та сорокових роках ми бачимо "польско-малорусские", "русско-польско-малорус-ские" та "русско-малорусские" трупи, а у шестидесятих роках їх вже нема. Ще в Єлисаветграді тільки традиція українського театру стояла високо: там був аматорській гурток, на чолі його стояв відомий артист-аматор, заможний поміщик Тарнавський. Люде заможні коштів не жалували, і через те аматорські вистави одбувалися в Єлисаветі на славу. Але то були вже останні відгуки колишнього славного минулого, взагалі ж по трупах українські п'єси починають виставлятися при російських коли-не-коли, виставляються недбало, нехайливо. Так, напр., у Київі у 50-ті та 60-ті роки українські п'єси виставляються вже рідко, грають все п'єси старі; на протязі 50—60 років бачимо тільки дві нові п'єси: 29 октября 1856 року виставляють якусь нову оперу "Українці" а у 1863 році київський "частный пристав" написав драму на 5 актів "Загублена, або Лихого діла Господь не потерпить". Виставлено її було у новому оперному театрі. Не знаємо, що то була за драма, але "лихого діла Господь не потерпів": спектакль скінчився повним скандалом, п'єса провалилася; не вважаючи на вірних городових, автора освистали й ошикали.
Так переводився український театр.
Що ж то сталося з ним? Почавши своє життя сливе разом з російським театром, він, як дужий птах, широко розпустив крила і понісся разом з товаришами назустріч сонцю, але чим далі, тим більше одбивається він од славної зграї і стиха лиш має окраяним крилом.
"Наталка Полтавка" була, безперечно, вище сучасних їй російських п'єс і по реалізму своєму, і по своїй концепції, і по відношенню до простолюддя, гуманному, розумному, без зайвого сантименталізму. Після "Наталки Полтавки" Котляревський написав тільки "Москаля-чарівника" та й годі; більше не дав він нічого для драматичної літератури української. Чому?
Чому Квітка, що, як відомо всім, написав по-росій-ськи комедію "Переполох в городе", прототип "Ревизора" Гоголя, не утворив нічого подібного в українській драматичній літературі? "Сватання на Гончарівці", "Шель-менко-деншик", "Щира Любов" і більш нічого, цебто веселий жарт та нудна, сантиментальна драма.
Російська драматична література потроху збувається того характеру творчости, який виявлявся в трагедіях "Ужасная тень Ринальдо, или Фантом" та в подібних їй п'єсах; вона виставляє два безсмертних твори — "Ревизора" та "Горе от ума", а там далі — комедії Сухово-Кобиліна, Потєхіна, Писарєва. Українська драматична література, хоч і теж вибивається з характеру творчости, який виявляється в "Королеві волшебства" та подібних їй операх і драмах, але все-таки лишається на ґрунті малювання життя народнього, яко життя "детей природы", обмежуючись лише звичаями, піснями, жартом та нещасним коханням. Не можна не погодитись з поглядом Ку-ліша: "Рано было образоваться серьезному взгляду на хлеборобов в то время, когда у всех раздавалась в ушах песня: "Гром победы раздавайся". Когда, общая всей Европе, государственная система так прочно, по-видимому, установилась, а об общественном начале в истории и государственной жизни никто почти и не заикался. Видеть в мужиках произведение старой истории и деятелей истории грядущей, смотреть на них, как на временно бездействующих сограждан и сотрудников общего национального дела? Куда! Осмеяли бы тогда философа с подобными убеждениями в том самом кругу, который разыгрывал комедии из простонародного быта и где народная песня исторгала кой у кого горячие слезы" Слова ці відносяться взагалі тільки до середнього рівня, бо вже й в часи Катерини були люде, які думали інакше. Але й для людей більш-менш середнього рівня життя давало багато матеріалу для творчости. Хоча Котляревський, мабуть, і в мріях не мав "представительного правления", проте він добре бачив все зло кріпацтва і нужденне життя нещасних підданців селян, — це вже доведено й його одою до князя Куракіна, й "Енеїдою", і коли ці мотиви ввійшли і в "перелицьовану Енещу", тим хутчій можна було б збудувати на них не одну без краю трагічну драму, але, думаємо, в часи миколаївського режиму годі було й думати провадити такі ідеї на сцені. На сцені можна було тільки виспівувати люб'язні куплети:
Теперь не то, что было встарь, Настали времена другие; Как Ангел, добр наш белый царь, И благоденствует Россия.
(Ямщики)
"Благоденствует", та й годі. Так повинен був думати кожен. Письменникам, шо малювали життя інтелігенції, звичайно, був матеріал до "комедии нравов" та ріжних драм, але на Вкраїні ще не було української інтелігенції. Народ трактували лише як "детей природы" à la Жан-Жак Руссо; ті ж, що бачили ввесь трагізм життя цих "детей природы", не мали права про це балакати. Зоставалася лише історичня драма.
Історичня драма — найтривалійша форма драматичної творчости: вона не боїться подиху часу, вона не старіє, не робиться démodée 11.