Буде тобі гарнітур Жулинського, пообіцяв міністр. То їх лише три на весь Київ прийшло. Одного узяв Володимир Васильович, другого — не знаю хто, теж десь там, угорі, а третій — мені дістався.
Кажучи усе те, я кам'янів з обличчя, бо Ірина боляче штовхала, вона не любила, коли я кепкував з людей.
— Але довелося у вітальні міняти люстру, до такого гарнітура уже не личила. Тепер у мене на дачі люстра коштує не менше, аніж "Жигулі". Усе дорожчає, що вдієш…
Але ж щодо люстри я нічого не вигадував. Я лише цитував свого колегу, тодішнього класика, який полюбляв, показуючи на люстру у вітальні, похвалятися перед своїми гістьми: "Ото — висять "Жигулі"…" А у мене в Халеп'ї на стелі висіло лише тридцять карбованців. Та й досі висить. І та, за тридцятку придбана в сільській крамниці, люстра цілком личила до гарнітура Жулинського. У сімдесят шостому році, коли я сяк-так, циганським способом, бо допомогли справді цигани з Трипілля, склав стандартний "фінський" будиночок, у Халеп'я завітав Микола Григорович. Дім все ж мав три кімнати і кухоньку, але був порожній, наче клуня навесні. І кишені мої геть спорожніли, все ж будівництво. І в голові мого мудрого кума спалахнула блискуча ідея: "Тобі для повного щастя потрібні меблі? Меблі я тобі привезу, домовляйся за машину". А товариш Миколи Григоровича працював комендантом студентського гуртожитку. У гуртожиткові міняли меблі, старі мали спалити, тоді так робилося. І виписав я на халеп'янській цегельні вантажівку. І поїхав Микола Григорович тою вантажівкою до Києва. По обіді повертається — повен кузов недоламків. Чого там тільки не було — і тахта, і письмові столи, і крісла, і навіть буфетик. І занесли ми усе те багатство обережно, аби не розсипалося, до нашого нового будинку. І розставили по кімнатах. І — зарозкошували. І розкошуємо з тим гарнітуром Жулинського уже п'ятнадцять літ. Думаю, що з ним і життя доживемо, зважаючи на нинішні дефіцити. А якщо Микола Жулинський ще стане міністром, тим меблям взагалі ціни не буде. Бо у будь-якому поважному товаристві я з повним правом можу сказати гордо і значимо: "А мені на дачу — сам державний МІНІСТР Жулинський гарнітур дістав!.."
6. Його босоноге дитинство
Що ми — без власного дитинства? Ще великий Лев Толстой писав про значення дитинства письменника для всієї його творчості. Ми, меншенькі, використовували своє босоноге дитинство у хвіст і в гриву, понаписували про нього грубезні томи ліричної прози. Багатьох з нас сентиментальні спогади про село дитинства нашого підгодовували впродовж усіх застійних років. Як на скількох сторінках (чим більше сторінок, тим значніший гонорар) оспівана нашою ліричною прозою жінка, яка місить діжу, або жінка, яка несе на коромислі воду з криниці! Тільки ж героїні і читачки наші, коли настала така можливість, воліли купувати глевкий і черствий хлібець у сільмазі, а не місити діжу, виснажуючись коло неї до сьомого поту. І коли в моєму Петрушиш прокладали водогін, ніхто з селянок не замислився, що тим самим позбавляє шматка хліба творців поетичної прози, а з усіх сил намагалися підключитися до мережі, щоб у саму хату текла водичка. Та й ніхто із київських прозаїків не залишив добровільно міські квартири, не поїхав у рідне село, щоб носити воду з криниці оспіваним-переоспіваним коромислом. Така діалектика життя і літератури. Баба Дуня, яка продала мені сестрину хатку, ще з місяць поносила коромислом воду на свою гору та й упала одного спечного дня на стежці, і ковзнули відра з коромисла, і покотилися по крутосхилу, розбризкуючи криничну воду. Упала і не підвелася…
Я теж віддав босоногому дитинству данину. І в Музеї живого письменника спогади про нього, звісно, займуть чільне місце. Бо такі оповідки розчулюють людей. Як і вічна казочка про Попелюшку, що стала принцесою. Ми всі — сентиментальні. Ми всі прагнемо чуда. А тут чудо не вигадане. Бо, як писав я в романі "Спектакль": "Та невже це я, зіпершись коліньми в полотняних, фарбованих бузиною штанях на підвіконня, тулюся до заплаканої шибки, як риба під кригою до продухвини?! Що спільного між мною, Ярославом Петрунею, відомим, імпозантним, перспективним і т. д.,і цим зарюмсаним хлопчаком з босими, синіми від холоду ногами? Ні-чо-го. То інший хтось, то не я…" Дитинство Ярослава Петруні — моє дитинство. І той, хто водитиме екскурсію по Музею, може цитувати з роману. Біля моєї єдиної дитячої фотографії. На цій фотографії — я, на руках у сестри Люби, На жаль, давно покійної. Ранньої весни, десь у березні, поховав я сестру Любу, а в травні купив хатину в Халеп'ї. Маленька, метка пташка стрибала коло мене у гіллі бузкового куща, під яким я дописував свій багатостраждальний "Ирій", а мені думалося, що то — душа моєї сестри…
Незадовго перед тим я поховав батька. Трохи пізніше — другу сестру, Марію. А потім — і племінницю Таню. Вічна їм пам'ять. Якщо писанину мою читатимуть і в наступному поколінні, помоліться за них, добрі люди, вони, страждальці, на молитву людську і добру згадку заслужили. У ті, сімдесяті, роки я їздив на свою Чернігівщину, здавалося, на самі похорони. Смерть близьких ніби переслідувала мене. Та й сам я у сімдесят третьому — сімдесят четвертому, виснажений роботою (у дві зміни — для душі і для заробітку), боротьбою з видавцями, смертю батька і сестри, а може — і вимушеним роздвоєнням свідомості, був на тій грані, з якої так легко зірватися в прірву навіки. Халеп'я, навдивовижу прекрасне у всі пори року, було для мене як противага смерті. А смерть уособлював мій рідний Петрушин. Але хоч я все рідше їздив на Чернігівщину, вона завжди жила в душі моїй, звучала трагічною нотою. Дитинство — це те, що завжди з нами. До останнього подиху. А може, і після смерті душа наша, оті "сімдесят грамів", у нинішні дні зважена ученими, вертається в край, де вселилася в тіло людини. У такому разі душа моя і після моєї смерті має роздвоїтися. Бо найщасливіші, найрідніші хвилини мого життя — у Халеп'ї, найгіркіші — в Петрушині. Колись, у перше моє халеп'янське літо, Євген Гуцало, замилувавшись халеп'янськими краєвидами і моєю садибою, мовив: "А тут таки можна щось справжнє написати…" Не знаю, чи написав я щось справжнє у Халеп'ї і взагалі, але паперу я помережив літерами чимало і переважно саме тут, на древній халеп'янській землі, над древньою річечкою Жолудівкою. Але парадокс у тім, що найкраще з написаного мною — таки про Чернігівщину. Найцікавіші мої роботи ті, де відчувається дух Полісся, "людей з лісу". Хіба що в "Листі землі" географічно-історичні поняття Сіверянщини і землі полян злилися в єдине, народивши — Край…
Дитинство, скільки б не писали про нього, — невичерпне. Ось і ця фотографія, де я — у сестри на руках. Єдина моя дитяча фотографія. На звороті її написано чорнилом, рукою, мабуть, заїжджого фотографа: "Петрушин, Дрозд, 1944". Грім у чистому, ще в літньому небі, бомблять Чернігів, чорні дими на обрії, чорні, настрахані люди, що йдуть повз нашу хату, рятуючись од пожеж і боїв, німці, поліцаї, спалені жінки і діти у клуні, в сусідньому Лопатині, голод, холод, знову — грім, наступають наші, ми — в погребі, трохи не гине од куль з німецького автомата, рятуючи нашу годувальницю корову, мати… Усе це — моє дитинство. Дитинство мого покоління. У глибині пам'яті живе ще один страшний спогад: у Загальному дворі, біля комори, на очах жінок і дітей, військові розстрілюють німця, спійманого в полі, ховався у скирті. Колись, ще в Олишівці, я написав про цей випадок своє найперше оповідання. Завершувалося воно не вигаданою картиною: у червоній калюжі плаває вибите кулею око, і голодні пси лижуть людську кров… Найвищий "злет" мого реалізму, але так було. Що мало вирости з дітей, на споді пам'яті яких — отакі картини? Господи, спасибі, що ти зберіг у наших душах хоч якісь зерна доброти і любові!
І ось покотилося по селу і докотилося до нашого хутора: "З города прийшов дядько, який на карточки знімає… У Зевченковому саду". Старша сестра Люба вмила, приодягла мене (із сестриних недоносків та брезенту шила мені тоді мати), узяла за руку і повела у Зевченків сад. Мати клопоталася по господарству, не пішла з нами. І я не маю жодної материної фотографії. Вона померла восени сорок сьомого. У саду на високих тонких ніжках стояла якась машинерія. Нас усадовили на стілець. Міський дядько сховався у чорному рукаві. Сховався і каже до мене: "Дивися, хлопчику, в оце скельце, зараз вилетить пташка". Я пильно, насупивши брови, дивлюся в об'єктив і чекаю, коли вилетить обіцяна пташка. Таким я зберігся на фото — для Музею живого письменника… На руках у сестри Люби. Яка двічі тікала з поїзда, що віз хлопців і дівчат до Німеччини. Втретє вона спустилася на простирадлах з третього поверху будинку на станції, де її тримали перед відправленням. У сорок четвертому Люба скінчила в сусідньому Халяви-ні середню школу і вступила до Чернігівського педагогічного інституту. Мої перші книги — її підручники. По них я навчився читати. Ще задовго до школи. З її вуст я уперше почув вірші. Ми усі — на печі, завішаній від хати, де холод, рядном. Блимає на комині каганчик. Сестра вивчає напам'ять вірша Лесі Українки: "Без надії сподіваюсь!" Я повторюю слідом: "Я на гору круту крем'яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную; буду пісню веселу співать…" Я запам'ятовую вірша швидше, аніж сестра. Я ще не знаю, що запам'ятовую його назавжди. І ще не знаю, що увесь вік, поки мені відпущено, котитиму на гору свого каменя. І гора для нашого покоління випаде теж крута і кам'яна, ще й — слизька. І сестри мої — котитимуть свої камені на свої круті гори життя. Люба весь вік свій недовгий проклинатиме виснажливу учительську роботу і все ж уперто навчатиме дітей у геть російськомовному Чернігові української мови і літератури. Коли помре, виявиться, що учительська праця — чи не єдине, що було справжнього у її житті. На похорон прийдуть сотні учнів її. Падатиме липкий березневий сніг, але поховальна процесія простелиться од двору і аж до лісу, за яким — кладовище. І наперекір усім прогнозам гідрометцентру хмари над Ялівщиною, околицею Чернігова, розступляться, вигляне сонечко і яскраво-синє березневе небо віддзеркалиться у весняній воді на останній дорозі сестри моєї.