І пувички такі ловкі, блискученькі. Правда, всі маленькі, бо з рукавів. Та з передів небезпечно було зрізати, відразу помітили б.
Але Мусі не хочеться грати без Ланки. Ну, що за щастя виграти в Котика, чи в Юшки, чи навіть у Гришки. От у Ланки, оце так! Та понавигравати-понавигравати в неї стільки, щоб аж скорчилась од досади ота скупердяга й задавака!
Ну, коли так, то Котик сам з собою починає грати. Вітер часом заскокує й надимає йому міхуром сорочку на спині та задирає, як курці хвоста, чуба ззаду. А всі лежать під стіною і ліниво дивляться на нього. Аж от раптом чується збоку крик: "Агов!" Усі швидко повертаються в той бік: Ланка! Біжить і на бігу косиці свої на голові вмощує. А їх у неї така сила, і так вона їх круг голови обмотує, що то вже й не голова, а наче плетений із темної лози кошик, перевернутий догори денцем.
Та от і до кумпанії* вибігає тепер уже не так, як раніше. То, бувало, як вирветься на вулицю, то з радості аж танцює вся. Кругле личко грає ямками на щоках та підборідді, кирпатенький носик задиркувато стирчить догори, очі прискають сміхом, як із двох сикавок. Та смішна така: підіпреться, бувало, одною рукою в бік, у другу ганчірочку (замість хусточки) і, підтанцьовуючи, загонисто виспівує:
Ой випила, вихилила,
Сама себе похвалила,
Бо я панського роду,
П'ю горілочку, як воду.
Зовсім так, як часом співала її мати, коли ноги не боліли та під чаркою була. Так само навіть хитренько одне око прижмурює, ніжкою пристукує і підморгує.
*Кумпанія — компанія.
А тепер не співає, не підморгує, а до гри вибігає, як до роботи. Швидше, швидше давайте навигравати їй пувичок, і вона знову побіжить додому пришивати їх заказчикам. А зелені, як у кішки, очі її так і ходять, так і ходять од жадності. А така ж була славна, весела та дружна, — перша, бувало, всякого з біди виручить, собі бебехів од матері заробить, а товаришеві поможе. А тепер, як у хазяйки пошилася, — еге! — у товариша останнє забере.
Ланка підбігає, нашвидку обводить усіх оком, заклопотано зирка на небо (скільки, мовляв, часу має на "роботу") і хитає головою на ямку:
— Давайте грати, чи що?
І вже виймає з кишені свого плесканого сімака, що його й чорт не зажене в ямку, крім неї самої.
— Давай, — устає Гришка й обережненько відклада свою коробочку з сімаками під стіну. Тими сімаками, що в коробочці, він ніколи не грає, бо це в нього не прості сімаки, а "калєкція". Там є такі сімаки, що тільки самі генерали носять і ні в одної душі в їхньому городі немає: золоті, великі, з крилами та лапками. За один такий сімак сто "пувиць" дай, та й то не купиш. Ланка вже підсипалася, щоб виграти в Гришки сімаків із коробочки, так Гришка не дурний, нізащо не грає на них.
Тінь од амбарів пересувається вже за ямку, і сонце тепер ні в голову не пече, ні в очі при грі не б'є.
Грають тільки Муся, Котик, Гришка та Ланка. А Юшка — ні, бо в нього ні одного ґудзика немає. Ще вчора одірвав останнього від своїх штанів і застібається тепер цурупалком.
Ну, Ланка, розуміється, зараз же вся наїжується, як кішка за горобцями, губи стають тоненькі, очі вузенькі та колючі. І кида вона свого проклятого сімака так, що все він або в саму ямку поціляє або найближче до ямки пада. А вже як чий ґудзик найближче до ямки, тому першому й заганяти інші "пувички" в ямку. Ну, а на це Ланку мама родила: один за одним, один за одним, так і біжать з-під її пальців усі ґудзики в ямку. Майже нікому й бити не дає!
У Гришки губи, вуха і лице стають червоні-червоні, як Мусине намисто. А вії через те ще жовтіші та пухнастіші. Він уже й доріжки від ґудзиків до ямки рукою розмітає та губами продуває, і пальці так само, як Ланка, складає, коли б'є, і оком довго-довго виміряє. Та все ні до чого, — Ланка з-під носа видирає!
— Не хочу більше грати! — каже нарешті Гришка й відходить до своєї коробочки.
Гришка — добрий і м'який, але дуже не любить бути у чому-небудь позаду когось. Тоді він стає не то сумний, не то ображений і все дивиться кудись убік своїми сивими, у жовтих віях, очима.
— Оттако! — дивується Ланка. — А хто ж казав, що на цей раз живою мене не випустить? Хвалився, що й сімака мого виграє, а сам тікає.
Хитра паршивка: ото, щоб тільки під'юдити, щоб розсердився та знову грав. Та Гришка не піддається:
— Казав, то й казав...
А сам бере в руки свою коробочку й починає розглядати сімаки.
Вони чепурненько рядочком лежать усі, неначе крихітні диньки на темному ряденці. Одні зовсім прості, солдатські, сиві; другі біло-срібні; інші жовтяві, плескуваті, з якимись сокирками та гачками; ще інші — темно-жовті, кошлаті, пукаті, а деякі — ясно-золоті, поважні, великі.
Всі зараз же зближаються до коробочки й зазирають у неї, стукаючись головами.
— Оце так сімачки! — зітхає Котик і обережно, як до дитини в колисці, просуває палець у коробочку й торкається ним до сімака. Гришка не забороняє, він — добрий і не жадний.
— А який найдорожчий? — суворо питає Юшка.
— Оцей, — показує Гришка на маленького, чудернацького сімачка, що, наче золота кузочка, склавши крильця, лежить посередині.
— Оцей?! Такий маленький?! — Еге, маленький! А він — німецький. У нас такого й за сто рублів не купиш.
— А диви! Яке!
Ланка стоїть збоку і гостро дивиться через голови на коробочку. Вітер ззаду закида їй пухнасті пасма волосся на очі, лоскоче ними ніс, а вона й не відкидає, тільки водить головою, як од мух.
— Що, Ланко, якби тобі оці сімачки! Га? — ущипливо посміхається Муся.
Ланка нічого не каже, тільки все дивиться в коробочку, на сімаки. А вони ж, як золоті ромашки, тихесенько лежать собі на денці.
Тут Гришка зачиняє коробочку і глибоко зітхає:
— Ех, нема в мене ще одного сімачка! Ну й сімак! От сімак!
І аж головою скорботно хитає. (А вуха все ж таки горять, як хрести на церкві ввечері).
— А який же він? — злякано питає Котик.
Гришка якийсь мент дивиться в далечінь, на місто, засотане жовто-бурою хмарою пороху, і знову зітхає: — Позавчора в городському саду на одному генералі бачив. Не наш генерал. Я наших усіх знаю. Приїжджий.
— Німецький?
— Ні, мабуть, не німецький. Тільки нетутешній. Двома рядками, отако-о, по грудях сімаки. Ще й ззаду два. Білий такий, коротенький мундир, літній, значить, а на ньому оттако сімаки. Ще й ззаду два. В мене нема ні одного такого.
— А який же він, той сімак?
— А такий: по краєчку наче ниточка золота, вузликами. Сам увесь темненький, як-от п'ятак, а ниточка ясна, золота. Потім шапочка з такими неначе вушками.
А Ланка пильно слухає, і аж уста їй злегка роззявились. Куций носик, побризканий ластовинням, вкрився потом, як росою, кругле, туге личко з ямочкою на підборідді — непорушне, тільки зеленкуваті, з сірими блисками оченята швидко слідкують за кожним рухом Грищиних рук.
— А хіба такого ґудзика купити не можна? — знову суворо питає Юшка і спльовує набік.
— Еге, купиш! Я вже питав. Нема. У нас такої форми не носять, так і ґудзиків таких немає.
— А одрізать?
— У кого?
— Та в того самого генерала.
Гришка аж тетеріє й мовчки дивиться на Юшку: жартує чи справді. Бо Юшку, як коли, то й не розбереш, чи сміється, чи насправжки.
Але Юшка суворо підсьорбує носом і ще дужче похмурюється.
— Авжеж! Узять та й одрізати!
Муся аж у долоні сплескує, і худеньке, рябеньке личко її від страху стає ще довше.
— Яке каже! Сказився?!
— А чого сказився? Узять та й одрізать. Нехай тоді генерал казиться.
Гришка тільки кліпає сивими, немов трохи сонними очима: та ні, сміється Юшка.
— Як же ти одріжеш? Хто ж тебе пустить різати в нього "пувиці"?
— А я й просить не буду, щоб пускали. Сам одріжу. Що даси за генералового сімака? Кажи враз!
Котик навприсядки злякано заглядає збоку в лице Юшці: невже ж справді буде різати генерала?!
Але Гришка зітхає й, не відповідаючи, знову бере коробочку в руки.
— Та ні, ти кажи: що даси?
— Сто рублів! — скрикує Котик.
— А ти сядь! — пхає його Юшка. Котик пада назад, задравши ноги, й уже збирається заплакати. Але Муся зараз же заспокоює його:
— Казала мати куліш перекидати. Забув?
Ну, як куліш, то нічого, Котик плакати не буде. Він тільки трошки відсувається від Юшки.
— Ну, а справді: що даси? Га, Гришко?
— Та що хочеш: ножика, м'яча, шаблю. Тільки достань. Тут Юшка перестає їжити брови й задоволено сміється:
— Ач, ловкий який: "достань"! А на каторжні роботи не хочеш?
— За що?
— А за то. Що ж ти думаєш, у генерала "пувицю" одрізать — це все одно, що Котику куліш перекинути? Враз тебе в кандали закують і під розстріл.
Котик із жахом ширить очі й водить ними то з Гришки на Юшку, то з Юшки на Гришку. Але Гришка не піддається:
— За що?! За ґудзика?!
— А щоб ти знав!
— Та під розстріл?!
— А що ж?
— Хе! Розкажи своїй бабі. Під розстріл!
— Ну, може, й не під розстріл, а в поліцію заберуть як пить дать, брат.
— Ну, в поліцію...
— А там, думаєш, з медом? Як на каторжні роботи приставлять, та як у кандалах, так, думаєш, легко? Ого!
А Ланка слухає так пильно, наче й справді Юшка буде в генерала ґудзики відрізати та на каторжні роботи йти. Але Гришка зо сміхом спльовує набік:
— От сміливий! Одрізав у генерала сімака!
Ну, тут Юшка по-справжньому вже сердиться:
— Та за твого паршивого м'яча щоб ото долю свою в кандали закувати?! Бач, масалка!
— А хіба я тебе силую?
— А ти ж кажеш: "достань". — Так ти ж сам питав: "А що даси?"
— А ти й повірив?
Муся схоплюється на ноги. Е, вже почали! Цей Юшка раз у раз отак: сам заведе-заведе, а тоді до інших чіпляється.
— Ану, гайда ще в пувички! Гришко, ходім! Ланко, бережись!
Але Ланка якось чудно витріщилась на Гришку й стоїть, як задубіла.
— Ну, Ланко! Гайда!
Ланка швидко зирка на Мусю й іде до ямки. Але тільки всі поставали вряд, щоб кидати ґудзики, як вона зненацька бухка до Гришки:
— А цебер дав би за генеральського сімака?
У Гришки одвисає губа від здивування.
— Який цебер?!
— Та такий. Простий. Ну, цебер. Маненький. У вас у лавці є.
Гришка нічого не розуміє. Та й ніхто не розуміє. Чого цебер? Який цебер? Сімак і цебер. От тобі й маєш!
— Та ти що: хочеш, може, в генерала сімака одрізать?
— А даси цебер?
Єй-бо, здуріла дівчина: цебер та й цебер. А очі гострі та жадні, неначе ґудзика до ямки заганяє. Значить, не жартує. Е, ця не як Юшка, ця не жартує.
І Гришка, і Юшка, всі бачать, що тут уже не жарти, що ця скажена навсправжки готова в генерала сімака різати.
Сиві, півсонні Грищині очі якийсь мент ошелешено кліпають на Ланку, і губа одвисла.
— Та ти справді?
— А даси цебер?
— Тю на неї! Що за цебер такий?!
— Та який цебер?! Диви!
Тут уже й Ланка сердиться:
— Який, який! Цебер та й годі! От такий, як у вас у лавці стоять.