Дивуються — що там у Хуржика зчинилося? Чи не пожар? Та й Ганна стривожилася, бідна! Йшов би ти в хату! А то знайшов причину для гвалту — дівчина вибігла до парубка на побачення! Чи й не дивина!
Стара відразу здогадалася, чому господар так знавіснів, та при Василеві не хотіла розкривати тієї таємниці. Їй і невтямки було, що Василь уже й сам здогадався, чому батько такий розлютований. Здогадався — і вжахнувся. Івася він по недосвідченості юнацькій не сприймав усерйоз, бо в голові його не вкладалося, щоб молода, гарна дівчина, якщо не дурна, могла віддати перевагу голодранцю-наймиту перед хазяйським сином, що мав колись успадкувати таке велике господарство. А ось батько… Мати, по всьому видно, довго не протягне, і він стане вдівцем. А що тоді?.. Звичайно, тоді він матиме повне право одружитися з ким захоче. Навіть і з Катрею.
Коли в його голові блискавично сяйнули ці думки, йому, незважаючи на нічну прохолоду, враз стало жарко. Світло в його душі померкло, погасло, холодною гадиною заповзла в серце безнадія.
Несподівано для самого себе він раптом вигукнув:
— Тату, ану перестань кричати! Зайди в хату! Сором який!
Голос його був різкий і вимогливий — аж старший Хуржик рота роззявив з подиву. Це вперше в синові проявився твердий батьківський характер.
Хуржик востаннє кинув злий погляд на Івася, погрозив йому кулаком і поколивав до хати, а проходячи мимо Катрі, суворо буркнув:
— А ти чого стовбичиш? Геть мені спати!
3
Ранок був безхмарний. Івась схопився зі своєї солом’яної постелі задовго до того, як за Сулою піднявся край неба і бризнули на землю малиново-гарячі промені сонця. Він був певен, що Хуржик вранці вижене його з двору, однак, як завжди, напоїв усю живність, погодував корів, заклав коням сіна, а волам — трясянки, тобто суміші вівсяної та гречаної соломи з сіном, і був немало здивований, коли побачив, як Хуржик вийшов надвір, потягнувся, пройшовся подвір’ям, і, жодного слова не сказавши наймитові, ніби й не було вчора між ними сутички, повернув до хати.
Вражений Івась аж занімів. З чого б це? Що трапилося? Чи задумав щось лихе і вичікує до пори до часу? Чи, швидше всього, дуже вже не хочеться самому братися за ту роботу, яку так старанно день у день виконує наймит?
А коли Параска покликала снідати і поставила посеред столу велику череп’яну миску з кулешем, а Хуржик, недбало перехрестившись, перший запустив у неї свою ложку, Івась зрозумів, що за ніч все чомусь перемінилося.
Їли всі мовчки. Про вчорашнє — ні слова. Тільки після сніданку Хуржик підвів на Івася очі.
— Ти ось що. Повитягаєш з возівні вози та мажі і передивишся ретельно. Де щось не так, полагодиш, підрихтуєш. Бо скоро ж — у Крим, по сіль! Особливо вісі та ярма щоб були справні! Та й усе щоб було справне — і колеса, і халабуди на вози, щоб дощі солі не розмочили, і казан — кашу варити. Все, все!
Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?
Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:
— Гаразд, усе зроблю. Не вперше, — і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.
Дівчина нерозуміючи здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося — її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.
Зустрівшись після сніданку на подвір'ї, на ходу перемовились.
— Що це сталося за ніч з Хуржиком? — спитав Івась.
— Не знаю, — відповіла Катря. — Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком… Не знаю.
— Ну, що ж, поживемо — побачимо, — філософськи завершив.
4
Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.
Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках — стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум’янець.
Синове серце стиснулося від болю.
— Мамусю, як тобі? — кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки. — Ти снідала?
Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.
— Снідала, Василечку, снідала, — прошепотіла кволо. — Скільки мені треба! Спасибі Парасці — я доглянута… А ти чого прийшов? Кажи! Бачу — щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?
Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!
Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.
— Матусю, я хочу женитися, — випалив він, зашарівшись та опустивши очі додолу. — Прийшов порадитися з тобою.
Мати полегшено зітхнула.
— Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!
Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.
— Е-е! Яка там радість!
— Що ж так?
— Немає взаємності.
— Хто ж вона? Я знаю?
— Знаєш. Катря.
— Яка Катря? Наша наймичка?
— Так. Вона!
— І ти в неї дуже закохався?
— Дуже! Жити без неї не зможу!
— А вона?
— Мені здається, вона любить Івася.
— Ну от бачиш! Та що ж нам робити?
— Поговори ти з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?
— А батькові ти казав?
— Ні.
— Ну, от — і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.
— Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!
— Звідки ти знаєш?
Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.
— Знаю. Просто знаю — і все.
Мати промовчала, потім твердо сказала:
— Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє — по душам!
Василь привів батька.
— Ну, що тут трапилось? — присів біля столу. — Болить щось?
— Поговорити треба, Семене, — сказала мати. — Василь хоче женитися!
— Що-о? — Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами. — Кого ж ти хочеш брати?
Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла мати:
— Катрю.
— Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!
— Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є?— і Ганна пильно глянула на чоловіка.
Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:
— А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї — і хай жениться! А наймичку брати — ні! Я не дозволю!
— Але ж, тату, нікого іншого мені не треба, — несміливо заперечив Василь. — А що наймичка — то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!
— Який ти розумний! А ти його надбав? — скипів Хуржик.
— Семене! — втрутилася в розмову Ганна. — Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!
— Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!
— Ну, й хай сміються, — буркнув Василь. — Не дуже страшно!
— Тобі не страшно, а мені соромно буде.
— А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене? — спитала Ганна.
Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розмоталися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.
Хуржик сердито гримнув:
— Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських — яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть…
— Дуже треба мені ваша корчма! — не здавався Василь. — Не з корчмою ж мені жити!
Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?
— Досить! Занадто ти розумний став! — і вдарив долонею по столу. — Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий їду в Крим… А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!
Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.
Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.
— Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ — міг би й женитися… Чи, може, самому закортіло?
— Що-о? — Хуржик аж підскочив на стільці. — Ти знову за своє?
— Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину… Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я проклену тебе! З того світу встану — і проклену!
Хуржик схопився і кинувся до дверей:
— Тьху на тебе, дурноверха! — плюнув і вискочив з кімнати.
5
Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:
— Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на дорогу… Ждемо твого наказу!
Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску — ковальских виробів: підків, ухналів, серпів та наральників, що високо цінувалися на кримських торговищах. Найняв іще двох наймитів — на підмогу Івасеві, який, звичайно, не міг сам упоратися з десятьма мажами, розділеними на три "батових".
Отож усе було готове до походу. Затримувала Хуржика лише хвороба дружини, котрій останнім часом погіршало. Він з дня на день ждав її смерті, однак смерть не поспішала, десь барилася. І Хуржик мимоволі змушений був зволікати з від’їздом.
Врешті не витримав. У суботу ввечері зайшов у кімнату до хворої, присів на ліжко.
— Ганно, мені пора. Прийшов попрощатися.
Хвора заплакала.
— І ти залишаєш мене таку? Почекай! Я вже довго не протягну…
— Ну, що ти, Ганно! Чого ти так! Ти ще будеш жити! І мене діждешся з поїздки! А я тобі гостинців з Криму привезу — і кав’яру, і ізюму, і хурми…
— Які вже там гостинці!.. — прошепотіла жінка ледь чутно. — Аби сам вернувся живий-здоровий! А як мене не застанеш, то доглянь нашого сина, Василя… Дитину мою…
— Догляну, — буркнув Хуржик. — Будь спокійна!
— А сам повдівствуй рік, а тоді женись… Ти ще не старий чоловік… Але молодої не бери, бо буде тобі лихо… Бери таку, як сам, — вдову…
— Ну, що ти себе хорониш, Ганно, раніше строку! Не думай такого! — вигукнув Хуржик, відчувши в серці несподівану жалість до вмираючої.