Видно, їй було і боляче, і соромно, її горда душа бунтувала проти моєї безчесності, проти ганебної зради. Бідна Ніночка! Яким же поганим, підлим здавався я їй в ті хвилини!
Я був приголомшений. Як Ферапоня міг сказати таке! Звідки він узяв, що я маю дівчину і хочу на ній оженитися? Адже це дурний і злісний наклеп! Брехня! Я ніколи ще ні з ким не зустрічався! Ніколи у мене не було дівчини! Ніночка перша і, я вірив, єдина!..
Спочатку я хотів виправдовуватися. Спростувати цю брехню! Вигородити себе в очах коханої… Сказати їй, що все це — нерозумна вигадка… Та тут згадав про Жердіна і зрозумів, що починати треба не з цього кінця. Я рушив до дверей.
— Ти куди? — схопилася Ніна.
— Де зараз може бути Ферапоня? — замість відповіді запитав я.
— Не роби дурниць, Володю! — вигукнула Ніна. — Що ти надумав?
— Це моє діло!
— І моє також! Я піду з тобою!
— Не треба… Сиди тут, заспокойся… Я скоро повернуся… І не бійся за мене — голови не втрачу.
З цими словами я вийшов.
У моєму серці гула кров. Лунко стукала в скроні. В ту хвилину, всупереч запевненню, що голови я не втрачу, я був готовий на все — налаяти Ферапоню, вдарити, навіть застрелити. З таким наміром і йшов.
Було тепло і сиро. В долині, понад річкою, стояв рідкий сірий туман. Під ногами чавкала грязюка.
Швидка хода не остудила мене, а ще більше розпалила. Я уявляв свою наступну зустріч з Ферапонею, підбирав слова, які йому скажу. Міцні слова!
Здибав я його не біля клубу, а неподалік сільської крамнички. Ферапоня стояв у гурті льотчиків, серед яких я впізнав Марка Архипенка, і, збуджено жестикулюючи, щось розповідав.
Побачивши мене, враз затнувся, замовк. Хоч і п’яний, а, видно, докумекав, що з’явився я тут неспроста.
Привітавшись до товаришів, я протиснувся в центр кола.
— Ферапонте, — сказав, дивлячись йому прямо в вічі, — півгодини тому ти образив Ніну Бережну, налаяв її гидкими словами і набрехав на мене, буцімто я маю дівчину, листуюся з нею і збираюся женитися, а Ніночці знічев’я просто баламучу голову… Скажи, навіщо ти це зробив?
Командири здивовано дивилися на нас. Для них це була несподівана новина. А Ферапоня дурнувато кліпав своїми красивими віями і не знав, що відповісти.
Я скипів.
— Чого ж мовчиш?.. Перед дівчиною розпустив язика, а тут мов у рот води набрав!..
Ферапоня раптом зблід, його обличчя перекосилося, з очей бризнула неприхована лють. Він визвірився на мене:
— А яке твоє десяте діло, що я кому говорю? Хоча б і твоїй Нінці!.. Га?.. Знайшов за кого заступатися!.. За полкову дівку!..
Товариші обурено загули. Ніхто не ждав таких слів.
Я не повірив своїм вухам. За полкову дівку?.. Кров з новою силою шугнула мені в голову. Не тямлячи, що роблю, я затопив кулаком Ферапоні по пиці та так, що він відлетів і торохнувся спиною об тин — аж той затріщав.
Марко Архипенко схопив мене за груди.
— Володю, ти що? Здурів?
Тим часом Ферапоня, все ще висячи на тину, розстебнув кобуру, дістав пістолет. Однак чи то сп’яну, чи від запаморочення ніяк не міг відтягти запобіжник.
Залишивши мене, льотчики — і Архипенко з ними — кинулися до нього, вирвали зброю. Хтось заломив йому назад руки. Всі враз зрозуміли, що незначна, як здалося спочатку, сутичка переросла в серйозну справу.
— Ти що, ідіоте, під трибунал захотів? — вигукнув Архипенко. — На кого зброю підіймаєш? П’яна свиня!
Ферапоня зів’яв, скис, а потім, схилившись на ворину, зарюмсав, як хлопчисько. Ми стояли над ним мовчки, ждучи, поки він заспокоїться. А коли його схлипування стихло, Марко Архипенко, оглянувшись, чи ніхто зі сторонніх його не чує, сказав:
— От що, братця, слухайте, що я скажу!.. Справа, як бачите, заварилася серйозна. Один з нас звів брудний наклеп на Ніночку Бережну. А що це наклеп, гадаю, ні в кого не виникло найменшого сумніву — адже Ніну ми знаємо не перший місяць. І кожен з нас міг би вчинити те, що зробив Булатович, захищаючи честь дівчини, — дав би в пику брехунові!.. Замість того щоб визнати себе винним і попросити у Ніни і у Володі пробачення, Жердін схопився за зброю… І хтозна, чим би все це скінчилося, коли б хлопці здибалися сам на сам десь у глухому закутку… Чи так я кажу?
— Так, так, — підтвердили товариші.
— Тоді слухайте далі… Якщо ця історія дійде до начальства, бути біді! Обом нашим товаришам не уникнути неприємностей… Тож, обміркувавши ситуацію, я пропоную прикрити це діло. Як? А так, щоб жодна жива душа, крім нас, не знала, що тут трапилося! Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Всі згодні?
— Всі, всі.
— Ти, Володю? — спитав мене Архипенко.
— Я згоден, — відповів я. — Але при одній умові: якщо Жердін попросить вибачення у Ніни Бережної.
— А інакше бути не може!.. Про Жердіна зараз поговоримо окремо, — посуворішав Архипенко і, обвівши поглядом мовчазних товаришів, сказав: — Я думаю ще ось що… Зачеплено честь Ніночки Бережної. А це, як ви розумієте, торкається всіх нас… Чи так я мислю?
— Так, так, — загули всі.
— От і добре… Тоді я пропоную тут же судити Жердіна судом честі! Згодні з моєю думкою?
— Згодні, згодні.
— Гаразд. Отже, я висуваю проти Жердіна два обвинувачення. Перше — він образив Ніночку Бережну, друге — звів наклеп на свого товариша… У тебе, Жердін, є що-небудь проти цього? Визнаєш ти свою провину?
— Визнаю, — похмуро обізвався той, ні на кого не дивлячись. — Сп’яну бовкнув…
— Визнаю, визнаю, — передражнив його Архипенко і стягнув до перенісся свої руді брови. — Сп’яну бовкнув… Ну, хай на Булатовича ти злий і сп’яну бовкнув, а на Ніночку як у тебе язик повернувся? Га?
Ферапоня ще більше насупився. На очах у нього знову виступили сльози. Він тихо сказав:
— П’яний я, товариші… От язик і повернувся… А взагалі, я люблю її, Ніночку… От що!..
— Люблю, люблю! — спалахнув Архипенко. — А хто з нас її не любить? Питаю я тебе — хто? Знайди такого! Мовчиш?.. Ото ж бо й воно, братику, що всі її люблять, бо є за що любити! Гарна, чесна, смілива наша Ніночка! І кожен з нас у небі собою закриває її від ворожих куль! Один ти, дурень, знайшовся, що бовкнув: полкова дівка!.. Та за одні ці слова тобі, йолопе, треба ще раз затопити, бо Володиного мало! Щоб до нових віників пам’ятав!
— Ну й затопіть! — і Ферапоня виставив наперед своє обличчя.
— Затопіть, затопіть… Як треба буде, то й затопимо! А зараз я вношу пропозицію: за образу Ніночки зобов’язати Федора, тобто Ферапонта Жердіна, вибачитися перед дівчиною, а з нашого боку — дати йому доброго ляпаса, щоб у майбутньому розумніший був! А оскільки Володя вже дав йому в зуби, то вважати, що присуд виконано, і на цьому поставити крапку!.. Як гадаєте, товариші!
— Гм, мудро ти розсудив! Як цар Соломон! — на обличчях льотчиків з’явився усміх. — Тепер Жердін хай не ображається на Володю, бо ляпаса одержав по суду! Оце здорово!
— А що? — усміхнувся й Архипенко. — По суду! Хай тепер спробує образитися на Володю — дзуськи! Це ми постановили гуртом — і хай ображається на всіх нас!.. А взагалі, нам не до взаємних образ! Завтра чи післязавтра в бій, у небо, а там, супроти спільного ворога, ми всі друзі, всі товариші. Чи так я кажу?
— Так, так! Молодець Архипенко! Мудро розсудив! — почулися голоси.
Всі весело засміялися, і навіть на похмурому заплаканому обличчі Ферапоні з’явився ледь помітний кислий усміх.
5
Хлопці дотримали слова: ніхто не проговорився, і в полку так і не дізналися про нашу з Ферапонею сутичку. Він вибачився перед Ніночкою — і інцидент, здавалося, було вичерпано. Ми зі своїм коханням уже ні від кого не крилися, бо вирішили одружитися. Навіть і день призначили — в двадцяту річницю народження Ніночки (вона була тільки на рік молодша за мене).
Що це за почуття — кохання! Його треба самому пережити, самому відчути. Ніякі слова не в змозі передати й частини того, що відчував я тоді.
Образ Ніночки весь час стояв перед очима, і мені здавалося, що ми ніколи не розстанемося. Навіть у бою, коли мені випадало літати не в парі з нею, я, мов наяву, бачив перед собою її таємничі чорні очі, густе закучерявлене волосся, її повні рожеві уста, чув її глибокий грудний голос, що воркотів, як весняний струмок, і бентежив мене своєю незвичайністю і чарівністю, вдихав приємний запах її кіс і парфумів, які весь наш полк самовіддано діставав для неї всіма правдами і неправдами.
Знаю, що вона відчувала те ж саме, що й я. І був щасливий. Незважаючи на незгоди воєнного часу, на майже щоденні бойові польоти, на смертельну небезпеку, що підстерігала нас на кожному кроці, я був щасливий, бо кохав і мене кохали. А хіба це не найвище щастя?
Додалося й тривог. Думав тепер не про себе — чи повернуся сьогодні цілий, неушкоджений? А про Ніночку — про її життя, здоров’я, безпеку. Коли вона була в повітрі, а я на землі, мої очі не відривалися від неба. Що з нею? Чи все гаразд? І не йшов з аеродрому доти, доки не приземлявся її червонозоряний Як і я не подавав їй руки, допомагаючи вибратися з кабіни.
Та всьому буває кінець — щастю теж.
Вилетіли ми вчотирьох: я з Ніночкою, а Жердін з Архипенком. Ніщо не віщувало біди. Стояв погожий осінній ранок. У голубому небі — ні хмаринки, сліпучо сяяло сонце. Під крилами наших літаків привільно розкинулися неосяжні степи, луги й ліси українського Лівобережжя.
Ми наблизилися до фронту, що гримів тисячами громів, і тут зовсім несподівано зустрілися лоб у лоб з групою німецьких "Юнкерсів", що саме лаштувалися скинути свій смертоносний вантаж на голови наших піхотинців.
— Атакуємо, друзі! — гукнув старший, Архипенко, і перший кинувся на ворога.
Для німців наша поява була теж не меншою несподіванкою. Вони заспішили, заметалися і почали бомбити без прицілу, безладно, так що бомби вибухнули в болоті, піднявши вгору тонни торфу і багнистої твані.
Та збити хоч одного стерв’ятника нам не пощастило — на нас напало вісім "Месерів".
"Карусель" закружляла якраз над лінією фронту. Нам добре було видно і звивисті окопи, і кулеметні та мінометні гнізда, і навіть маленькі постаті солдатів, що — із нашого боку, і з німецького — припинили стрілянину і стежили за повітряним боєм.
З першого ж заходу мені пощастило підпалити свого супротивника. Обгорнувшись хмарою бурого диму, він втратив швидкість і пішов на зниження.
— Браво, Володю! — похвалила Ніна. — На одного мерзотника менше! Але будь уважний — з тилу заходить ще один!..
Я оглянувся: з тилу заходило зразу двоє! Один ладнався зайти мені в хвіст, а другий, той, що йшов знизу і якого Ніна не могла бачити, явно мав намір напасти на неї.