А Санюха упала ницьма, сніг на голову гребе та: "Мене, мене! — кричить.— Мене убийте, то я той дріт почепила".
"Це ж одну її, дівчину... За те, що в чоловічому зловили".
"І в останню мить знайшла вона мене очима та: "Передайте Миті!.." І тут стрельнули, і голівонька її тріпнулась набік..."
"А я кинулася до Макара та отак рукою по чубові його, по лиці провела..."
"Це ж ти спасла його, невісточко моя срібна, це ж ти вирятувала його, золотенька моя".
"Та: "Прощай же, Макарцю, бо я ж тебе більше не побачу".
"А що вже вродливиця, а що вже розумниця..."
"Чуєш, Оксано, як горілим несе?"
"Тепер ми довіку його чутимемо".
"Вмирати пора. Не страшне після цього й пекло".
"Сили нема ні на страх, ні на що".
"Нема".
"Синочка б виходити".
"Один же він у нас всіх зостався".
"А Санюха: "Дайте, дайте мені мою дівчинку! Я її на городі поховаю, негоже її з чоловіками одну ховати, дівчинку мою, голубоньку сизокрилу".
І знову почув Дмитро голоси, а про що мова — не розбере. Біль і гострий запах горілого змішалися в ньому, шарпали всеньке тіло і на якусь мить пробуджували з не-притоми, то знову тягли десь у важку, гливку темряву, в забуття.
"Поглянь, Оксано, одна церковка стримить, а хати — жодної. То на біса ж нам оця церква, як бога немає, хто ж тепер повірить у нього?"
"Он Санюха на городі... Могилу копає. А земля ж мерзла".
"І козеня коло неї. Мекає бідне".
"Бач, тварина, а й та чує..."
Застогнав Дмитро. Крізь в'язку, круту темряву долинуло й до нього кволе мекання козепяти, пробилося наче промінчик, і на далекому темному обрії зблиснула біла цяточка — чи не срібний човник то плив десь далеко-далеко?..
* * *
Тихими літніми вечорами, коли вже сонце опускається на спочинок у свої золоті палати, Митро Концедайло жене з лісу додому табунець білих, мов хмариночки, кіз.
Насилу переставляє ноги услід за козами, хоч ті й поволеньки дибають — напаслися вже. Лише за лісом, помітивши згори синю смужечку річки, веселіше перебирають копитцями, до води поспішають.
І поки п'ють кози воду, Митро стоїть на містку і слухає білу тишу, що залягла над світом і гострим окрайцем у серце йому запливла, зазирнула на хвильку.
Так тихо, так тихо, що чути, як річка тече, зачіпаючись срібними боками за береги.
І скільки вона ще тектиме — ніхто не знає.