На знак згоди він махнув рукою.
Мілько сів за важелі, Загорський поруч. Іван Макарович з цікавістю дивився на Мілька — механік порався біля щитка та важелів управління. Хвилина, друга… Враз корпус машини здригнувся, і вона зовсім беззвучно рушила.
Чудно було дивитися, як з-під гусениць летіла пилюка і дрібне каміння, — дивитися, а звуків не чути.
Ніщо не могло порушити віковічну тишу цієї мертвої планети.
Мілько зробив велике коло і, зупинившись біля професора, вимкнув мотор. Через скельця скафандра Плугар бачив його осяяні очі.
Радісні, щасливі, підіймалися вони в кабіну свого космічного корабля, де їх уже давно чекав обід.
— Ого! — вигукнув Загорський, знявши скафандр.
— Чи ви, Олю, встигли збігати в "місцевий гастроном"?
— Їжте, їжте, — посміхалася Ольга. — Ви всі заробили. Це тільки я одна ледарювала!
— Це було б просто, як кажуть, щастя, — промовив Мілько, — якби весь час медицині довелось відпо-чивати!
Весело перемовляючись, насолоджуючись звуками своїх голосів, вони сіли обідати — одна дружна сім’я.
Всюдихід вирушає в путь
Доки Іван Макаровим сидів, замислений, над картою Місяця, Мілько, Загорський і Ольга не зводили з нього очей. Кого з них візьме він у першу подорож?
А вчений зовсім не помічав їхнього настороженого чекання. Він визначав маршрут. Безперечно, міркував Іван Макарович: одне з найбільш загадкових для науки явищ на Місяці є радіальні промені цирка Тихо. Куди ж і взяти курс, якщо не туди? Ось воно — світле проміння величного кратера — добре видне на фото. Неначе за-стиглий образ Сонця, грандіозний його малюнок, зроблений самою природою…
Іван Макарович міряє віддаль. Виходить чимала цифра — близько двохсот кілометрів. А з якою швидкістю можуть вони рухатись по зовсім, зовсім незнайомій поверхні та ще й без доріг?
— Яка швидкість нашої машини? — повертає професор голову до Мілька.
— По хорошій дорозі — до ста двадцяти кілометрів.
— По хорошій дорозі… — повторив Плугар. — Ви ще скажете по асфальту. А тут, — він показав олів-цем на ілюмінатор, — скільки тут?
Мілько відповів не зразу.
— Та що ж… — почав він після хвилинного роздумування, — гальма хороші, так що на відкритій місцевості можна давати середню швидкість — кілометрів сто на годину.
— А ви як думаєте, Миколо? — звернувся професор до Загорського.
— Бачите, Іване Макаровичу, умови, в яких випробовувався всюдихід на Землі, були все ж таки інші…
— Це ясно.
— Я думаю, що тут ми не зможемо давати навіть сто. Та це, зрештою, і не потрібно. Якщо машина дозволить нам охопити місцевість хоча б у радіусі п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів, го й цього, я думаю, буде цілком досить. Тут для нас нове — на кожному кроці!
Іван Макарович мовчки подивився на Загорського, підвівся і підійшов до ілюмінатора.
— Ні, — сказав тихо, ніби сам до себе, — в науці не можна обмежуватись малим, не можна вдовольня-тись тільки тим, що лежить поруч. П’ятнадцять кілометрів? — обернувся до екіпажу. — Та хіба для цього варто було б конструювати, будувати і брати в таку подорож всюдихід? Ми б і пішки сходили, підстрибом!
І він розповів про свої плани. Перше — кратер Тихо Браге; друге — побувати на білій плямі, півкулі, не-видній із Землі. Визначали віддаль, швидкість… Намагалися передбачити й несподіванки, що можуть зустріти їх у дорозі.
Ольга слухала цю розмову з якимось тривожним почуттям, її, звичайно, не візьмуть. Але справді, чи вар-то батькові так рискувати? Тепер, коли експедиція досягла Місяця, коли їхня ракета стоїть на кам’янистому його грунті, що вже само по собі є величезним досягненням науки, — чи потрібно зараз іти на який би то не було риск?
Такої думки, мабуть, і Загорський. Тихо, але досить твердо він сказав:
— Це правда, Іване Макаровичу, наука не може вдовольнятись тим, що лежить поруч. І наш переліт — красномовний тому доказ…
Ольга бачила, як підвів брови батько, дивлячись то на Загорського, то на Мілька, що сиділи за круглим столом.
— Хіба це мало буде, — продовжував Загорський, опустивши голову і вдивляючись у карту, розіслану на столі, — коли ми дослідимо оцей грунт, що під нами, оці скелі, що обступають котловину?
— Так, цього замало, товаришу Загорський! — Іван Макарович підійшов і поклав руку на його дуже пле-че. — Треба завжди прагнути до великого, і хоч воно найтяжче, це не злякає нас. Хто поведе машину?
— Я хочу проїхатись! — підвівся Мілько.
— Якщо дозволите, я з охотою, — сказав і Загорський.
Іван Макарович стояв замислений. Він вагався, кого призначити водієм всюдихода. Мілько — механік, напевне, він краще повів би, але в дорозі справді хтозна-що може статися… Хто тоді підійме ракету?
— Поїдете ви, товаришу Загорський.
І знову в Ольги защеміло серце. В ній боролося два почуття: гордість за батька і страх за його життя. Дівчина дивилася в ілюмінатор на стрімкі сиві скелі і думала: "Що там, за ними? Чи вистачить кисню?" А гори стояли мовчазні, посивілі від часу і, здавалось, байдужі до всього на світі: до сонця, що нагрівало їх, до холоду, що стискував і невтомно колупав їх, до цих ось людей, що примчали сюди з далекої Землі…
Іван Макарович сказав:
— Нам пора.
Втрьох вони швидко приготували машину, взяли балони стисненого кисню, всякі інструменти і припаси. Ольга побачила, як всюдихід, немов намацуючи шлях, поповз до міжгір’я.
Загадка Голубої долини
Хоча Загорський і був проти цієї далекої експедиції, але коли Іван Макарович доручив йому вести маши-ну, він сказав собі, що зробить все для досягнення мети. Міцні юнакові руки лежали на важелях, готові в кожну мить змінити напрямок руху. Спочатку було незвично вести машину, особливо на підйоми, не чуючи звуку. На Землі Микола звик по гудінню мотора визначати — легко чи важко машині, а тут доводилось орієнтуватися виключно по приладах.
До гір, що велетенськими шпилями здіймались навколо плато, на якому стояла ракета, було може зо три кілометри. Поверхня грунту простилалась перед машиною рівна, майже вся вкрита дрібним камінням і порохом. Інколи гусениці всюдихода поринали в товстий шар пороху, і тоді позаду машини здіймалася сіра завіса пилюки, здіймалася, та так і стояла — не клубочачись, а поволі опускаючись.
Сонце щедро поливало гори своїм білим промінням, і це сліпило очі мандрівникам. Та Микола призвича-ївся — сидів, схилившись уперед, рішуче прокладаючи шлях у невідомість. Траплялось проїжджати по такому щебеню, що здавалось — це шосе, прокладене кимось у давнину!
Івана Макаровича похитувало, він дивився на грізні гори, що заступали півнеба, а бачив чомусь очі доч-ки. Такі рідні, дорогі. Вона дивиться на нього з тривогою, а крізь тривогу, неначе світло крізь воду, пробива-ються промені радості. На якусь коротку мить у голові Івана Макаровича з’являється думка: "А може, й справді не слід так далеко забиватися?" Та він одразу відганяє її, дивиться на зубчастий гірський мур, що насувається на них, і думає: "Які багатства сховала тут природа?"
Всюдихід набирав швидкість. Микола з подивом помічав, що тут можна легко розвинути швидкість не то що 70–80 кілометрів, а 150–200. І тільки побоювання несподіванок, що їх, можливо, приховує оця бугриста не-займана поверхня, стримувало його від надмірно прудкої їзди. Назад по своїх слідах він їхатиме трохи швидше.
В одному місці гори розступалися — їх прорізувала ущелина шириною може метрів 50–60. Біля неї Іван Макарович наказав зупинитися.
Вийшовши з машини, вони почали оглядати міжгір’я. Ущелина, що розділяла гори, дуже нагадувала рус-ло висохлої ріки із стрімкими берегами. Іван Макарович дивився на її дно, і йому здавалось, що бачить там черепашки. Машиною спуститися вниз було неможливо, і Микола запропонував проїхати вузьким карнизом попід самісінькою горою. Іван Макарович не заперечував. Загорський сів за важелі і, коли поруч зайняв місце професор, включив мотор. Незважаючи на те, що навколо було море сонячного світла, в міжгір’ї панувала ціл-ковита темрява. І карниз, і глибока ущелина внизу — все було вкрите густою чорною тінню. Довелося включити фари. Бліде світло вихоплювало з темряви досить-таки вузький прохід і крутий схил гори зліва. Загорсь-кий вів машину обережно, притискуючись лівим бортом до скелі.
Враз Іван Макарович різко штовхнув його в плече і показав рукою вгору. Там, трохи попереду машини сповзав зі скелі величезний плаский камінь. Він загрожував розчавити машину, як сірникову коробку.
— Вперед! — скомандував по радіо професор, і Микола, не роздумуючи, дав швидкість.
Проскочили!
Полегшене зітхання пролунало під скафандрами наших мандрівників.
Та ось тінь різко обірвалася, і перед очима Плугаря та Загорського розкинувся дивовижний краєвид. Во-ни зупинилися, вражені незнаною красою. Гори розступилися, і перед мандрівниками, переливаючись самоцві-тами, голубіла велика рівнина, неначе море, коли воно, усміхаючись блискітками, синіє під прозорим небом. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина сяяла під сонцем міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення і зубчасті рештки скелі такого ж самого голубого кольору.
— Що це, Іване Макаровичу? — спитав Загорський, повертаючи свій шолом то на професора, то на го-лубу долину.
— Зупиніться, — сказав Плугар. — Сфотографуйте.
Професор вийшов з машини, і Загорському здалося, що він іде по воді, по хвилях, і не тоне! Микола діс-тав із багажника свій кіноапарат і почав крутити ручку.
Іван Макарович нагнувся, підняв кілька каменів, якими була всіяна вся рівнина. Поклав їх на долоню, з них так і бризнуло голубе проміння. Сапфір?
— Навіть у каліфів із казок Шехеразади не було такого багатства! — захоплено сказав Загорський, підходячи до професора з кіноапаратом на плечі. — Цікаве явище природи!
— Так… Дуже цікаве, — задумливо відповів Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моно-літ… Он що від нього лишилося, — він указав на кам’яний пагорб, на якому стирчав голубий зуб розчахнутої скелі. — Може, це робота сонця і холоду, а може, на неї впав метеорит… Повертаючись, дослідимо цю долину. їдьмо!
Коли б хто міг сфотографувати на кіноплівку, як всюдихід переїжджав долину, всіяну сапфірами, — це були б чудові кадри документального фільму. Гусениці машини відкидали цілий дощ камінців, а вони виблис-кували в променях сонця, неначе голуба вода.