ктор:
Вдалося вам це зробити — скажіть правду? / я призналася:
Не зовсім. Не до кінця. Якраз тому я й шукала актора на роль мого героя — коли ви вже взялися за таку справу, то мусите знати — я хочу, щоб ви ж і допомогли мені зрозуміти його до кінця.
Актор:
Власне, цього й мені хотілось — ролі героя, якого не можна зрозуміти отак відразу, бо вічно мушу вдовольнитись не те щоб схемою, а якоюсь пласкою маскою, постійною маскою, де досить підмалювати одну-дві нові риси, щоб мати право заявити, що то вже новий герой і зовсім нова роль. Коли на те пішло — я б радніший грати роль одну й ту ж усе життя, але роль такої людини... тобто, такого героя, який би мав початись загадкою, котру від спектаклю до спектаклю треба розгадувати, розшифровувати, наче знаходити наново й роздумувати наново. Щоб я міг бути ним — а водночас і не ним, аби той, хто слідкує за моєю грою, бачив: мій герой є таким ось, бо таким я його зрозумів, але поза моїм розумінням ролі є ще нові площини, є безконечність, є можливість осягнення нових істин і нових ідей — залежно від того, в якій ситуації опиниться герой...
/ я погодилась:
Так, може, й справді я не відступала від цього чоловіка, бо він має у собі те, чого ви прагнете. Але ж одна річ — відчувати, а друга — переконати ще когось... Актор:
Знову ж таки, ви мене шукали, щоб я допоміг переконати інших,— що ваш герой — варта уваги людина.
Я зраділа:
Тон розмови у нас з вами зараз зовсім інший, аніж спочатку. Довіри більше, і так, наче ми вже трохи приглянулись одне до одного й ніхто не гадає відмовлятись від — ну, скажімо, від співпраці. Дратував мене спершу ваш тон і цитати з відомих і невідомих авторів. Подумала була навіть, що вам значно більше пасувало б грати роль зовсім іншу — протилежну тій, котра виписувалася для мого героя.
Актор:
Добрий спосіб ви знайшли, щоб пояснити акторові, як наблизитись до героя — в якійсь мірі мушу заперечити самого себе, так? А ви не думаєте, що й у вашому героєві може бути якась двоїстість?
Я щиро засміялась:
Побачите його ближче — самі зрозумієте.
Ми піднялися ліфтом на восьмий поверх. Я зпала цю квартиру навіть краще, ніж свою власну. У себе вдома я не завжди можу знайти якусь потрібну річ, бо закинула її десь на шафу чи в інший закуток — а тут я орієнтувалась набагато краще. Було тут усе складене старанно й ніби на постійно. Я навіть знала, на скільки хвилин поспішає в цій квартирі будильник, знала житло мого героя ще до того, як потрапила сюди вперше, бо я ж сама й створила в уяві цю квартиру з трьох кімнат — не так уже важко було уявити її з новими, стандартними меблями, купленими в кредит, і з телевізором, за який кредит уже сплачено, з телефоном і кількома старовинними го-
динниками, з книжковою шафою і з кількома ледь-ледь надпочатими пляшками італійського вермуту й коньяку в "барі", зі старим кріслом-гойдалкою: тут спокійно й згідливо мали б уживатись уподобання мого героя і його сина й невістки, хоча, звичайно, мій герой поблажливіший, поступливіший, аніж молоді, і він дозволяє їм збирати ті старовинні годинники й вішати на стіни незрозумілі йому самому картини їхніх приятелів, і записувати на магнітофон, ним самим придбаний, зовсім не ті мелодії, що йому до вподоби.
Двері відчинив Богдан. Правду кажучи, я не сподівалася його застати, за моїм розрахунком він мусив бути на лекціях в інституті, і те, що він опинився зараз віч-на-віч зі мною, трохи поламало мені настрій. Та доводилося пристосуватись до обставин.
Син мого героя дивився з міною знеохоченою й не дуже привітною, якби не те, що батько погоджувався розмовляти зі мною, то він сам охоче замкнув би мені перед носом двері, навіть не шукаючи пояснень і не вибачаючись, йому бракувало батькової толерантності й урівноваженості, і брак цей компенсувався хіба що очевидним старанням не йти наперекір батьковій волі. "Знову прийшли надокучати батькові",— вимовив його погляд, уголос він сказав:
— Прошу, заходьте,— і ще: — До тебе, тату!
Отже, вони стояли один проти одного — мій герой і актор. Що принесе мені ця їхня зустріч, це таке дивне знайомство? Актора треба представити як колегу, не можу ж я сказати, кого на цей раз привела в дім — не питаючи дозволу й так безцеремонно. Сказати, що це актор, який хоче грати роль мого героя — означало б поставити Журила в неймовірну ситуацію, схожу на безліч вигаданих уже і відкинутих мною раніше.
Одна з таких домислених ситуацій виглядає у такий от трохи мелодраматичний спосіб, і я мушу признатися собі, що мені найбільше шкода розлучатися з цим домислом, шкода відкинути його як варіант не зовсім точний, як ефектний, але непотрібний хід у шаховій грі:
— Не йди, Федоре. Не йди.
— Що тобі, Василинко?
— Не йди, бо кричатиму. У собі кричатиму, не вголос, мовчки, але так кричатиму, що все в мені порветься.
Ніколи ще так не було, так ще ніколи й ні разу не просила, і йому аж моторошно стало, але він соромився такого страху, і пробував засміятись:
— Добре, не піду. Або ти зостанься, не їдь.
— Не зостанусь.
Федір упадав за дівчиною наперекір материній волі. Мати вибрала собі за невістку Наталю Дзюрин-кову, милу, з голубими очима й таку лагідну, що лагіднішої на цілий світ не було. Віддавна вже собі так задумала, що Федоровою дружиною буде Дзюринко-ва Наталя, а він уподобав собі Василину, котра, хоч сирота, а гонорова й неуклінна, і ходила з Федором, наче ласку йому робила, хоча насправді все село знало, що була йому за жінку, хоч ще весілля не справили.
Заходила в хату — і не дивилась на Журилиху, а крізь неї, наче та була прозора, як вода в потоці. Зрештою, вона так дивилась на всіх — окрім Федора хіба що. І коли вона так дивилась, Журилиха опускала очі, хоч була тверда жінка,— бо хто знає, що та синова любка (не наречена, а тільки любка, інакше Журилиха й не думала про Василину, вона б і по весіллі зосталася для старої тільки синовою коханкою) — хто знає, що вона могла вичитати в душі тими своїми темними, непрозорими, як старий мед, очима. Що-
правда, гарна була з лиця, краща, може, й від Дзю-ринкової дівки, тільки Журилиха Дзюринкову хотіла, а тому все їй було погане у Василини: і ті запаморочливі темні очі, і тоненька, невисока постать, і легка хода — ніби не сама йшла, а вітер її ніс.
— Хіба то суджена для такого хлопця, як ти? — казала стара.— Воно ж як птаха безпера й мокра, прости господи. Але коли хочеш — то най твоє буде, як собі хочеш. Одне я тобі скажу: прийняла тебе Ва-силина, хоч ще не жінка тобі, легко то їй пішло — пильнуй тепер, аби так само легко з ким іншим...
— Мамо, мовчіть, і щоб не думали мені навіть такого, бо за матір не схочу знати, чуєте?..
— Поїдемо геть, до міста поїдемо, Василинко,— Федір міг її на руках підняти й гойдати, наче дитину, чорна хустка з червоно-білими квітами й довгими тороками покривала її майже всю.
— На весіллі в нас будуть троїсті музики, найкращі на всю околицю, на сотню весільних забав найкращі музики,— казала Василина,— старий Ва-силинин дядько грав на скрипці, і двоє його таких же старих побратимів — вони обіцяли грати на Васили-ниному весіллі, а більше, зарікалися, не гратимуть, то вже в. тій музиці буде три їхніх душі, і три радості, й три смутки, і три надії — троїсті музики.
— Поїдемо геть, до міста поїдемо, Василинцю,— не то обіцяв, не то просив Федір, ховаючи обличчя між Василининими долонями, розплітаючи коси їй, стягаючи з неї хустку.
— Не поїду,— казала Василина.— Не поїду, Федоре, я тут залишусь... Ти — як хочеш, а я не поїду.
Федір шарпав Василину за плечі, наче мав замір наперекір її волі забрати з собою:
— Не поїдеш? Ти ж знаєш, що я вже до того міста прикипів насмерть, мені вже тільки там бути суджено, бо так уже воно сталося, й нема на те ради — то й ти мусиш зі мною їхати, ти ж знаєш, що мусиш.
— Не мушу. Я тут буду — хочеш, зоставайся, хочеш — їдь, я тут буду, навіть говорити про це не варто, не трать ані сили, ані слів — я тут буду.
— Поїдеш, Василино!
— Не поїду.
— То нехай зараз ні, бо винаймати хату доведеться, але скоро вже й свою матиму. Як сама схочеш, спорядиш там, що схочеш поставиш — будеш господарювати, добре?
Вони ходили любитися до лісу, де самі буки росли, самі дерева могли тільки їх бачити. Федір торкався губами її шиї, вона була гладенька й чиста, як молоде листя.
— Знаєш, мені щоразу так при розлуці, як би я від тебе відривався, відламувався — так живе дерево на дві частини до кореня ламають. Як у місті живу — то рвуся до тебе їхати, але там хочу бути. Не гнівайся, Василино, ти сама винна.— Федір не міг зрозуміти дівчини, не міг утямити, чому вона не хоче їхати з ним, хоч любить. Пробував збагнути ту мішанину почуттів і бажань — своїх та Василининих, тямив, що можна любити, як власну душу, усе, ним покинуте — але хотів би, щоб Василина так само любила те, що було йому дороге там, у місті. Він ділився поміж тим містом і Василиною,— то, може, і з нею щось таке діялось? Журило намагався зрозуміти її і себе, але то були марні старання й усе залишалось по-давньому. Не завжди так траплялось, що він приїжджав у село. Часом Василина з'являлась в місті — несподівано, без попередження, і тоді його охоплювала радість така, що готовий був і тут, посеред вулиці, як у буковому лісі, вхопити дівчину на руки й кричати усім, аби дивились, яка гарна його Василина. Вона справді була незвична, несподівана, як сам її приїзд; чорна хустка з тороками обтулила маленьку світловолосу голівку, очі й уста були добрі, вологі, наче вона щойно вмилася з джерела, шорсткувата долоня по-дитячому лягала йому в долоню — за нею озирались, хоч не мала підмальованих уст і не було на ній модного вбрання.
Вона сміялася — тільки він один на світі знав, як вона вміє сміятися, бо звичайно тільки всміхалася, не розтулюючи губ. При ньому сміялась так, що на худеньких щоках прорізалися подовгасті зморщечки, а очі мружилися і робилися вузькими, видно було тільки їх блиск.
— Ходи кудись за місто, перебудеш зі мною ніч, нехай думають, що ти з чужою жінкою йдеш, бо хіба хто зі своєю ходить у ліс чи в поле любитися?
І було за її бажанням.
Вони цілу ніч до світання ходили містом, а потім вона їхала геть, залишивши йому свіжі сорочки, яблука з дому, сушену калину, домашнє печиво, котрим він потому ділився з хлопцями в цеху, і хлопці знали, що то приїжджала Журилова Василина — таємнича, чудна якась, ніколи ніким з них не бачена. К