Звичайно дитина радіє тоді, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб був карою.
Тою справою займалися старинні філософи, люде розумні і дуже вчені. Не я такі способи видумав, а мудріші за мене. Це в книжках написано, і я, хоч ніколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.
Вельможна пані дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб її дитина полюбила чоловіка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, і нічого більше? Та коли Петро заговорив про старинних філософів та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо такого вченого учителя при її дітях ще не було. Вона ласково усміхнулася і позволила Петрові поцілувати знову свою білу ручку.
А вже панна Зося бачила в Петрі такого великого чоловіка, який переходив її уяву. Вона відразу залюбилася в ньому по самісінькі вуха, хоч високо було до них через її довгу гусячу шию. Вельможна обіцяла зараз послати до нього хлопців і відпустила в ласці.
Але їй таки зараз прошибла голову якась недовірливість. Вона прикликала охмістра і приказала йому сидіти увесь час при науці і на кожне слово пильно вважати.
Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопців зацікавити, став їм щось дуже веселого оповідати. Хлопці слухали, цікаво вп'яливши в його лице оченята. В тій хвилі ввійшов охмістр і, не кажучи ні слова, сів при столі.
Петро спитав його відразу:
— Як, вашець, маєш до мене яке діло, то прийди опісля, а тепер мені не перебивай.
— Вельможна пані приказала мені сидіти тут в часі науки й уважати за все, що тут говориться.
— Вашець моєї науки розуміти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз —не перебивай мені, бо я того не люблю.
Але охмістр не гадав вступитися. Тоді Петро каже до хлопців:
— Те, що розпочав вам оповідати, докінчу, як цей чоловік звідсіля піде. — При тім Петро подивився на охмістра таким оком, що, мовляв: іди собі, небоже, поки я добрий, а то візьму за шиворот і викину за двері.
На охмістра стали напирати і хлопці, щоби той пішов, бо пан Конашевич зачав їм щось дуже цікаве оповідати, а через нього не хоче кінчити.
Не лишалося охмістрові нічого другого, як винестися. Він зараз пішов з рапортом до вельможної пані і розповів усе. Вельможна пані була подратована, що її приказів не слухається, і пішла зараз до чоловіка з жалобою.
— Хіба ж я тобі вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокій, бо Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив і не позволив би, щоб мені насилано до нагляду чоловіка освітою нижчою. Не треба було цього робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собі показувати, що ти про це нічого не знаєш.
Але вельможна пані не дала переконатися, її ще більше брала досада, що її не хочуть слухати. І ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч він і філософів знає, і старі книги вивчив. Вона мусить на своєму поставити, щоб і світ провалився, і учитель вилетів з хати. Вона передумувала способи, і була лиха, бо нічого путнього не видумала.
Але відчинилися двері, і в покої вбігли обидва хлопці. Вони були дуже раді і веселі. Зараз повисли на шиї у матері і стали наперегони оповідати, які гарні історії оповідав їм пан Конашевич, як вони його за те люблять. Мама казала їм переповісти те, що вони чули, і вони, то один, то другий, розповідали все, чого сьогодні від Конашевича навчилися. Один поправляв другого. Вельможна мусила признати, що в цій науці нічого такого не було, щоб їй могло не подобатись.
— Пан Конашевич говорив, що від завтра зачнемо вчитися латини.
— Я його питався, як сказати по-латині: люблю тата і маму, і вже знаю як.
— То скажи мені, — каже пані. Її гнів уже минувся.
— Amo patrem et matrem.
Вельможна вже більше охмістра не посилала.
Петро пізнав невдовзі, що його хлопці дуже понятливі і можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цілою душею і вчив їх безвпинно навіть тоді, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що діти пристали до Петра цілою душею, що те, що скаже пан Конашевич, є святе. Родичі дивувались, що може бути якась така метода учення без крику і без кари.
Надійшов новий рік. Петро зладив для хлопців невеличкі повітання по-латині, для кожного окремо. Пішли всі три вранці до пана Аксака. Петро привітав його з Новим роком, а тоді виступив Олесь, а опісля — Микольцьо з латинською промовою.
Аксак був з того радий. Вицілував хлопців, стиснув щиро руку Петрові і подарував йому дорогий перстень з камінцем.
— Я на це не був приготований, мої любі, — каже до дітей, — і не подумав ще,
чим вас обдарувати за таку любу несподіванку.
— За це я вже сам вашу милість попрошу. Моїм любим хлопчикам треба би по
коникові справити, щоби вчилися кінної їзди.
Це було знову для хлопців несподіванкою. Вони стали плескати в руки з радості. Вони бажали собі цього давно, чуючи не раз від Конашевича, як то гарно їздити на коні. Та їх виховували по-панськи і по-городськи. Мама про те їх слухати не хотіла, щоб її сини коли-небудь були жовнірами. А їздити на коні, то можна з нього впасти, скалічити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синів вона призначила роль панську, спокійну, десь на королівському дворі. Така служба може завести їх дуже високо.
Врадувані хлопці побігли ще до матері, а Петра задержав Аксак у себе:
— Сідай, вашмосць, прошу, та поговорім про ті коники. У мене є того доволі на моїх економіях, лише вибрати.
— Я це зроблю, ваша милість, як запорожець, я на конях розуміюся. Я вже давно хотів поговорити з вашою милістю на цю тему, щоби у хлопців перемінити спосіб життя. Мені повірено їх духовне образування; признаю, що діти добрі, гарні й понятливі. Але вони слабосильні і ніжні. Треба би рівномірно подбати ще про їх тілесне виховання. Ваша милість мусили самі це завважати. Не дай Боже на них якої недуги, то прийшлось би важко її перебути, бо їх організм слабий, мало відпорний. Я не маю того на думці, щоб їм визначити військову кар'єру, але фізичного здоров'я потреба кожному, хто має жити. Я завважав, що вони невідповідно живляться і замало вживають руху та повітря, а це для молодого організму дуже потрібне.
— Невідповідно живляться? Хіба ж у мене хто голодує?
— Тож бо і є, що вони їдять забагато невідповідної для них поживи. Для них було б краще часом зголодніти. Їм би живитися стравами простими, багато молока, а ніколи вина, бо це забійче.
— Ет! Та з челяддю не заставлю моїх дітей їсти.
— Не з челяддю, бо челядь у вашої милості їсть те саме, що й пани. Ваша милість вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дітей щирий. Прошу мені їх віддати цілком під мою опіку. Не надовго, лише на два місяці. Вони будуть разом зі мною жити. Але ми не будемо приходити до спільного столу, лише будемо їсти у себе такі страви, які я кухареві приладити прикажу.
Аксак подумав хвилю і каже:
— Я мушу це діло обговорити наперед з жінкою.
— Я лише одне повторю: на два місяці.
На цім розійшлися. При тім Петро заповів, що мусить сьогодні піти до Лаври, повітати о. Архімандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогодні на обіді не буде.
О. Плетенецький привітав Петра дуже сердечно:
— Що ж ти собі, сину, гадаєш, що не показуєшся? Жду на тебе і не можу діждатися. Я вже гадав, що ти втік на Запорожжя. Скажи мені, як тобі живеться?
— Я вже привик до цього ярма і живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлібі зледачію цілком.
— Пан Аксак дуже тебе шанує. Я бачився з ним і чув це від нього самого.
— Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов'язків. Тепер опанував ситуацію і тепер зроблю, що схочу.
— Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогодні під Новий рік до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.
— Хто це вони?
— Зараз побачиш їх при трапезі. Підемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбі з уніатами. Усюди мені лізуть. Мушу вести процеси в обороні церковного майна, а це може остогиднути. Через ті процеси я занедбав мою культурну роботу.
— А звідкіля ці галичани тут взялись?
— Я їх сюди нарочно спровадив, по найбільшій часті зі Львова, і спроваджую зі всіх сторін людей вчених, православних. Київ мусить бути не лише столицею України, та ще й культурним її осередком. Ти і не повіриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго мені на світі жити, а не хотів би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловіка, щоб міг по мені вести начату роботу далі.
— А що тепер в Острозі робиться?
— Острог вже своє доспівує. Він сповнив славно свою місію, а тепер його джерело висихає. Воно всюди так мусить бути, де коренем є одна одиниця. Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би ті засоби в свої руки, які він нагромадив і ними орудує, його синок зляшився і по смерті старого князя все для нас пропаде. Лише така інституція може запевнити собі існування, котра опирається на гурті, на громаді. До такої місії вибрало провидіння нашу Печерську лавру. Тут мусить стати осередок нашої культури. Тут мусить вона пустити сильне коріння і зацвісти, ще заки Острог скине своє листя і зів'яне. До того я вжию всі ті багатства, які мої попередники нагромадили. Я ще інші засоби до того роздобуду і прибавлю. Тут, а не в Острозі, можна знайти опору в народі, в міщанстві, в козацтві, в православних вельможах. Я не годен тобі це все так наприхапці з'ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панській палаті не залежуйся, не більше понад сповнення твоїх учительських обов'язків, а заходи поміж міщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освідомлюй меншого брата. Духовенство я вже держу в руках, міщанство я вже гуртую. У цьому ти мені помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього.
О. архімандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його словом. Він не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тілом. Не міг вийти з дива, звідкіля у цього чоловіка береться стільки сили.
— Київ мусить стати невисихаючим джерелом життя усеї України. Звідси мусить виходити світло сонця України на всю українську землю й огрівати її, розморожувати серце і душу народу.