Одною з таких дівчат була Оксана Єрмолаєва, в яку Петько закохався мало не п'ятирічним, власне, закохався, бо те саме зробили всі хлопці, які його оточували, Оксана була їхнім добровільним культом, їхньою першою вірою й релігією, безнадійно й охоче вони зачарувалися її лінивою, білявою вродливістю, були в захваті від Оксаниної байдужості не тільки до сільських хлопців, але навіть до отих студентів у білих штанях і в начищених зубним порошком парусинових черевиках. Вона спокійно приймала данину поглядів і захватів од усіх, нікого не вирізняючи, нікому не надаючи переваги, і це всіх задовольняло й заспокоювало, бо ж найпершою передумовою спокійного тривання будь-якого божества є цілковита його безсторонність, боги негайно вмирають, щойно спробувавши виказати комусь симпатію чи прихильність. Може, саме завдяки Оксані Єрмо-лаєвій виникла між малечею в Озерах мода на саморобні барабани. Викрадали в матерів і бабусь стару кожушину, зганяли з неї вовну, аби не тлумило звук, крали ще й сита, решета, підрешітки, на обичайки од них натягували з двох боків шматки колишньої кожушини, ну а зробити колотушки то вже було й геть дрібницею,— і ось барабан готовий, а там уже цілий загін десятилітніх барабанщиків, які шикуються коло сільбуду, щоб урочисто зустрічати й проводжати Оксану Єрмолаєву, хоч, щоправда, й не тільки Оксану, а кожну гарну дівчину, бо хлопчаки вже розуміються на красі, засвоюючи цю високу науку з перших років свого життя.
Барабанами й попрощалися вони з Оксаною. Блукали якось берегом під Савчипим бугром, був теплий сонячний день. Петько тримався в першій шерезі добровільних барабанщиків, барабани у всіх мовчали, колотушки спокійно лежали на туго напнутій шкірі, хтось гукнув: "Он, гляньте!" — і перший ударив у свій барабан, а за ним і всі інші. Петько так само не відставав від хлопців, вони були далекі від чемності в своїх діях, тут було більше сільської безжальності, невміння пробачити людську слабість, захоплення, приховати чужий гріх, бо те, що вони побачили, наштовхнуло їх саме на таку, віками вироблену поведінку. Попереду, між берестками, у високій чорно-зеленій жаливі творили щось сороміцьке хлопець і дівчина. Коли вдарили зненацька барабани, дівчина злякано відіпхнула від себе хлопця, покотилася від нього, а він зірвався на ноги, хапався то за штани, то навіщось за високі стебла жаливи, так ніби хотів повиривати це ядуче зілля довкола дівчини, щоб уберегти її від пухирів на тілі. Хлопця малюки впізнали відразу, то був Льонько Голик, як на їхню думку, цілковита нікчемність, ледащо, гультяй, але дівчатам він чомусь страшенно подобався своєю хижою постаттю, горбатим носярою, вогнистими очима, всім своїм циганкуватим обличчям. Голик нарешті випручався з жаливи, підтягнув штани й, не озираючись на барабанщиків, які сполохали його в таку відповідальну хвилину життя, і на свою спільницю в гріхові, чкурнув левадою. А дівчина ще качалася, обпікаючись об жаливу, тоді врешті підвелася несміливо, вся в соромі, ніби поламана й понищена, і тут хлоп'ята побачили, що то Оксана Єрмолаєва, неприступна їхня богиня, втілення краси й захватів їхніх, і Петько Карналь теж упізнав Оксану і спершу заціпенів, не міг поворухнути навіть пальцем, а тоді зірвав з шиї поворозку, на якій тримався його барабан, кинув його під ноги, став топтати, і сльози злості й розпуки текли по його щоках.
Що ж, кохання супроводжувалося слізьми протягом усієї історії людства, то чому б мав стати винятком Петько Карналь?
Степ не замикає життя, він щедро впускає його до себе звідусіль і так само безтурботно роздаровує навсібіч, недарма ж здавен його кам'яним символом вважаються оті чаші достатку, проростань, боротьби й смерті, які тримають у руках, притискуючи до всеплодющих, звислих від годування цілих поколінь грудей скіфські баби, що стоять на високих могилах, ще не зораних тракторами, хоч могил таких стає дедалі менше й менше, трактори забираються й на щонайвищі, згладжують їхні круті боки, зрівнюють зі степом, наближаючи степ до сліпих кам'яних очей скіфських баб, що своєю байдужістю дратують зухвалих молодих механізаторів. Життя вимагає змін, зачать, народжень, буйнощів, любові. Любов — це чарівництво, а в чарівництві панує безлад і суцільне заперечення здорового глузду. Гарні дівчата теж мають небагато спільного зі здоровим глуздом, вони родять у степу так само щедро, як вишні в садках. Петько незабаром забув про біль, завданий Оксаною Єрмолає-вою, і вже в четвертому класі був закоханий у Ольку Якубович з сьомого класу. Коли зустрічав її, пускав очі в землю, червонів, губився так, що не міг усунутися з путі, а Олька, білява, тонка, з красивими сірими злими очима, кривила гарногубого рота, сичала на хлопця:
— У-у, сопляцюра!
Цього Петько ніяк не міг збагнути; як можна за любов платити такою зневагою і навіть ненавистю?
Все ж і зла Олька не навчила його, бо наступна його любов тепер уже, як він був переконаний, "справжня" й назавжди, була Зінька Федорова. Знов старша на два чи три роки, знову бігали за нею всі хлопці, приваблювані мудрою гнучкістю Зінь-чиного тіла і очима такої пронизливої сизості, що здавалося, ніби крізь них щойно пролетів птах, і тобі самому хотілося стрибнути туди й полетіти за ним, не полишаючи ні сліду, ні тіні. Зінька не задумувалася над своїм походженням, і це, власне, порятувало її і поставило згодом на ту висоту, на якій опинилася завдяки самій собі. Спершу її ніхто й не помічав, гасала разом з хлопчаками по березняківських шелюгах, гралася з усіма в війну і в червоних партизанів, прогониста, заводіяцька, забувалося, що це дівчина, платтячко напнуте на ній було мов на вузькій дошці, гострі коліна, гострі лікті, гострий ніс, задерикувата мова, нічого спільного з м'яким, ласкавим, задумливо-пихатим світом дівчат і жіноцтва, водночас нічого спільного й з округлим у словах і щонайменших порухах дядьком Федором, батьком Зіньчиним. Дядько Федір належав до хитрунів, а таких у селі не люблять. Він ніколи не казав вам у очі того, що думає про вас, навпаки, хвалив кожного, аж синів, обмазував патокою, медом, його уста, очі, все обличчя так і лисніли чимось солодким і приємним, на зборах він перший виступав "за", а тоді виходив у темні сіни, де дядьки потопали в густому самосадному диму, кректав осудливо з-за димової завіси: "За кого ж голосуєте, люди добрі? За Карналя? Та чи знаєте, що таке карналь? Овечий пастух! Може, хто й не знає, а я знаю. Це мій дідусь, царство їм небесне, любили співати було: "Ой там, за Дунаєм, пастух вівці карнає..." А ми — головою, і кого ж? Пастуха овечого!.." Вдома у дядька Федора все було до ладу, все на місці, тин підплетений новенькою лозою, хата й будівлі побілені, у дворі підметено, дрова порубані й складені під повіткою, в коморі чистота, коси завжди виклепані, гребка перев'язана новими ремінчиками, на полицях знайдеш усілякий інструмент: і рубанок, і струг, і свердельчики, і молоточки. Господар! Але в колгоспі дядько Федір працював огинці. У жнива ніколи не сідав на лобогрійку, прилаштовувався скроплювати водичкою скрутні, щоб були тугіші, власне, робота для школярів, не для здорового дядька. В млині не вергав мішків, не зсипав у кіш і не відтягав мішків із борошном од корця, а прилаштовувався брати мірчук з кожного помольця, вихваляючись: "Вже як я візьму мірчук, то ніхто так не візьме, люди добрі!" Коли колгоспний пасічник Сашко Тропа лаштувався качати мед з вуликів, дядько Федір зроджувався коло нього з заявою: "Я, Сашку, слободний, можу тобі медогонку покрутити". Його так і продражнили. "І я слободний, можу медогонку покрутити".
Зінька здивувала всіх, якось ніби в один день несподівано ставши дівчиною, та й не просто дівчиною, а красунею, до якої полетіли всі погляди. Поведінкою ж своєю вона ніби хотіла всім заявити: нічого спільного з моїм батьком, хочу відкинути своє походження, вичікування замінити рішучістю, хитрощі — розмахом, навмисну млявість — вибухами діяльності. Як можна відкинути своє походження і чи можна відкинути? Одна відповідь — красою. Дівч,ата не ждуть вакансій на красу, вони самі створюють для себе вакансії, але для Зіньки будь-яка краса не годилася, їй не пасувала задумливість, зледащена досконалість, спокійна пристрасть, якою могли відзначитися безліч озерян-ських дівчат, намагаючись бути схожими на ту ж таки Оксану
Єрмолаеву, яка на багато років стала мовби ідеалом краси. Зіньчина краса творилася серед магнітних завихрень, безмірів енергії, тисячі дияволів розшарпували цю тонку дівчину на всі боки, вона летіла кудись, готова була переробити всі роботи, повсюди встигнути, всього навчитися, у всьому бути першою, її енергійність, самовідданість, непосидючість, жадібна обдарованість сприймалися як знак очищення від тих неприємних нашарувань, що могли неминуче бути на ній від дядька Федора, вона скидала з себе шар за шаром тягар походження, зішкрібала щонайменші залишки дріб'язку, випручувалася з тенет примар-ливого спокою, рвалася на світло, до яскравості, але не хотіла бути там сама, мерщій відчиняла двері для всіх, хто міг бути ув'язнений в неминучості сільської щоденності, ставала, розпроставши весело руки в світлому чотирикутнику широченних дверей, і кожен охочий радо кидався туди, а серед них Петько Карналь одним з найперших.
Ідеальний порядок у коморі у дядька Федора було порушено. Зінька скомандувала хлопцям, щоб вони перегородили комору скринею, скриня мала слугувати сценою, .за "сценою" в кутку тулилися "актори", перед скринею, в "залі" збиралися глядачі, режисером, художником, актрисою на головних ролях була, ясна річ, Зінька, репертуарна частина теж лежала на ній, вони переграли все, що могли дістати в Озерах, почали з "Назара Стодолі" Шевченкового, де Петько грав другого свата, який за весь спектакль тричі повторює "так-таки так", стверджуючи слова першого свата, але для цього підтакування Петькові довелося просити в бабусі червоного тканого козацького пояса, у діда брати сиву смушеву шапку, а замість чумарки прилаштовувати мачушин, ще дівочий, сукман. Зате вже в "Мар-тині Борулі" Петько грав Омелька, і коли розповідав, як у нього в городі вкрали коней, кобеняка й чоботи, то при цьому, за бказівкою "режисера", так енергійно чухав ліктями боки, що "публіка" реготала до різачки в животі, й малий Карналь був об'явлений першим комічним актором серед недорослого населення Озер.
В "Загибелі ескадри" Петькові дуже хотілося грати роль Гайдая, щоб бути на сцені спільником, товаришем, другом Оксани-Зіньки, але Зінька на Гайдая вибрала Мишка Задо-рожнього, високого, вродливого, синьоокого, куди там тонкошийому карналяті! Петькові ж дістався боцман Бухта — "мі-дяшки-залізячки драїть", нічого героїчного, і коли б Петько не був закоханий у Зіньку, то ніколи б не згодився на таку роль.
Це був, так би мовити, перехідний період у Зіньчиній діяльності.