Морозів хутір

Улас Самчук

Сторінка 79 з 88

Ось нехай тільки літо прийде. На Поділлі скупчує сили Петлюра, а там, на Дону, — Денікін, а повстанців тьма-темрява. Он, кажуть, Григоріїв викинув французів просто в Чорне море.

— Е, — махнув скептично старий. — Одно знаю: розбазарять государство і тільки. Ні тобі поїзди не ходять, ні тобі моста путнього не лишилося. Всі димарі погасли, вікна видряпали, маєтки пішли з димом, книги в багно. От як воно з нами, Миколо Степановичу. Я вам усе мовчав, бо діло моє невелике, але коли хочете знати мою думку — не вірю я в ту вашу Росію більше. Темний народ знизу доверху. Тьма! Чи потрібна нам була ота революція? От спитайте тепер себе самого!

— Революція, знаєте… — почав був Микола Степанович, але його відразу перебив Григор з виразом на обличчі, що, мовляв, все і так знаю, що ти скажеш… — Грамоти нас, кажу вам, не вчили як слід. Грамоти і тільки грамоти. А тепер роблять темне! — твердо проговорив старий і відвернувся.

Афоген Васильович, граф та Іван творять свою групу. До них приєднався також Микита. Говорить граф:

— Найгірше, що наш народ, коли зірветься зі своїх моральних чи поліційних припон, то вже не знає, де йому зупинитись. От розгромили поміщиків. Тепер іде масовий поруб лісів, але думаєте, що на цьому зупиняться? Совєтська влада будує на цьому всю свою філософію. Мовляв, все до ґрунту зруйнувати, очистити місце для нового. Побачимо. Думалося — з’явиться якийсь Наполеон, що візьме бика за роги, але тепер, як видно, нема надії. Весь народ, кажу вам, буде викинутий зі своєї хати, і тоді ми щойно спізнаємо глибину революції. Революція лізе в самий мозок.

— Як мотилиця, — вставив своє Микита, — до овечої голови. Всі засміялися, згадали, що не для цього вони зібралися тут, і змінили тему.

Ольга, Андрій і Наталка негайно опинилися в саду. Було привабливо, сухо під ногами і вогко-тепло в повітрі. Ольга — в легкім убранні, Андрій — у гімназіяльній блузі, Наталка — в корсетці. Ішли шумливо вгору головною стежкою, дійшли до пасіки і всілись на лавиці під горіхом. Андрій вийняв крашанку.

— Ну, в кого міцніша? — сказав він.

— Давай! — озвалася Наталка.

— Держи!

— Ні. Держи ти.

— Бий.

Наталка цокнула, і її крашанка "пустила".

— А! — гукає Андрій. — Обертай! Тепер я б’ю.

— Ну, бий, — каже Наталка і наставила пуху. Андрій цокнув, і пуха сіла. — Давай, давай! — і забрав битку, але Наталка не здавалась: — Давай ще, — і вийняла нову крашанку.

— А тепер б’ю я, — каже Андрій.

— Товчи. Все одно.

Андрій цокнув, і Наталчина крашанка знову сіла. — І що за лихо! Може, то з гіпсу, — кричить Наталка. — Покажи!

— Ні, бий далі, — перечить Андрій, весь сяє, зуби біліють. Наталка б’є ще раз і ще раз без успіху. — Це, Андрію, не може бути. Покажи!

— На, як не віриш.

Наталка бере крашанку на зуб. — Здається, справжня.

— А тепер б’ю я, — каже Ольга. — Держи.

— Бий! — Андрій міцно тримає крашанку в кулаці. Ольга сильно вдарила, і її крашанка розлилась майже до половини. Всі засміялись.

— Е, — каже Наталка. — Як він держить! Давай ще раз зо мною, але тримай, як слід, отакоо, — і Наталка показала, як він має тримати.

— Бий отакоо, — погоджується Андрій, Наталка б’є, програє знов битку, кидається на Андрія, Андрій з реготом тікає. — Ольго! Держи його. Обман! Це обман! — Андрій регоче, Ольга просить. щоб він дав їй ту крашанку, за що він дістане дві. Добре. Андрій годиться. Дає Ользі свою, бере дві її, пробує кожну на зуб і одну з них наставляє: — Бий! — каже до Ольги.

Ольга б’є вже обережно, і — о диво! Виміняна крашанка "пускає". — Андрію! І що ж це таке? — кричить Ольга.

— Давай, давай, — каже Андрій. — Обертай! — і дістає битку.

— Ти щось, напевно, робиш, — каже з притиском Наталка.

— Чари, — регоче Андрій. — А тепер пропоную перегони з ловами. Цвіт! — торкнув він Наталку і пустився тікати.

— Ні, ні, ні! Наперед скажи, що ти робиш! Ольго. Не біжи! Хай наперед скаже, — завзято перечить Наталка.

— Це таємниця. Патент. Не можна сказати, а як скажу — гріх учиню. Це закляття! Хочеш, Наталко, стягти на себе гнів прокляття?

— Хочу! — визивно кидає Наталка.

— Ні,— крикнула Ольга.

Андрій засміявся, Ольга й Наталка кинулись на "обманщика".

— Держи його! Лови!

Всі біжать у сад поміж деревами, на це навинувся Кудлай, що охоче прилучився до гучного товариства, твориться справжня погоня за Андрієм, що закінчується перемогою дівчат. Андрій пійманий, його в’яжуть хустиною Наталки, дівчата на цілий сад сміються, Кудлай стрибає довкруги.

— Що це тобі нагадує? — питає Ольга зв’язаного Андрія.

— Притчу про бідного, що його побили розбійники, — але без милосердного самарянина.

— А не нагадує, як то ти лежав отам у льоху? Другим разом, Андрію, скажи, щоб тобі підстелили бодай сінничка.

— Другим разом я пішлю їх до тебе, а ти зробиш, як захочеш.

— Всі лежать… Ха-ха-ха! Як баранчики! — регоче Наталка.

— А, по-моєму, це зовсім не смішно, — каже Ольга.

— Для мене, Ольго, все це смішне! Все! Я, Ольго, на все дивлюся отак, — і вона зробила рух рукою згори наниз.

Вийшла з хати Омелянчиха, і по саду рознісся її старечий голос:

— А де це ви — геее! До вечері!

Дівчата розв’язали Андрія, взяли його обаріч під руки, і всі підскоком побігли до перелазу. їм назустріч б’є сонце з-над заходу. Побіч біжить Кудлай. Перед перелазом Андрій виривається від дівчат і з розгону стрибає через перелаз. — Ану, хто з вас таке втне? — гукає він, але не встиг він оглянутись, як дівчата вже летять за ним, Розчервонілі, задихані, всі вони вриваються до їдальні.

Тут уже всі за столом. Молодих зустріли вигуками, зауваженнями, сміхом. Найпаче, здавалось, буяв Микита, що, видно, ввійшов у моду, бо сидів на почесних місцях — поруч графа і старого Григора. Видно було, що багато говорилось і не менше випилось, бо тон голосів, рухи, колір облич проречисто про це свідчили. — Наталко! А підійди лиш! — гукає Микита. — Це моя найстарша! — каже він до графа. — Вона у мене все. І косач, і орач! А як же, а як же… Все! А, знаєте… В нашому мужицькому ремеслі людина всім мусить бути…

Граф був вдоволений знайомством, Наталка також, але все-таки на цей раз у неї не знайшлося належного слова, а щоки її густо почервоніли. Були тут усі — за винятком Василька. Його даремно шукали на подвір’ї. — О! Він ще в полудень подався лугом до Канева, — казала Омелянчиха.

До глибокої, глухої півночі в будинку Морозів ясно горіли вікна, було чути спів, сміх і музику. Не можна було вірити, що тільки двадцять чотири години минуло, відколи по цьому самому місці ступала смерть.

VIII

Свято минуло непомітно. Три дні з усіх сторін світу злітались до хутора звуки великодніх дзвонів. У Морозів було людно, гамірно і весело.

Гірше допало з погодою. На другий день свята сонце звелося, мов живий огонь. Воно палахкотіло барвисто і пристрасно. До полудня рослини погнали перші листочки. Береза, іва, каштан і бузок укрились легким, пінно-зеленавим відтінком. Місцями не витримали й черешні, і окремі їх галузки облипли ясним цвітом. На пасіці з усіх пнів густо й метушливо сипались бронзові створіннячка, що з бренькотом зривались і негайно зникали в пахучих просторах. Кожна окрема квітка діставала гостя, що нечемно топтався по ніжних пелюстках барвистого віночка.

І це тривало до обіду. По обіді з заходу дуже повільно й спокійно висунулась і почала розгортатись по синьому велика, густа, аж чорна стіна. По часі вона засунула і стлумила сонце, зробилось насуплено, повіяло свіжим… На пасіці зароїлось від поспіху поворотців з далеких мандрів.

А потім здалека почули всі неспокійне, попередливе, перше цього року, вурчання… Чорне небо протинали зиґзаґи вогню.

Здавалось, буде буря, але такої не було. Хмара сунула, поволі розсувалася, вурчало й мигало, але, дійшовши до середини неба, хмара перетворилася в густу та сіру поволоку, з якої почав сіяти дрібний, пронизливо-впертий дощ.

Цим і закінчився другий день. Вкрадливо, ніби вона боса, під молитовний шепіт дощу вступила ніч, а ранок приніс нечувану несподіванку: ніхто не хотів навіть вірити, аж поки не помацав, що все те біле на землі було білим снігом. І коли він пухкими ватяними купками лежав на розквітлих галузках черешень, здавалося, що він подвійно холодний, і тоді хотілось нагнутися і похукати теплом на збентежений квіт.

Це тривало всього півдня. Снігу не стало, але в повітрі висіла гостра прохолода, що входила в ніздрі при диханні, а все довкруги покрилося блідою сіризною. Дзвони і ціле свято від цього несподівано зникли, вернувся будень, і його можна було відчути пучками пальців на кожному місці.

Іван та Андрій надягнули буденне вбрання, волосся їх лежить недбало, коміри не завжди застебнуті. Вони рішають. Іван не був нервовим, але тепер нерви випинаються назверх, мов коріння дерева, що має під собою замало ґрунту. Йому, наприклад, хочеться все сказати одним словом, але такого слова нема й не було. Все довкруги падає, але він, правда, твердить, що хутора на поталу не віддасть. "Трупом ляжу на цьому батьківському порозі!" — виривається в нього гостре, вперте й остаточне.

Так. Андрій обережно, як менший, нагадує, що трупом треба лягти десь там, на границі, і це виводить Івана з рівноваги остаточно.

— Що ти, бідний, розумієш на границях? Що ти тут розумієш? Наївна дитино, що ти белькочеш?

Андрій подивився на брата, і сльози виступили з його глибоких очей, сукуваті слова застрягли йому в сухому горлі. В мозку згустками тиснуться страшні, невисловлені думки, і він зовсім пошепки прошептав:

— Мій рідний брате! Я тільки хочу тобі нагадати, що саме в цей час у череві Росії постала Україна. Нещасна мати намагається вбити свій плід в утробі, але вже пізно. Народження статися мусить. Чому ти в це не віриш?

— Сумасшедшій! Сумасшедшій! — виривається в Івана. Андрій не каже нічого, він тільки ковтає слину. Йому так тяжко було вимовити ці слова, вони так трагічно неймовірні, це може вбити його брата.

— Так? — каже несподівано Іван. — Ти думаєш? Ти віриш? Ах! — і раптом вибухає: — А коли і так, то хочу бачити тебе в лабораторії, а не з наганом у дитячій руці. Ви! — в цьому останньому слові повно презирства, аж уста його перекривились. — Як ти собі це народження уявляєш? Ленін, Троцький, Денікін, Пілсудський… Ех, ти! Двісті мільйонів буде проти твоєї України.

76 77 78 79 80 81 82