Драй–Хмара, поет М. Вороний та ін. Цього–таки 1936 р. була "викрита" група під сфальсифікованою назвою "Блок українських національних партій"; далі "викрито" "Троцькістсько–націоналістичний блок" разом із вченими — професорами Нирчуком, Винокуром, Чичкевичем, Гуревичем, Шабліовським та ін.; далі подібний "Український троцькістський центр" — Любченко, Порайко, Гринько (1937), "Націонал–фашистська організація" (1937) і т. д.
За тридцяті роки було репресовано 500 українських письменників, тисячі інженерів, учителів.
Черга дійшла й до української компартії. Цю роботу очолив довіренець Сталіна — Постишев та голова ДПУ Балицький. Невдовзі Постишев переможно доповідав: "Була виконана величезна робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, у тому числі близько 300 вчених і письменників". Понад 15 тис. партійних і радянських керівників було звинувачено в націоналізмі, фашизмі, троцькізмі, шпигунстві і т д. За 1933–1934 рр. компартія України втратила до 100 тис. своїх членів. Було розгромлено ЦК КП(б)У, обраний на XIII з’їзді партії 1937 року, 55 його членів з 62–х було звинувачено у ворожій діяльності, з 11 членів Політбюро в катівнях загинуло 10, з п’яти кандидатів у члени Політбюро загинуло четверо. Репресоване було все Оргбюро ЦК ЛКСМУ, який зазнав розгрому двічі…
Великий терор перекинувся на армію. 1937–1938 рр. лише в Харківському військовому окрузі було знищено 150 військових командирів найвищого рангу. На початку 1938 р. М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували про "вичистку" з військ в Україні до трьох тисяч осіб.
1933 року були заарештовані відомі діячі українського уряду та Комуністичної партії — О. Шумський, К. Максимович, М. Волобуєв. Заарештовані були відомі письменники М. Яловий, О. Досвітній. Своєрідним протестом на комуністичний терор було самогубство письменників М. Хвильового та П. Гірняка.
У тодішніх газетах з’явилися погромницькі погрози на адресу українських закладів з української мови, історії, культури. На допомогу Постишеву з Москви прислали ще одного видатного ленінця — Д. Мануїльського, якого у свій час Троцький назвав так: "Один із найогидніших ренегатів українського комунізму". 28 травня 1933 р. він виголосив промову на зборах київського обласного активу і заявив про "забрудненість" сфери національно–культурного будівництва "класово ворожими", "націоналістичними елементами", "вихідцями з колишніх націоналістичних партій" — малося на увазі партії "боротьбистів" та укапістів (УКП — Українська комуністична партія).
Після наклепницької промови цього вірнопідданого сподвижника Сталіна почалися розправи в партії українських комуністів. Першого удару зазнав найбільш авторитетний лідер українських комуністів Микола Скрипник, тодішній голова Державної планової комісії, а раніше відповідальний за освіту, якого звинуватили в "притупленні більшовицької пильності", у наявності численних шкідницьких організацій — махновців, петлюрівців, агентів чужоземних розвідок тощо. Його звинувачують у "націонал–ухильництві", у прикритті його іменем різних націоналістичних діячів і їхніх концепцій (йшлося про видатних дослідників–істориків та економістів Юринця, Яворського, Шумського, Волобуєва, Кримського та ряду інших).
Скрипник захищався, але його промови навіть не надрукували. Він називав ці звинувачення Постишева "брехливими вигадками", говорив про переродження партійного московського керівництва в ставленні до України тощо. На неодноразові пропозиції з боку Політбюро покаятися Скрипник відповідав упертою відмовлявся. В пресі, на партійних пленумах партії і комсомолу розпочалася шалена критика Скрипника за "націоналістичну" позицію і навіть небезпеку (критика йшла, зокрема, і з боку Панаса Любченка, секретаря ЦК ЛКСМУ). Всі спроби зв’язатися зі Сталіним були безрезультатними. На останньому засіданні Політбюро 7 липня 1933 р. друзі–соратники Скрипника один за одним звинуватили його в антипартійних помилках. Було ясно, що вони рятували свої життя! Скрипник добре усвідомлював особливість партійного стада, яке, щоб утвердити себе в очах вождя, готове було розтерзати, знищити усіх.
7 липня 1933 р. Микола Скрипник застрелився. Разом із цим найвидатнішим вождем українського комунізму, що витримав боротьбу за національно–культурне державницьке будівництво в Україні 20–х років, зійшла з політичної арени українська опозиційна сила, яка — хоч теоретично — протистояла централістично–диктаторському тоталітарному режимові в СРСР і в Україні.
Щоправда, ДПУ і новоявлені вожді зробили все, щоб посмертно звинуватити його в націоналістичному ухилі і далі розгорнули широкий погром так званих нових численних "шкідницьких" організацій і груп.
З 1934 р. після вбивства секретаря ЦК і Ленінградського обласного комітету ВКП(б) Сергія Кірова в СРСР і в Україні розпочинається нова хвиля терору. 1 грудня було опубліковано Постанову ЦВК, яка юридично дозволяла створювати, чи пак "викривати", нові "ворожі" організації. Першою такою сфальсифікованою справою була справа про терористів–білогвардійців, внаслідок чого було розстріляно і відправлено в концтабори 37 відомих українських політичних, наукових, літературних діячів.
Хвиля репресій ударила і по досягненнях державного будівництва національних меншин, які становили 20 відсотків усього населення України. Наприкінці 30–х років було припинене національне відродження різних національних груп в Україні. Всю національну інтелігенцію було оголошено "класовим ворогом", "антирадянськими елементами". Було видано кілька спеціальних партійних постанов, зокрема "Про кадри шкіл національних меншин" (1934) та "Про засміченість класовими ворожими елементами Хортицького машинобудівного технікуму" (1935), внаслідок яких були розгромлені Одеський німецький педінститут; розігнані навчальні заклади болгарської та молдавської меншин, закрито 9 національних факультетів в інститутах, 8 педагогічних технікумів, 19 — індустріальних, 18 сільськогосподарських інститутів і технікумів і т. д. Знищено 600 національних бібліотек, 300 читалень, 350 будинків культури, закрито 500 газет і 100 національних журналів, польський і єврейські театри тощо.
Репресовані й розкуркулені "вороги народу" поповнювали широку мережу концтаборів, що поглинула мільйони людей.
Ці втрати не можна точно обрахувати. Лише 27 жовтня 1937 р., виконуючи постанову Компартії 52/94 "Про антирадянські елементи" було знищено в урочищі Сандормох на півдні Карелії 290 видатних українських діячів, які перебували тоді у Соловецькому таборі. Серед них М. Зеров, Л. Курбас, М. Куліш, В. Підмогильний, М. Вороний, А. Крушельницький із синами, М. Яворський та багато інших. За дослідженнями Товариства української культури Карелії "Калина" пізніше у Сандормосі було розстріляно 677 осіб. 5 серпня 1937 р. ця операція продовжилась за участю новостворених "особливих трійок" по всій території України. Ці "трійки" до 15 листопада 1938 р. винесли 681692 "розстрільні вироки" списками. Лише за 1937–1941 рр. у СРСР до катівень було відправлено близько 5,2 млн осіб, серед них значний відсоток становили українці. Протягом 19301937 рр. в Україні було "викрито" й ліквідовано 15 великих "підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів і троцькістів".
Отже, рух за національне відродження українського народу і його державне самовизначення був повністю знищений. Досягли мети, про яку раніше писала центральна комуністична преса: "зруйнувати основу українського націоналізму", тобто, українське селянство, українську інтелігенцію, всі досягнення національно–культурного і державницького відродження України.
Такого тотального погрому нації, національної інтелігенції і національної політичної еліти ще не знала історія жодного цивілізованого (і навіть нецивілізованого!) народу. Жодна країна світу в своїй історії на зазнавала такого нищівного всеспопеляючого удару по своєму етносу, по його провідній еліті — інтелігенції, по його основі — селянству. Це й призвело до політичного і культурного занепаду української нації, що наклало відбиток на подальшу державницьку історію нашої Батьківщини.
У свідомості українців період кінця 20–30–х років залишився як період "розстріляного Відродження". Україна потрапила під прес жорстокого зросійщення. Освіта, преса, справоздання в державних установах і на підприємствах — скрізь запанувала російська мова.
Модернізація, яку проводила в життя державна партія, тепер ототожнювалась із передовою російською культурою. Українська культура тепер прирівнювалася до відсталої, селянської, мужицької, до неосвіченості та інтелектуальної грубості і брутальності. Молоде покоління, що виростало в умовах презирства до "грубої" селянської українськості (бо тільки селяни зберігали свою національно–етнічну сутність, міста ж швидко зросійщувалися через російськомовну освіту), відмовлялася від своєї рідної національності і, як і в царські часи, поповнювала когорти російськомовного населення, що ненавиділо своє "низьке", "некультурне" походження.
Ініціатором та організатором кривавого геноциду українського народу та його денаціоналізації була комуністична більшовицька партія та її лідери Ленін — Сталін і їхні соратники. Відомо, що у 1921 р. за наказом Леніна відомі військові керівники Тухачевський та Антонов–Овсієнко підписали наказ від 12 червня 1921 р., в якому було поставлене завдання каральним загонам: залити отруйними речовинами лісові масиви, в яких переховувались повсталі російські селяни. Це забрало поряд із розстрілами цілих сімей співчуваючих понад 200 тис. життів. Саме в ці роки В. Ленін говорив: "Можно уничтожить и 90 % населения России, чтобы оставшимся 10 % удалось жить во всемирной коммунистической зоне". А далі й таке: "Надо расширять применение расстрелов".
Сталін і його поплічники в Україні (Каганович, Косіор, Петровський, Чубар, Постишев) продовжували цю лінію. Вище партійне керівництво дійшло до того, що 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ керівника НКВС Єжова місцевим органам, відповідно до якого визначався план репресій на чотири місяці, за яким потрібно було репресувати 268250 осіб, і з них 75250 осіб негайно розстріляти.