Змучені втікачі підкріпилися й перепочили.
— Тепер, панове,— тихо заговорив Кармелюк,— ми одій-шли від ляхів верст па сім, якщо не більше... До світанку,— він глянув на небо й, відшукавши Великого Воза, промовив упевнено,— годин чотири, достеменно. За цей час можна ще далеко відійти, а ліс їм незнайомий, Янчевський поранений, а в інших навряд чи вистачить бажання розшукувати розбійників у невідомих пущах., Але на всякий випадок ми повинні розділитися.
—— Я йду з тобою! — мерщій сказала Уляна.
— Ні,— серйозно заперечив Кармелюк,— і я, і ти,—ляхи тебе бачили,— можемо викликати підозру; нам треба розділитися. Ти підеш з Андрієм, а я виведу Яся на дорогу до Жаб’ячого і тоді зверну сам убік лісом. Ви підете також пущами до Чортової греблі, туди ніхто не заблукає, а Дмитро й хлопці повинні бути вже там.
— Іване, я пересклію душею! — благальним голосом промовила Уляна.
— Не бійся, більше не попадуся: загорілося серце помсти-тися дияволові!
— Коли ж тебе ждать, батьку? — спитав Андрій.
— До трьох днів ждіть без усякої боязні, а там вернуся, бог дасть...
— Три дні... Ой боженьку!
— Кажу на всякий випадок, Уляно,— може, доведеться добрий гак накинути. Ну, а тепер у дорогу...
Всі попрощалися й розійшлися в різні боки.
Кармелюк швидко йшов лісом, пробираючись ледве помітними стежками й галявинами, поглядаючи на зорі.
Час від часу він брав хлопця на плечі, бо ноги сердешного хлопчика вже відмовлялися служити. Зупинявся Кармелюк на зовсім короткий час; нарешті, годин через дві ходу, вці вийшов на вузьку дорогу й, пробираючись лісовою гущиною, пішов уздовж неї.
Незабаром наблизились вони до самого узлісся.
Кармелюк зворушливо попрощався з сином, насипав йому цілу пригорщ золота, кілька ’ разів розказав хлопцеві, як тепер він має вибратися на дорогу, пообіцяв навідатися до них і взяти їх до себе, ще раз обняв і подався в дорогу.
Прощання з сином знову перенесло його в щасливу пору його життя.
Захоплений своїми думками, він машинально переходив з одної стежки на другу... Аж нараз звуки, що почулися недалеко, примусили його прочуматися й нашорошитися. То були звуки людських голосів.
Кармелюк завмер... Що це, невже він збився з дороги й попав просто в зуби ляхам?.. Не було сумніву, що то були поляки... Звуки мови, які долинули, виразно свідчили про це.
Але де ж він, .у якій частині лісу? Кармелюк оглянувся. Починало світати, і в цьому непевному освітленні важко було орієнтуватися.
Але чи ті це були ляхи, чи інші — однаково, зустріч з ними загрожувала фатальною розв’язкою... Роздумувати не було коли, треба було рятуватися. Голоси чулися ліворуч, а тому Кармелюк подався праворуч з усією швидкістю, яка тільки була можлива в лісових хащах. Але, пробігши хвилин десять, він із жахом зупинився... Першу мить йому здалося, що слух починає обманювати його, але за секунду він переконався, що й праворуч чути перегукування голосів; голоси обзивалися й за його спиною...
Напевно, ляхи розтяглися півколом — або вони намірялися обходити ліс, або виходили з нього...
Скаженою злістю закипів Кармелюк.
"Як? Щоб, вирвавшись з такої смертельної небезпеки, попасти, як дурний хлопчисько, до рук ляхам, на потіху Демосфенові! Ні! Нізащо! Краще повіситися десь у хащах на дереві, щоб не вдалося проклятому ворогові святкувати перемогу!"
Кармелюк чуйно прислухався, — зостався тільки один вільний напрямок.
Не розмірковуючи довго, він кинувся вперед...
Треба виграти відстань, бо, судячи з тріску гілок, ляхи їхали верхи, а тоді тільки вирватися в цього проклятого кільця,—ліс несходимий, стежки й пущі знайомі,—не знайде ніхто.
Кармелюк припустив ще ходу. Захоплений однією тільки думкою випередити ворогів, він ие помітив, що ліс поступово почав рідіти; нараз голосний крик мало по вирвався з його грудей, і Кармелюк похитнувся на місці: перед ним ступнів за двадцять розстилався степ. Він спинився па узліссі... В синюватому освітленні світанку виступала вся картина місцевості, і Кармелюк з жахом упевнився, що заблудився в лісі й тепер стояв па тому боці, де недалечко була Уляиииа корчма.
Узлісся тут тяглося у вигляді зігнутої підкови, а просто від неї йшли поля вижатих хлібів, рівні, мов розстелена скатертина,— тут ие було де сховатися... Податися уздовж узлісся й шаснути в глибину лісу також не було можливості, бо по краях широкої підкови Кармелюк помітив кількох людей, щоправда, піших, але, в усякому разі, озброєних, а постріли їхні могли за одну мить скликати всю банду. Повертатися ж назад було безглуздо: переслідувачі наближалися...
Ех, якби він був на коні, тоді б і погоня не була страшна! Та коня не було, а найгірше було те, що просто перед Кармелюком, ступнів за півтораста від узлісся, стояла карета, в яку був запряжений четверик прекрасних коней.
Кармелюк глянув на карету, і нараз очі його спалахнули, одчайдушна думка загорілася в ньому.
В першу мить вона з’явилася як запитання, але вже через секунду набрала характеру остаточної ухвали: кинутися до карети, вискочити на козла, скинути фурмана, хльоснути по конях та тільки його й бачили. У всякому разі, він матиме верст півтори попереду, а одскакавши далі, одрізати посторонки, скочити на коня,— і тоді хіба що вітер піймає його... Та чи порожня була карета, чи зайнята? І хто міг сидіти в ній?.. Кармелюк пригадав, що Явтух згадував про якусь даму, котра під’їхала до корчми з трьома паничами. Добре, коли вона там сама, а якщо оточена своїми нащадками або там поклали пораненого Янчевського?..
Тисячі найнесподіваніших випадковостей могли зустріти його там. Але, в усякому разі, то була єдина можливість утекти від неминучої погоні.
— Ех, хай буде, що буде! — тихо мовив до себе Кармелюк і, зберігаючи цілковитий спокій, вийшов з лісу. Треба було приспати підозру вартових, що стояли на віддалі, приспати бодай на п’ять хвилин. І тому, хоч кожна жилка його здригалася від бажання пуститися щодуху, Кармелюк пішов поважно й упевнено.
Але не пройшов він і тридцяти ступнів, як почув здаля окрик:
— Хто йде?
— Я,—спокійно відповів Кармелюк.
— Хто "я"?
Кармелюк збентежився: назвати якесь прізвище було небезпечно, а тому він вирішив відповісти невиразно:
— Свій!
— Почекай! — гукнув уже настійливіше голос, і най^ ближча постать кинулася навперейми Кармелюкові.
Швидким поглядом Кармелюк зміряв відстань, яка відділяла його від карети, і трохи прискорив ходу.
— Стій! Стрілятиму! — закричав вартовий і вхопив рушницю.
Кармелюк зрозумів, що тепер уже виграш залежить тільки від швидкості ніг, і прожогом кинувся до карети.
Пролунав постріл; куля пролетіла мимо, але сусідні сторожі сполошилися й кинулися слідом за вартовим, який переслідував Кармелюка. Фурман, котрий мирно дрімав на козлах карети, прочумався, глянув убік і схопив віжки.
"Зірвалося!" —промайнуло вогненною ниткою в голові Кармелюка.
Аж нараз дверці карети відчинилися й звідти показалася чарівна біла ручка.
— Пане Читецький,— покликав Кармелюка жіночий голос,— але проше пренцей! Тутай!
На мить Кармелюк остовпів.
Чи до нього були сказані ці слова? Як видно, до нього, бо й переслідувачі на хвильку зупинилися. Але що ж це? Не впізнала жінка, яка кличе його... Чи...
— Але чому ж пан бариться? Прошу скоріше! — знову настійно і нетерпляче обізвався жіночий голос.
І раптом Кармелюкові здалося, що той голос йому знайомий.
А що, коли це пастка?!
Проте в три скоки він був уже коло карети; чарівна ручка підхопила його, дверці карети зачинилися.
— Гайда додому! — почувся • окрик, і не встиг Кармелюк оглянутися, як коні підхопили й карета м’яко загойдалася на своїх ресорах, стрілою полетівши від лісу.
LIV
В першу мить Кармелюк зрозумів тільки, що він врятований від неминучої небезпеки,. і це радісне усвідомлення розлилося по його тілу теплою хвилею.
Але ж кому він завдячує своїм порятунком?
Кармелюк тільки тепер озирнувся. Поруч нього сиділа, відкинувшись на спинку карети, Розалія і з лукавою усмішкою поглядала на Кармелюка.
— Пані маршалкова?! — вкрай здивовано скрикнув він.
— Пан розбійник не сподівався мене зустріти?!
— Як же міг я й подумати!
— А я приїхала сюди навмисне.
— Подивитися, як зацькують ненависного гайдамаку?!
— Одначе, пан дуже невдячний...— промовила Розалія, усміхаючись.— Мені здається, що я допомогла панові виплутатися з трохи незручного становища?
— Тисячу разів прошу ясну пані простити мене, дурного гайдамаку! — палко скрикнув Кармелюк.— Пані врятувала мене від певної смерті, і я не знаю, як дякувати й папі, й щасливому випадкові, який наштовхнув мене на їїмосць.
— Якоюсь мірою цьому сприяв, звичайно, й випадок, але частково й моя добра воля, бо я приїхала сюди навмисне, щоб так чи інакше допомогти панові.
— Боже святий! — скрикнув Кармелюк.— Я вухам своїм не вірю та й чим же я заслужив такої ласки?
— Пан урятував мені життя, і я не хотіла залишатися в боргу перед паном. Хоч пан повівся зі мною й не зовсім шляхетно,— Розалія потупила очі,— написавши моєму чоловікові листа, але...
— У ясної пані істинно шляхетна душа,—із щирим хвилюванням відповів Кармелюк,— а я...
— Одважиий лицар,— перебила його Розалія,—котрий своєю нечуваною одвагою заслужив у мене прощення.
— Ясновельможна пані карає мене гірше за всіх катів своєю великодушністю й благородством. Віднині я вічний раб твій, ясна пані, і якщо господь мені допоможе, я заслужу прощення в їїмосці!
Кармелюк нахилився до тонкої ручки красуні й з почуттям глибокої пошани притулився до неї губами.
Може, красуня в душі й побажала, щоб той поцілунок був менш поштивий, але в цьому рухові Кармелюка, в тій манері, з якою він нахилився до її руки, було стільки благородства й справжньої краси, що Розалія відчула мимохіть, як її серце солодко завмерло.
— Хоча мати такого бунтівливого раба й не зовсім надійно,— відповіла вона з кокетливою усмішкою,— проте, в усякому разі, я згодна прийняти пана розбійника на службу, і ось мій перший наказ: поки ми ще не від’їхали далеко від лісу, прошу пана розповісти мені, тільки цілком одверто, яким чином пощастило йому врятуватися з тієї жахливої печери?
Кармелюк почав розповідати Розалії про доціру пережиті хвилини.
Кілька разів переривала вона його розповідь сповненими жаху та захоплення словами.
— О матко свєнта! — схвильовано сказала вона, коли Кармелюк закінчив свою розповідь.— Невже ж пай не покине падалі цього життя?
— Ясновельможна пані, і рада б душа в рай, та гріхи не пускають! — глибоко зітхнувши, відповів Кармелюк.
— Та можна ж покаятися, просити прощення!
— Просити прощення?! Ну, ясна пані, тепер це не допоможе.