Видно шляхи полтавськії

Борис Левін

Сторінка 78 з 138

А що сказав би князь, який послав його в пансіон?.. Так, доглядач правий, але сказати про це прямо — принизити вчителя, вказати йому на незнання елементарної педагогіки. Ні, про це говорити потрібно, але не тепер, іншим разом, інакше він, учитель латині, "апостол Павло", дійде до самого міністра, клопоту не обберешся. Щодо "виховання лозою", тут він, Огнєв, своє право використав повністю, він це мусить зробити, бо, зовнішньо м'який і поступливий, доглядач теж мав характер, не менш твердий, ніж у латиніста, він теж ні перед чим не спиниться, якщо не присікти "вправ" Квятковського, хоча іноді і не завадить до слова і лози додати, тоді б і слово надовше запам'яталось. Але про це ніхто не повинен знати, бо, не дай господи, гімназисти одного дня і справді перестануть відвідувати класи. І думати про це неможливо. Чи не зрозуміло, що витівкам шановного "апостола Павла" він, Огнєв, мусить покласти край.

Підвівшись з крісел, осмикнувши на собі прим’ятий на бортах мундир, кілька секунд вдивлявся в вилиняло обличчя "апостола". Почекав, поки той, старанно протерши окуляри великою картатою хусткою, встановить їх на місце, Огнєв заговорив, причому дещо піднесено, майже офіційно:

— Милостивий пане Павле Федоровичу, мушу висловити вам величезне моє незадоволення. Як ви дійшли де цього в нашій гімназії? Адже у нас подібного досі не було, а ви... Віднині і назавжди забороняю вам оні вправи! Заготовлену ж лозу залиште у себе вдома для домашнього вжитку, — дозволив собі злегка вколоти надутого, як індика, "апостола". — Запам'ятайте, прошу: якщо мені стане ві домо про нові ваші "вправи", змушений буду просити вас про відставку. Я прийму її, не сумнівайтесь, хоч, треба визнати, нелегко нам буде без учителя латинської мови... Але — обійдемося. Правом, даним мені його сіятельством попечителем, а також і правителем краю, вимагаю неухиль ного виконання мого розпорядження. — Огнєв поглянув на Котляревського, той мовчки стояв біля вікна, нічим не виявляючи свого ставлення до слів директора. — Щодо ваших поглядів, пане доглядач, на методу викладання, то змушений сказати: вони, без сумніву, заслуговують уважного розгляду, і ми це зробимо на найближчій учительській раді. — Огнєв поправив твердий комірець, що підпирав чисто виголене тверде підборіддя, і звичайним безбарвним тоном закінчив: — А поки що, панове, ви вільні... Урок, вважаю, треба продовжити. І ви, пане капітан, вільні... Дякую!

Квятковський, ні слова не зронивши, вийшов, щільно прикривши за собою двері. Огнєв теж кудись поспішав і вже одягав шинель, він же, доглядач, теж мусив іти, клопоту у нього вистачало, причому зразу і не згадаєш, за що братися негайно, а що почекає...

Про сутичку латиніста з доглядачем гімназія знала другого дня, а на третій день про неї розповідали у багатьох домах Полтави.

Причиною такого швидкого поширення чутки став сам... Квятковський. Ображений на всіх і все, він пожалівся дружині, розповів, як Огнєв розпікав його, заслуженого наставника молоді, до того ж у присутності доглядача, оцього самого відставного капітана, що лізе в кожну щілину і до всього, бач, йому діло. Цього було досить, щоб скандал, який почався у класі і, здавалось, скінчився у кабінеті Огнєва, став того-таки дня відомим всьому місту. Друзі Івана Петровича, насамперед, Білуха-Кохановський (він не встиг ще відбути у полк) і Амбросимов так розходились, що збиралися з візитом до Огнєва, а коли не так — то й до самого губернатора дійти; Котляревський ледве умовив їх цього не робити. Багатьох обурювала поведінка латиніста, а він, ніби нічого не сталося, дозволяв собі кпини над доглядачем.

Ось і сьогодні, прийшовши в гімназію, пожалівся: його, мовляв, збираються вчити на старості літ азбуці. І хто б ви гадали? Ніколи не здогадаєтесь.

Хитрий Єфремов, скрививши тонкі губи в усмішці, спитав:

— Хто ж, однак?

— Та сам доглядач пансіону.

— Подумати тільки... Дожили. І чому ж, якщо дозволите, він навчає?

— Ви уявити собі не можете. — Квятковський, заохочуваний увагою колег (в кімнаті були присутні, крім Єфремова, Рождественський і Вельцин), продовжував: — Звелите бачити, я зобов'язаний не токмо латинь читати, але до того ж маю викладати недоросткам історію Риму, тек-с... Зобов'язаний розповідати, якщо мова йде про Ціцерона Марка Тулія і його промову проти Катіліни в сенаті, і хто вони, і чиї інтереси представляли, яким Рим був на ті часи. Ну, подумайте, як це вам подобається?

— А що? Досить цікаво... І що ж ви йому на те?

— Можете бути певні, — самовдоволено усміхнувся латиніст, переможно спідлоба оглянув товариство, круглі окуляри зловісно, блиснули. — Я сказав. Він надовго запам'ятає, тек-с... Викладати історію не зобов'язаний, і свого досить, нехай інші про те думають, коли є час і охота.

— Сильно сказано... А чим же він вимогу свою пояснює?

— Щоб, бачите, тим самим викликати інтерес до предмета.

— Ну й чудасія, — співчутливо озвався Рождественський, ховаючи усмішку.

— Саме так, дивацтво!.. Але, нехай вам буде відомо, він зумів де в чому переконати Івана Дмитровича, і наш слабодухий директор повірив. Так, повірив. Нам, панове, на найближчій раді доведеться роз'яснювати директору всю нікчемність і, я б сказав, шкідливість подібної методи. Надіюсь, ви мене підтримаєте?

— Та це вже як водиться, — кивнув Єфремов і, раптом сховавши усмішку, чимось стурбований, звернувся до латиніста: — Але, добріший Павле Федоровичу, чи правда, що на останньому уроці ви добряче відвели душу, так би мовити, викликали інтерес до свого предмета... лозою, до того ж і не пареною, а сухою?.. А доглядач присік?..

— Просто кажучи, екзекуцію вчинили, — сказав Рождественський.

Квятковський не відповів, уважно поглянув на колег, вони були серйозні, але очі грали, ледве ховали іронічні усмішки.

— Смієтеся, панове? Дуже добре... Однак пождіть, він і вас дечому навчить. Дочекаєтесь, тек-с... — Не на жарт ображений, латиніст не удостоїв колег відповіддю, відійшов до столу, на якому купкою лежали книги і зошити, а Єфремов багатозначно підморгнув Рождественському, Вельцин лише хитав головою: як так можна сміятись над колегою? Проте і він не став на захист латиніста.

24

Ранкові заняття в гімназії, як звичайно, починались о восьмій, але вчителі приходили трохи пізніше і, поки аудитори, тобто кращі з гімназистів, перевіряли домашні завдання у своїх товаришів, пани педагоги могли зустрітись в учительській і старанно, можна навіть сказати, в деталях обговорити найостанніші новини.

Вже майже місяць в Полтаві тільки й мови було, що про московський пожар, який — так твердили — знищив більшу частину первопрестольної, і кожного разу до почутого додавалось щось і нове. Не було будинку, де б не говорили про двірську дівчину, яка не злякалась і підпалила панський будинок, в якому надумали влаштувати веселу ніч французькі офіцери. В іншій історії головною особою був незвичайний сміливець — не то майстровий, не то дворянський син, — що вирішив пожертвувати собою, аби покарати самого Буонапарте — єдиного винуватця всіх бід, що прийшли на Русь. Він пробрався лише йому відомими ходами в Кремль, обійшов варту і дістався імператора і врешті, стріляв у нього але невдало, бідолага промахнувся, не вцілив, був схоплений і там же, у дворі Кремля, скараний.

Численні подвиги москвичів переказували, доповнювали новими подробицями, подвигами пишались, ніби кожний із оповідачів і сам був до них причетний. Багато цікавого говорили також про загін Давидова і сільську жінку, які успішно діяли проти ворога.

Зрозуміло, не забувались при цьому події місцеві. Рождественський, ніби між іншим, повідомив про виграш Буткова. Вчитель російської словесності, майже не вміючи грати, напередодні обчистив запеклого картяра отця Георгія. "Не завжди йому вигравати, бог правду любить і шельму мітить..." — зауважив з цього приводу Єфремов, сам не проти на дозвіллі один-другий банчик скласти.

Хитрувато і не знать кому підморгуючи, все той же Єфремов розповів пікантну історійку, почуту ним від самого героя історії — Сплітстессера. Будинок учителя малювання і креслення вже вп'яте відвідує домовий, щоправда, у відсутності господаря, але останній раз Сплітстессер сам бачив, як, наляканий кимось, домовий виплигнув у вікно і був такий; трапилось це в момент, коли господар дому раптово ввійшов до жінки у спальню.

Явдоха — молода жона учителя, із миргородських міщанок, молодша від чоловіка років на двадцять — язиката, якій, здавалось, і сам чорт не брат, цього разу ніби оніміла, сиділа пригнічена на канапі у нічній сорочці — учитель сказав, "пеньюарі" — страшенно бліда, тремтяча, і ледве чутно повторювала: "Мабуть, домовий, святий боже, святий, кріпкий!" Чоловік, наляканий не менше, ніж жона, дуже боявся, як би чого з нею не трапилось, і як тільки міг заспокоював і, здається, досяг свого, вона трохи відійшла, вгамувалась і раптом, опам'ятавшись, розсердилась на чоловіка і навіть кричала, що той їй не дає життя, приперся невчасно, сидів би у "своїй гімназії з своїми недоумками", а вона б сама зловила домового. "Вже і приладналась, було, він сам йшов у розставлені сіті, а тебе нечиста принесла". Вона так образилась на чоловіка, що вирішила негайно поїхати до матері в Миргород і погостити місяць-другий.

Єфремов і слухачі посміювались, а Бутков, що прийшов якраз до початку оповіді, зовсім серйозно, сховавши усмішку на рожевому обличчі, спитав:

— А в чому був домовий зодягнутий? Чи не в гусарському ментику? Вони, домові, в якому завгодно обличчі ходять, але перевагу здебільшого віддають гусарським ментикам та угоркам.

— Темнувато було в спальні, і наш герой не роздивився, — відповів Єфремов.

— Нічної години вони всі на одно лице, — додав Рождественський. — Коти миршаві... чують, де кішкою пахне.

— Що ви, панове? Ніяк щось подумали... отаке-о? Я в них іноді гостюю, і скажу, що... — підвів лохматі брови Квятковський, — пані Явдоха — жінка високих принципів.

— Вище не буває. У всякому разі, так мислить муж, і благо йому, — відповів Бутков, знімаючи капелюха і вішаючи його на окремий гвіздок на вішалці. — 3 вами, Павле Федоровичу, ніхто не сперечається, тим більше, що ви там іноді буваєте, і, мабуть, теж...

75 76 77 78 79 80 81