Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жінкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двір завів. А баба десь під тином сконала... Так от молодець, так молодець!
— А воно ж хіба се й не гріх? — з жалем спиталася Горпина.
— Є, бач, молодице, приказка: гріха боятимешся — голий ходитимеш. Що гріх, що не гріх, про те бог знає. Та коли ще він там розсуде — дожидайся.
— А люди? — знову пита Горпина.
— Люди? Наплюй на їх! Люди звали і того парубка дурним, а потім — на улиці стрінуть — шапку скидають. От тобі й дурний!
Горпина тільки важко зітхнула. Зітхнула і Христя за нею. Баба сиділа похнюпившись, її тільки підборіддя тремтіло. У хаті стало тихо-тихо. Дітвора сиділа на полу і дивилася мовчки на проскуру, що лежала між ними. Петрик і той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усіх своїми чорними оченятами.
Якась тінь пробігла по вікну: тихий гомін почувся знадвору.
— О, і Федір іде! — сказала Горпина, зиркнувши у вікно. — Та ще й не сам — з батьком.
І вона мерщій стрибнула у сіни — стрівати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.
— Сюди, тату, сюди... Тут поріг — глядіть не спіткніться, — чувся давно знайомий Федорів голос.
— Хе-е... старий став, — одказує йому другий, — і очі дивляться — та не бачать. Переведи лиш мене за руку.
На дверях показалася висока постать старого діда. Голова його біла, як молоко, борода рідка спадає на груди, сірі брови, як стріха, настовбурчилися над очима, а на обличчі і трохи Грицько не перемінився, — такий сухий, такий і суворий, ніс довгий з горбом, лице тільки з мурого стало біло-рожеве.
— Ну, здрастуйте у хаті. То тут у вас і гостей повно, — обізвався він,. переступивши поріг.
— Здрастуйте. Се тітка приїхали з Кута, — докладала Горпина.
— Ну, а то? — тикнув пальцем Грицько на Кравченка.
— А то той чоловік, що тітку привіз.
— А то? — знову допитується Грицько.
— То панночка з бабою приїхали.
— Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, і батька забули, — виговорював Грицько. — А то по полу що ворушиться?
— То діти. Гетьте, встаньте відтіля! — крикнула на їх Горпина, — може, дід схотять там присісти.
— Устаньте, устаньте, діти, хай дід хоч на полу присяде, бо на покуті поважні гості розсілися, — бурчав Грицько, чвалаючи до полу.
Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тільки що Грицько на поріг — уже і сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камінці кида... У неї аж сльози на очах виступили.
— Хіба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! — тільки і вимовила вона.
— Чого зневажаючи? Ні, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я і сиджу, і діти біля мене. Другі діти і чужі, та, як прийдеш, і чолом старому чоловікові оддадуть, а твої діти почитають діда і геть ховаються від його, мов собаки від мух.
Горпина зовсім осіла. І як вона сього раніше не здумала? Стоїть, як тороплена, і від сорому не знає, що й казати, куди їй діватись. Та вже виручила Оришка.
— Чого се ти, старий, розбурчався? — спитала вона його. — Не на той бік устав, не на ту ногу ступив?
— Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на заваді. Та ще як свої більше, ніж чужі, шпильки під нігті заганяють, — похнюпившись, додав він.
— Хто ж тобі їх заганя? — знову йому Оришка. — Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невістка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звісно, не потрапиш, що тобі хочеться. Уп'ять же — і діти. Діти — як діти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспів на поріг ступити — зараз бур та бур. Звісно, і діти полякаються.
— Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судіть мене!
— От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобі як доброму кажуть, а ти — знову за своє. Нема того щоб сісти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.
— О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! — буркнув Грицько.
— Ні, я тобі по правді кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертіти? Ти сам подумай: старий ти став, немічний... за тобою треба дивитись, треба глядіти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нікого, а то ж у тебе син, невістка. Чого б я, як той бовкун, сидів там у своєму закапелкові? Чоловік не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловікові часом треба і побалакати... Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, і догляд би тобі такий як слід був, і погомоніти було б з ким.
— З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! — глухо промовив Грицько.
— І то правда. Стара, царство небесне їй, була і хазяйка невсипуща, і жінка добра, і господиня розумна. Та що ж — умерла... То вже діло боже. Він один над нами знає, що робить, і нам не скаже. Умерла — й умерла. З могили її не вернеш. А тобі все-таки не слід своїх сторонитись-обходити.
— Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! — гукнув Грицько. — Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш — син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Він ще замолоду все мені навпаки йшов. Хотів я його одружити на Куцівні. Чим би була йому не жінка? І багата, і хорошого роду. Ніт же, підніс чорт Христю Притиківну. От цяця неписана! Чого мені стояло його збити? Може, коли, господь знає, і душею прийшлося покривити, і гріха на душу схопити, поки зломив. Що ж він? Почав дуріти. От, як є — дурник.
— Тату, то коли було, — понурившись, обізвався Федір, а Христя сиділа червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.
— Давно? — гукнув Грицько, підводячись, і, як верста, став серед хати. — Давно, кажеш? А після того? Ми ж насилу тебе з покійною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пішла за тебе, Стали ми жити укупі. То і ти, і невістка тільки й чутно, що славите нас між чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько одділив нас, дав землі, дав хату, ми тоді б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собі дбали! Нехай і так. Побалакали ми з старою, чи одділити, то й одділити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевів !х — живіть собі; і поля дав. Що ж мені, дяка за те? Зиоиу чую: "Одділить одділив, та чим наділив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б біля того клаптя землі робити, що 'ддав, він його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться білих рук каляти. Сам почав до попів лизатись — у протопопи намірявся вилізти, та піймав у дзвонарі. Легкого хліба захотілося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобі не потрібна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобі дав. Чого б, бачпя? Так де тобі! На батька і тучі, і грому! Батько і сякий, і такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так і землю назад одібрав. Усе собі та собі, а нам нічого... Хіба, ти думаєш, воно легко мені було те слухати, що чуже, нерідне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рідний син каже? А бодай уже таких синів ніколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те ніякого не казав. Пройшов рік — вони до мене і в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провідати? Чужі люди неодхідно біля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рідна невістка і не здумала. Як умерла, тоді тільки прийшли, наче чужосторонні які-небудь, геть одсторонь стояли. І нема того, щоб утішити батька у горі, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутові. Де ж, ми великий пан — кадильницю за попом треба нести, а ми — не робітниця, не наймичка, ми — важна птиця — паламарка! У-у! прокляті! прокляті! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю під ніс! — гукнув Грицько і, вхопивши шапку, мерщій напрямився У двері.
У хаті стало так тихо, мов нічого й живого не було. Оришка і Христя сиділи похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманці, Федір блідий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сірими лукавими очима.
— Чудасія, та й годі, — здвигуючи плечима, промовив він. — Нащо його благословення? Коли б добро своє віддав!
— Нащо ти привів його сюди? — скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стіл головою, мов вона хотіла його продавити. — Ще нам мало прийшлося від його витерпіти? І докорів, і догани. Захотів ще, щоб прокляв він нас у нашій хаті!
— Хто ж знав! Хто ж знав? — глухо замовив Федір, тручи руки. — Я я; хотів як краще, а вийшло...
— Не буде між вами ладу. Не буде добра, — схопившися, мовила Оришка. — Прощайте! Поїдемо, — повернулася вона до Кравченка і не пішла — поплигала з хати.
— Поїдьмо, поїдьмо, — хапаючись за шапку, мовив Кравченко. — Бо час І обідати, аж кишки підвело.
Горпина тільки тоді догадалася, про що вона забула.
— Тіточко! тіточко! — заплакана кинулась вона надвір. — Постійте, підождіть, хоч пообідаєте з нами. За цим проклятим клопотом і розуму збудешся!
Федір і Христя зосталися одні в хаті. Поки Христя збиралася собі в дорогу, Федір одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дівчинці, напрямилася йти, Федір став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." — і нестямно схопився за голову руками.
У Христі серце перевернулося, сльози затремтіли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федір її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання..." І вона, похнюпившись і не сказавши йому ні слова, вийшла з хати.
На сінешньому порозі вона стріла Оришку, Кравченка і Горпину. Горпині таки довелося уговорити бабу зостатися пообідати.
— А ми вертаємося. Просить Горпина обідати, — сказала їй Оришка.
— Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночці. Просила б провідати мужичої страви. Колись забився до нас слідователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багаті, тим і раді... — замовила Горпина перед нею, рвучи слова.
— Та панночка хоч посидять. Ми швидко се діло порішимо, бо кишки аж кавчать, — сказав, сміючись, Кравченко.
— Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, підожду, — сказала Христя і собі вернулася за другими.
Горпина така рада, не здержалася і кинулася поцілувати Христю у руку.