Не треба ще чогось вашмосці?
— Спасибі! Усього доволі. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи є які книжки?
— Я думав, що вашмосць схочеш трохи відпочити. Та про мене, зачинай хоч би завтра. А книжки. якісь там є, може, треба дещо докупити, то скажи.
Аксак кивнув головою і вийшов. Петро тепер подумав: "Які ж пани бідні".
Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому і видав приказ: Станіславові всипати тридцять канчуків, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського козачка і послати на послугу до пана вчителя.
Конашевич сидів у своїй кімнатці, як прийшов якийсь інший лакей і попросив до столової обідати. Він завважив чемненько, що тут такий звичай, що кожний являється в столовій пристойно одягнений.
Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба і вусики і пішов за лакеєм в столову, яка містилася на долині. Столова нічим так дуже не різнилася від столової у князя Острозького. Лише шафа з посудиною, так званий креденс, була менша і не була так суто різьблена, як та.
Панства ще тут не було, як ввійшов у столову, хоч на столі стояли вже тарілки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кількоро людей, а між ними панна Зося, про котру Станіслав так гарно розказував. То була справді вже старша дівчина, суха, мов скіпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим кінчастим носом. Вона кивнула Петрові головою на привітання, зложивши бліді уста до любої усмішки, котра виглядала на якийсь внутрішній біль. Усточка вона складала так, що не можна було зміркувати, чи вона цілувати хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петрові, а відтак не втерпіла і заговорила:
— Чи пан вчитель знає Київ?
— Я тут перший раз, і не було ще часу придивлятися, бо лише сьогодні приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогодні я ще таки запорожець, а доперва від завтра обнімаю обов'язки вчителя.
— Я чула від вельможної пані, що пан був у поході на татар і там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на війні, але як страшно в татарський ясир попасти. Кілько-то я про те наслухалась від очевидців. Краще вже смерть, чим татаринові достатись. Там жінок продають туркам у гарем, продають, мов скотів.
Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосі, трохи уголос не засміявся, та подумав собі: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, і ти би турецького гарему, певно не побачила".
Зося хотіла ще щось говорити, та в тій хвилі ввійшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, і оповістив, що вельможні панство йдуть. Зося замовкла і підбігла до вельможної, поправляючи щось на її одежі. Вельможна пані вела обох хлопчиків за руки.
Пан суддя кивнув Петрові головою на привітання і зараз засів за столом. Біля нього сіла вельможна, далі — Зося, з другого боку батька — обидва хлопці, Олесь і Микольцьо, і зараз потім вказали місце Петрові.
Пані поглянула на Петра і мов кисле яблуко вкусила. Усім не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо.
Зараз стали приносити страви, яких Петро навіть не знав, як звати. Було тут стільки всілячини, що вистало би на півчети. При їді не говорилося нічого. Всі мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможні це завважали.
— Чому вашмосць так мало п'є?
— Не привичний до напитків.
— Я чував, що козаки чарки не цураються.
— Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вільних від праці, а вже у походах не вільно пити під строгою карою.
— Я цього не знала, — каже вельможна. — Навпаки, мені говорили, що козаки лише тим і славні, що здорово п'ють.
— Воно так є, як я кажу. Я придивився тому і на Січі, і в поході. Правда, що козак, видіставшися із Січі, вміє добре забавитися і загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогів козацтва.
Панство звели розмову на останній козацький похід на татар, в якому Петро був. Петро розповів усе. А говорив він так ясно і складно, що всі з захопленням слухали. Про себе не згадував нічого, начеб його там не було.
Особливо обом хлопцям це оповідання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули і лише дивились на Петра, мов на образок.
Завважив це Петро і заговорив до них:
— Від завтра, мої паничі, зачнемо вчитися.
Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.
На те каже пані:
— Ми перед тим мусимо обговорити спосіб, в який та наука має вестися, щоб потім не було непорозуміння.
Так минув перший обід. Петро вклонився і вийшов у свою кімнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.
"Їдять стільки, що пів голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловіка у горлі пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козаків називають п'яницями. Панство видає гроші, зібрані кривавим потом своїх підданців. Людська біда і горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мішатися та якісь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архімандрит у золоте ярмо впряг. Спасибі за ласку! Що він у мені такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це міг зробити який перший-ліпший бакалавр. Що ж мені тепер робити? Якби я був відразу сказав: отре-цаюся, то-що іншого. Але я згодився і дав себе сюди завести. Тепер ніяково завертати. Я мушу усім показати, що до чого, раз візьмуся, того мушу доконати, щоб світ мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хіба що самі мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче мені давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потім подякую, а може, мені подякують".
А панство говорили між собою про Петра таке:
— Йому ще багато треба оглади товариської, — говорила пані, — щоб міг і знав на покоях повертатися. Ще дуже від нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде він для наших дітей загрубий, та і їх самих не помужичить. Але ніде правди діти, це дуже гарна, зразкова степова квітка.
— Я лише то знаю, що по-латині говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозі вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо він прямо із степу до нас прийшов. По часі то все зміниться на ліпше, як тут побуде.
— Я лише боюся, щоб наші діти не набралися від нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої діти по приміру тільки шляхетських авантюристів на Січ чкурнули.
— Ти без потреби побоюєшся. То ще діти, і навіть не зрозуміють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годі.
— А я все-таки для мого супокою прикажу охмістрові, щоби при науці був присутній і на все уважав.
— Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо і я би сам не згодився. Подумай. Він острозький академік з вищою освітою. А охмістр? От собі вивчений песик, що гладко танцювати вміє, а освіти у нього нема жодної.
Як лише Петро ввійшов до своєї кімнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкі штани, обутий і в синьому жупані, підперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях ніколи не ходив, бо ступав по помості, мов спутаний.
Антошко горів з радості. Він припав до Петра і став його сердечно по руках цілувати, а далі впав навколішки.
— Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?
— Бо вже не буду босий ходити, і кухти не будуть мене поштуркувати, а воші —їсти. Тепер я буду панові так вірно служити, як лише зможу.
Хлопець дивився Петрові у вічі ясніючими від радості очима.
— Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки і зачнеш від того, що завтра вранці принесеш мені води вмитися. А тепер йди собі, бо я лягаю спати.
Антошко вийшов нерадо. Він хотів усе розповісти своєму добродієві, що йому на серці лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою і хотів, не ждучи вечері, лягти відпочити.
Але довго не міг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлі пекло. Він заснув геть аж по півночі.
Цієї ночі і панні Зосі зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечері, їй так дуже хотілося з ним розмовляти. Опісля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва і її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра і кликала рятунку, та він відвернувся і пішов собі байдуже далі. Вона вже мала на устах проклін для нього за таку нелюдяність, та, на щастя, прокинулась зі сну. Вона облилась гарячим потом і тряслась усім тілом з переляку.
Недобре спалось також і Станіславові, бо цілу ніч прикладав собі мокре рядно на болюче місце.
VII
На другий день Петро умився, і одягнувся вранці, і ждав на хлопців, та вони не приходили.
Вже було пізно, як прийшов лакей і заявив, що вельможна пані кличе пана вчителя до себе.
— Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна пані має мене навчити.
Лакей повів його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така розкіш, що хіба у султанші не було краще.
Пані сиділа на канапі одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро зміркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був спереду під шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само широкі розлогі рукави не прикривали білесенької та округлесенької руки вище ліктя, як лише піднесла руку вгору. Зося крутилася біля пані. У неї порожевів кінчастий носик, на кінчику котрого держалася краплина прозорої, мов роса, течі.
Петро вклонився і приступив, щоб поцілувати ручку ясновельможної, а вона каже:
— Добрий день, вашмості! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дітьми, хотіла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Наші діти дуже ніжно виховані і слабосильні, і з ними треба поводитися ніжно, делікатно, без крику і, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука діткнулася тіла моєї дитини.
— Чи вельможна пані думають, що без крику і карання наука неможлива? Є ще інші доцільніші способи, щоби наука йшла і була корисна. Перший спосіб, щоб науку подавали дитині в займаючій зрозумілій формі. Відтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила і йому вірила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителеві не робити прикрості.