Знову свідомість випірнула з мережі сновидіння у пустельну реальність. Море заспокоїлося, човник ледь-ледь похитувався. Гриць відчув жорстокий голод. Розшнурувавши пакет, добув дві туби: одну з бульйоном і одну — з соком манго. Відділив від запасу два сухарі. Все це миттю поглинув, ніби пожежа суху траву. Хотів ще раз довідатися до запасу, та стримав себе.
У зеніті з’явилася зірочка, промалювала лінію зі сходу на захід. "Напевне, супутник", — подумалося Грицеві. Стрепенувся: може, станція "Мир"? І дивиться старший брат Юрій з далекого піднебесся на планету, не відаючи, що десь там, під запоною темряви в чужинецькому морі, очікує вироку долі легковажний бродяга. Ех, оволодіти б телепатією, все б стало просто й легко: послати думку Юркові, той — у Космоцентр, звідти — повідомлення в Індонезію або на Папуа. Так і так, мовляв, радянський громадянин такий-то у біді. Координати його такі-то…
Засміявся: дурень думкою багатіє. Ми навіки залишаємося дітлахами, котрі на дев’яносто дев’ять відсотків живуть мріями та уявою.
Зірочка розтанула поміж мерехтливою гущею. Небосхил заколисував, гіпнотизував.
Наставав ранок. Простір манив прозорістю й спокоєм. Море було чисте, лагідне. Незабаром викотилося рожеве Сонце. Хлопець оглянув обрій, проте не побачив жодного знаку землі чи корабля. У високості почулося гудіння, біла смуга реактивного літака одбатувала шмат неба. Поступово розпливлася.
Сонце припікало. Гриць натягнув капюшон штормівки на голову. Десь під обід переполовинив запас води і їжі. Напружено думав, стараючись намацати якусь ниточку для рятунку. Якби знаття, в якому напрямку земля, можна було б потроху підгрібати. Тільки чим? Руками в морі далеко не догребеш.
У марних гадках минув день. Пекельно боліла голова, можливо, від незвичної тропічної спеки. Вечір трохи втишив спрагу й біль. Знову зоряне колесо закрутилося вгорі, байдуже відлічуючи вселенський ритм. Гриць подумав про те, що найбільше випробування для людини — самотність і відірваність від світу. Мисляча істота ще не готова для мандрів у самоту. Та й ніхто не готує її для такого подвигу. А треба було б… Бо скільки душ, занесених у царство самотини випадком чи злою волею, пропали у пащі відчаю й приреченості! Може, не така біда голод, як відсутність поруч людської істоти, з котрою можна розділити тугу самотини…
На світанку сьомого дня Гриця розбудив гуркіт моторів. Він судорожно підхопився на ноги, та не втримався і шугнув у воду. Від несподіванки наковтався води і закашлявся, розриваючи легені на шмаття. Над ним завис маленький вертоліт, видно було прозоре коло гвинтів, потужний вихор колошматив воду. Свідомість затьмарилася, і він знепритомнів.
…Хвилі, хвилі. Прозоро-золотавий дніпровський плин. І зграйки пічкурів у ньому. Гриць пірнає у воду, розплющує очі, роздивляючись химерний світ риб і водоростів, жабуриння і чистого-пречистого піску. Тіло хлопця легке, майже невагоме. Достатньо поворушити легенько ногою або рукою — і ти вже пливеш у потрібний бік. Раптово у Гриця щезли руки й ноги, замість них виникли плавники, тіло покрилося блискучою лускою, і він відчув себе великою поважною рибиною. Там, де була, шия, забулькали, заходили, завібрували зябра, всі рухи стали якісь природні, узгоджені з стихією води, хоч свідомість людини ще зберігалася. Довкола виникли тіні затоплених кораблів, пристроїв, машин, колонади велетенських храмів та палаців. Гриць спокійно дивився на те все риб’ячим оком, міркував: "Результати людського божевілля. Риби, у всякому разі, не розпочнуть ядерної війни". Трохи згодом пропливла думка: "Але ж це ми породили звіро-людину в повітряній сфері. А вона викрала тайни вогню і зруйнувала свій дім. Більше не варто виходити па сушу…".
Що за химери? Адже він пам’ятає своє ім’я, згадує, хто він. Невже це перехід за межу смерті, де розпочинаються всякі фантасмагорії? Може, глибинна ембріональна сутність звільнилася від деспотизму людського інтелекту і визволила свого далекого риб’ячого предка з генетичної павутини? І тепер він справді тунець або макрель? Така думка розвеселила, хотілося засміятися, та замість цього лише зграйка бульбашок полинула вгору, і це було зовсім комічно.
Зненацька почувся глухий голос: "Чудова бестія. Античний тип".
Про кого це? І хто вони? Хіба у воді передаються звуки мови?
У роті запекло. Він зробив судорожний ковток. Гаряча хвиля прокотилася в грудях. Гриць отямився від марення, розплющив очі. Він лежав горілиць, над ним схилялося незнайоме обличчя монголоїдного типу: уважні чорні очі, високе, гладеньке, мов у дитини, чоло, елегантні вусики. Зауваживши, що Гриць опритомнів, незнайомий підбадьорливо усміхнувся, промовивши англійською мовою з дивним акцентом:
— Прекрасно. Вітаю вас з порятунком…
— Де я? — прошепотів Хлопець.
— У друзів. Заспокойтеся. Ми підібрали вас у відкритому морі. Гриць обвів поглядом довкола, побачив невеликий пульт управління, відзначив ніжно-зелену обшивку стін. За прозорими віконечками, втиснутими в ажурні рами, гойдалися кучеряві хмаринки. У кріслі біля пульта сидів ще один чоловік, могутні плечі котрого обтягувала шкіряна куртка. Гриць знову зупинив погляд на обличчі свого рятівника.
— Я на вертольоті?
— Ви вгадали, — люб’язно кивнув незнайомець.
— Ви індонезійці?
— Хіба це так важливо? Ви врятовані, смерть відступила, це — основне…
— Я хочу знати, де я? Куди потрапив? Я — радянський громадянин, летів до Папуа… в Порт-Морсбі…
— Он як? — На обличчі незнайомця відбився подив. — Ви з Москви? Росіянин?
— Українець. З Києва…
— Чудово. Я був у Києві, навчався там в університеті. Трохи знаю вашу мову, — додав він українською мовою, смішно вимовляючи слова. І раптом процитував: — "Реве та стогне Дніпр широкий… сердитий вітер завива…". — Задоволено зареготав, підняв угору невелику фляжку: — Хочете ще коньячку? Я влив у вашу горлянку пару ковтків, не питаючи дозволу. Ха-ха-ха! В таких випадках, здається, дозволу не питають. Чи не так?
Грицеві здавалися зайвими такі штучні веселощі, голова в нього паморочилася, і він знесилено прошепотів:
— Я сподіваюся, що ви повідомите… в радянське консульство. Мені треба дістатися до місця призначення… Терміново…
— Дивні ви люди, — похитав головою рятівник. — Тільки що стояти біля пекельної брами… справа випадку — врятують його чи ні? Не встиг спекатися смерті, вже готовий мчатися світ за очі. Страшна динаміка життя.
Останніх слів Гриць не чув, його знову полонило забуття.
…Прийшов до тями хлопець у тихому спокійному притулку. Розплющивши очі, побачив над собою мерехтливе кам’яне склепіння. З грубо витесаних ніш лилося м’яке сонячне світло: воно ніби народжувалося у прозорих матових трубках, що витикалися з скелі. "Дивний притулок, — подумав Гриць. — Якась печера. Але ж оці дивні генератори світла… Чи не світловоди? Світловоди в печері? Куди ж його занесло?".
Поворушився, сів. Під ним були солом’яні мати. Поряд, на відстані метра від нього, лежали ще одні, згорнуті в трубку. Хлопець помацав у нагрудній кишені штормівки: пакет з документами був на місці, гаман з валютою теж. Уважно поглянув довкола: жодного предмета, крім солом’яних килимків, та ще оті феєричні джерела освітлення. Де ж ті, хто його сюди доправив?
З-за рожевої скелі з’явилася постать чоловіка в довгому оранжевому вбранні. Він тримав у руках дерев’яну тарілочку з рисом. Побачивши, що Гриць опритомнів, щось задоволено вигукнув і наблизився до нього. Поставивши перед хлопцем їжу, промовив чистою англійською мовою:
— Вітаю вас, брате. Прийміть цей скромний сніданок.
Гриць, пробурмотівши слова вдячності, накинувся на рис. Миттю розправився з пригощенням, вибачливо запитав:
— Дуже хочеться води, чи не важко це зробити? Чоловік метнувся в прохід за скелею і незабаром приніс дерев’яну чашу з водою — літрів на півтора. Гриць видудлив її до останньої краплі. З вдячністю повертаючи посудину, уважно оглянув чоловіка. Обличчя індокитайського типу — може, лаосець, може, малаєць або кампучієць. А може, в’єтнамець? Голова поголена, вбрання таке, як у буддійських ченців. Може, якийсь відлюдник, самітник, святий? Святий у електрифікованій печері?
— Можете мене називати Лі Тао, — тихо, дружелюбно сказав чоловік. — Або, якщо хочете, просто — Лі. А ваше ім’я?
— Григорій…
Лі прислухався до незвичної вимови хлопця, вдячно кивнув.
— Ви, напевне, слов’янин? Я чую це по акценту. Вам тяжко розмовляти англійською мовою?
— Я українець. Вивчаю англійську недавно. Не практикувався. Але, пробачте… хіба вам не сказали, хто я і що?
— Хто мав це сказати?
— Мої рятівники.
— Гм. Рятівники? — вражено перепитав Лі. — Від чого вони вас врятували? Від зайвої валюти? Від дорогоцінностей?
Настала пора Грицеві здивуватися. Він уважно оглянув обличчя свого співбесідника, шукаючи ознак божевілля або неповноцінності. Ні, невеликі тернові очі випромінюють мудрість і досвід, зморшки біля вуст свідчать про доброту й щирість.
— Я не розумію вас. Яка валюта? Які дорогоцінності? Я простий радянський громадянин, летів до Папуа. Раптова катастрофа… і я опинився в морі… Не знаю, чи ще хтось врятувався? Мене кілька діб носило хвилями, я вже знепритомнів. Потім — вертоліт, мене врятували… І ось я тут. Документи при мені, валюта теж. Чому мене мав хтось грабувати? Може, ви жартуєте?
— Не жартую, Гріг, — серйозно сказав Лі. — Ви, як і я, потрапили до піратів… до флібустьєрів.
— Пірати? — здивувався Гриць. — У двадцятому віці? В космічній ері?
— Саме так. Пірати… точніше — головний з них, — не звичайні грабіжники…
— Чим же вони незвичайні? Може, альтруїсти? Роздають награбоване, як легендарні середньовічні розбійники?
— Без усяких жартів — це унікальне явище, — сказав Лі, покивуючи головою. — Я вже тут давно і знаю, що й до чого.
— Де тут? Що це за печера?
— Ми в надрах діючого вулкана. Тепер він тихий, але вибух може статися в кожну мить.
— Який вулкан? Що за фантастика?
— Хіба ви не знаєте — тут потужний сейсмічний пояс, багато вулканів. У величезній печері одного з них пірати облюбували собі притулок. Звідси вони виходять на швидкісних катерах та вертольотах на полювання, грабують пасажирські лайнери, морські пороми, багаті яхти…
— А поліція?
— У піратів така модерна техніка, що поліції за ними не угнатися.
— Дивина, — задумливо мовив Гриць.