Він одкладав тоді карти, казав якось аж над силу:
— Пробачте...
І виходив до сусідньої кімнати.
Повертався: обличчя рум'яне і очі блищать.
Ми вже знали, що Дінець вживає наркотики. Приніс із війни рану, що не заживає, які ліки не пробував...
Маланчук грав мовчки та зосереджено, лише невеликі глибоко посаджені очиці гостро поблискували. Коли програвав, то стискав тонкі губи так, що вони в нього геть зовсім зникали, а обличчя бралося червоними плямами. Він мені не сподобався з першого ж погляду, в мене взагалі викликають відразу люди, обличчя яких нагадують гострі сокири.
Якось ми поверталися з того збіговиська: Маланчук, Самбук і я. Маланчук весь вечір вигравав, тому був як ніколи балакучий. Поцікавився, чи ми прочитали статтю Померанцева "Об искренности в литературе", що була опублікована в одному з московських журналів. Почувши, що не читали, категорично заявив:
— Тоді ви взагалі не читали нічого! Блискучішої статті ще жоден журнал не публікував! — І довго переповідав зміст статті Померанцева.
Минув тиждень. За цей час я прочитав ту статтю і був од неї в захопленні. Вперше ставився під сумнів метод соцре-алізму. Закликалося зображувати життя таким, яке воно є насправді. З усіма його позитивними та негативними сторонами. Та ось в московській "Правде" появився розгромний відгук на статтю, а в мене в кабінеті задзвонив телефон:
— Дімаров?.. (Маланчук нікого не називав на імення — тільки по прізвищу). Це Маланчук. Ти пам'ятаєш, що я говорив про статтю Померанцева? Як я її критикував?.. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю,— промимрив я спантеличено в рурку.
— То й добре, що пам'ятаєш... Бувай! Згодом зайшов Самбук.
— Тобі дзвонив Маланчук?
— Дзвонив.
— Жалкій трусішка!
Я ж розплескав мало не по всьому Львову про цей випадок. Маланчук не приходив більше грати в преферанс. Наче обрізало.
Вже набагато пізніше, в Києві, на якихось зборах письменників, мене підвів до нього Юрій Оліферович Збана цький:
— Це наш письменник Анатолій Дімаров.
Маланчук сухо привітався, очі його недобре зблиснули. Він не забув! Він усе пам'ятав. І коли трохи пізніше я в черговий раз прошпетився (чорти водили моїм пером!), кинув сакраментальну фразу:
— Хай Дімаров походить у чорному тілі!
І кілька років підряд переді мною зачинялися двері усіх видавництв та журналів.
Згодом я перестав ходити на ті картярські збіговиська. Що не висипався хронічно: повертався ж додому опівночі, годі було й думати про те, щоб уставати о п'ятій: а якщо, бувало, й підхоплювався, то з такою головою несвіжою, що яке там писання! Думки мляво ворушилися в невиспаній моїй голові, я часто ловив себе на тому, що безтямно сиджу, втупившись в непочатий аркуш паперу.
Ні, треба кінчати! От разок іще сходжу та й розпрощаюся.
А другого дня те ж саме: несвіжа голова і думка, що треба кінчати. А після роботи ноги самі собою несуть до Дінця.
Чим би все це скінчилося — не знаю. Я не признавався домашнім, що граю в преферанс: дружина моя карти терпіти мс могла. Тому щоразу намагався повернутись додому раніше од неї. Ускакував, раз, раз! — весь одяг із себе і притьмом у постіль.
Аж ось і дружина. Як завжди о дванадцятій. Заходить тихенько, боячись розбудити. Потягаюся наче спросоння, не-пдоволено питаю:
— Котра година?.. Скільки можна в тому інституті сидіти? Ти скоро за тими проклятими приладами і про сім'ю іабудеш!
Та скільки ниточці не витись...
Якось я засидівся до дванадцятої. Леле моя, не встигаю! Вибіг надвір: дощ як з відра, поналивав калюжі такі, що не обійти, не перестрибнути. Аж ось і вогник зелений. Замахав відчайдушно руками:
— Стій!.. Стій!..
— Куди, хазяїне?
— На Професорську... Швидше!
— За швидше треба платити.
— Заплачу! Тільки швидше!
Машина летіла — всі калюжі розбризкувала. Ось нарешті й Професорська. Мокрі липи і якась згорблена постать. Під парасолькою. Сахнулася набік, та вже було пізно: обдало, як із шланга. Я ще, пам'ятаю, подумав: "Довго ж тобі доведеться одчищати багнюку".
Розплатився, вбіг до будинку, на ходу з себе одяг зриваючи,— і швидше в ліжко. І не встиг ще очі заплющити, як на порозі — дружина. Цього разу ввірвалася, наче за нею хтось гнався.
— Спиш?
— Ум-м... Котра година?.. Скільки можна в тому інституті сидіти?.. Я вже й виспатись встиг...
На цьому моя пісня й скінчилася: ота згорблена постать, яку ми облили багнюкою, була моєю дружиною. Та мало того, що облили, вона встигла мене й упізнати. По окулярах...
З того часу я до Дінця — ні ногою.
В тисяча дев'ятсот вісімдесят другому році я їздив до Львова: на похорон Дарини Дмитрівни Вільде.
Обірвалася болісно ще одна струна в моєму житті — померла Нанашка.
їздили вдвох: я і Жулинський, який уже тоді був одним із провідних критиків, працював в Інституті літератури Академії наук України. Нині академік Жулинський очолює цей інститут.
Нас зустрічав цілий гурт львівських письменників. Оминувши мене, вони так гуртом і посунули назустріч Жулин-ському:
— А чого не прислали Павличка?
"Прислали якогось чужинця Дімарова!" — вчулось мені.
Я стояв осторонь того гурту, наче обпльований ("Хлопці, хлопці, бісові ви галичани! Та я ж за десять років пуповиною зрісся зі Львовом!") А тут іще й черевики. Нові-новісінькі, вперше взуті: проклята взувачка вовчими зубами вчепилася в ноги. Доки добравсь до готелю, настрій — хоч самому лягай до могили! Думав весь час про Нанашку і мені якось не віри-лось, що вона вже мертва.
Ось вона лежить у домовині: маленька, беззахисна, як приспана смертю дитина.
Рік тому вона заходила до мене додому (приїжджаючи до Києва, Дарина Дмитрівна ніколи не забувала провідати "свого редактора"), і я мимоволі жахнувся, як вона постаріла. Вона якось зблякла, завжди життєрадісна наша На-нашка, а веселі очі її затяглися плівкою втоми.
— Пишіть, Анатолію! Не марнуйте часу — пишіть! — сказала мені на прощання.
— І вам, Дарино Дмитрівно, ще сто років писати!
— Е-е, я...— махнула журно рукою.— Я вже приміряюся до того човника, що на той бік перевозить. Звідкіль ніхто ще не повернувся. Будьте здорові! Може, більш не побачимось...
Побачились. Ви лежите в домовині (а люду довкола, а люду!), а я промовляю над Вами до Вас:
— Коли помирає просто людина — вмира особистість. Коли помирає письменник — вмира цілий світ. Померла Дарина Дмитрівна Вільде, і "Повнолітні діти" ніколи не стануть дорослими, а "Зелена брама" повік світитиме порожніми вікнами...
А в голові спогад, як ми, львівські письменники, їздили до Москви на урочистий прийом у Спілці письменників. І як було сказано, що "Сестри Річинські" ввійдуть до золотого фонду світової літератури. Як похвалили й мене за книжечку "Через місточок", і Дарина Дмитрівна, вже виходячи зі Спілки, запитала, лукаво всміхаючись:
— А що, приємно, коли по голівці погладять?..
— Дарино Дмитрівно, дорога наша Нанашко!..
Вона важко хворіла — згасала, як свічечка. Могутній розум її, що вміщав цілий Всесвіт, поступово тьмарився, ставав, як у дитини. Забувала вже дітей своїх найдорожчих: написані нею романи та повісті. Коли саме тоді у Львівському театрі готувався спектакль по її ромаиові і режисер приїхав до неї за порадою, вона запитала здивовано:
— А що це таке: "Сестри Річинські"?
І ще розповідав її син, що вона перед смертю не могла спокійно бачити сірники. Дістане з коробки сірник, запалить і дивиться, дивиться незблимно на вогник. Догорить, обвуглиться — дістає інший. І так, поки всю коробку не випалить...
— Ви йдете в землю, яку так палко любили, і хай Вам вічним пам'ятником будуть вами написані книги!..
Триває похоронна церемонія. Щиро промовляють незнайомі мені люди, низенько вклоняються. А цих узнаю відразу: представники міськкому, обкому. Тримають перед очима листки з віддрукованим текстом. (Господи, і тут шпаргалки, і тут!), на обличчях — маски офіційного суму. Цьому невигубному племені однаково де виступати: на похоронах чи на партзборах. Акуратно складають одчитані папірці, ховають до кишень — чи не для звітів?
І знову щирі промови людей, які знали Дарину Дмитрівну, зачитувались її творами.
І не вірилось, що Вона лежить у домовині. Що на Неї ляга важке віко, затуляючи од нас, живих, шо це її опускають в могилу. І яка ж холодна земля, що її ми беремо до рук і кидаємо туди, в чорне провалля, де навіть сонячні промені гаснуть...
Прощайте, Дарино Дмитрівно, прощайте навік!..
Потім я сидів за поминальним столом. Не в Спілці, куди мене забули запросити... Та й яке це мало значення зараз: все здрібніло, —се змаліло перед вічною таємницею смерті.
Коли вже люди розходились і пам'ятники, що їх досі люди ті й заступали, стали збігатись, як цікаві дітиська, до свіжого пагорбка: ану кого ж це до нас підселили?.. Коли цвинтар поступово став порожніти, поринаючи в тишу одвічну, до мене перевальцем підійшов Олександр Іванович Белов, з яким я здружився, ще працюючи у львівському видавництві.
— І от не стало нашої Дарини Дмитрівни...— Добрі очі його мерехтіли болісним смутком.— Ходімо до мене, пом'янемо покійницю.
Скрипів поруч протезом, мовчазний та замислений.
Отак я й опинився за швидкоруч зібраним поминальним столом у квартирі Белова. За чаркою, за спогадами про На-нашку незчувсь, як надійшов час вирушати на вокзал: повертатися додому.
Пригадую...
Тепер слово це буде виникати щоразу, коли заходитиме мова про Вільде. Про ту, живу ще Нанашку, якусь особливо по-домашньому затишну. Досить було їй появитись у Спілці, і будь-яка суперечка, якою б вона не була запальною, одразу ж згасала перед її незмінним, з ласкавою посмішечкою сказаним:
— А послухайте, хлопці, сюди...
І ми, молоді та гарячі, що наскакували один на одного розгніваними півниками, забували невдовзі, з-за чого, власне, й завелися...
— А послухайте, хлопці, сюди...
Десь у п'ятдесят п'ятому році один із синів Дарини Дмитрівни (молодший чи старший — забув) надумався стати отаким собі Довбушем: одбирати в багатих добро та й роздавать бідним людям. Запалив цією ідеєю ще кількох підлітків, знайшли криївку в лісі недалеко од Львова, полишену оунів-цями, стали потай зносити туди зброю і харчі, щоб з початком літніх канікул вирушити на першу акцію. Встигли наносити з мішок сухарів, дві шаблюки ще польської армії і п'ять самопалів, ними ж і зроблених.