Він ніколи не розвідував печери й зовсім не знав, чи далеко тягнеться вона, а чи кінчається тут же, за кілька ступнів.
Але так чи інакше, в усякому разі, це несподіване відкриття давало надію на порятунок. Мов кволий відблиск маяка перед екіпажем корабля, що тоне, так спалахнула надія перед ув’язненими. Всі підбадьорилися. Навіть Уляна перестала кричати й уп’ялася в обличчя Кармелюка безумними, жадаючими порятунку очима.
— Запалюйте скіпки! Беріть пістолі, ножі! — скомандував Кармелюк.— Андрію, бери воду та скалок у запас.
За одну хвилину наказ його був виконаний.
Всі озброїлись і взяли в руки довгі запалені скалки.
— За мною! — одривчасто промовив Кармелюк і, піднявши над головою палаючу скалку, сміливо ввійшов у наповнений димом коридор.
За ним подалися всі.
Тьмяно замерехтіли червоні вогники в густому сірому диму, що поволі коливався в вузькому підземному просторі.
їдкий дим одразу здушив усім горло, забило дух.
— Не дихати ротом, нахилятися вниз! — коротко сказав Кармелюк.— Андрію, держи Уля^у!
Сам він узяв за руку Яся й рушив уперед.
Земляний коридор круто підіймався вгору; він був досить широкий, так що два чоловіки могли в ньому вільно рухатися поряд. В кількох місцях Кармелюк навіть намацав рештки дерев’яних підпірок. Це доводило, що печера й продовження її були ділом рук людських, отже, можна було сподіватися, що вихід для диму не був випадковою тріщиною в камені. Та чим далі підіймалися нещасні, тим нижчий ставав коридор; видно було, що земля вверху осипалася й забила прохід.
"А що, коли далі він завалився зовсім і являс собою таку дірку, в яку пролізе тільки звір?"
Ця думка стисла серце Кармелюкові немов холодними лещатами. Працювати, копати в цій масі диму не було ніякої можливості! І так з кожним кроком дихати ставало важче, серце билося так швидко, що, здавалося, ще. один удар — і воно розірветься в грудях. Нестерпно стукало в скронях.
Душевна бадьорість ще підтримувала нещасних, але вона вже була неспроможна боротися з явними нападами задухи.
— Не можу! — прохрипіла Уляна, падаючи на землю. Ідіть самі, кінець...
— Облий їй голову! Візьми па руки! — гукнув Кармелюк Андрієві й сам похитнувся.
"Що ж це? Невже вмерти тут і дати можливість ненависному ворогові святкувати перемогу?" — мигнуло йому в голові з холодним жахом.
Він зібрав останні сили й рушив уперед.
Але, ступивши кілька кроків, Кармелюк змушений був знову спинитися й прихилитись до холодної стіни. Отвір усе звужувався, і дим збивався в ньому густою чорною масою. Дихати було нічим.
— Сину! — прошепотів Кармелюк, судорожно стискуючи Ясеву руку.
— Душить... тату... душить,— почувся в відповідь придушений хрип дитини.
З одчаєм рвонувся Кармелюк уперед, але голова в нього закрутилася, земля попливла з-під ніг... перед очима застрибали вогні. Він широко розкрив рота, намагаючись піймати хоч ковток повітря,— повітря не було...
Коли Кармелюк розплющив очі, то побачив, що Андрій обливає його голову водою й старається влити йому в горло ковток горілки.
Перше, що впало йому в очі, було те, що встромлена в стіну скалка горіла ясніше і що постать Андрія, який стояв перед ним, вже не плавала в диму, а вирізнялася досить чітко.
Він зітхнув, і груди його наповнились повітрям, пройнятим димом і гаром, але все-таки повітрям.
— Що сталося? — ледве промовив' він.— Уляна, Ясь?
— Живі. Скоріше, батьку, вперед: чи вітер погнав дим убік, чи ляхи гасять вогнище, щоб витягти нас із ями.
Кармелюк одразу прочумався.
Уляна ще лежала з заплющеними очима, але Ясь уже сидів, прихилившись до стіни, й тупо дивився поперед себе.
— Давай, синку, руку! Скоріше за мною! Господь допомагає нам! — палко промовив Кармелюк і, взявши хлопчика за руку, рішуче рушив уперед.
Андрій підвів Уляну й пішов за отаманом. Але з кожним кроком іти ставало важче; в деяких місцях Кармелюкові доводилося навіть проповзати на колінах. Земля звішувалася з стелі переплутаними з корінням кетягами. Страшно було промовити слово. Здавалося, один необережний рух, і важкі брили впадуть і задушать їх під своєю вагою. На саму думку про те, яка страшна маса висить над головою, серце мимоволі завмирало, і холодний жах пронизував усе тіло.
Та нещасні просувалися вперед, не послаблюючи зусиль. Андрій важко дихав, але встигав за отаманом. Треба було ловити секунди, поки ще можна було рухатися, а тих секунд залишалося вже мало.
— Дай мені Уляну,— промовив Кармелюк,— ти втомився.
— Ні, батьку,— коротко відповів Андрій,— іди сам, скоріше... курить!
І без цього нагадування Кармелюк уже почав помічати смертельну небезпеку, що знову наростала: знову запахло гаром і димом. Але зауваження Андрія немов подвоїло його сили, і він рвонувся вперед.
LIII
Нещасні ще хвилин п’ять пробиралися мовчки, коли рап-, том Кармелюк зупинився,г мов укопаний, і дикий крик вирвався з його грудей.
Андрій похитнувся.
— Немає ходу! — промовив він хрипко.
— Повітря, повітря, брате! — закричав не своїм голосом Кармелюк.
Справді, то було чисте повітря, сповнене лісових пахощів; свіжий струмінь його різко виділявся серед диму й гару, що їх оточували.
Несподівана радість підкосила Андрія, страшенна кволість
охопила його, коліна його затремтіли, і він сперся на стіну, щоб не впасти.
— За мною, брате, за мною! Вже близько! —■ покликав його Кармелюк і кинувся вперед.
За якусь хвильку він побачив над своєю головою невеликий круглий отвір.
— Зорі, небо! — вирвався в нього крик дикого, нелюдського захвату.
Крізь круглий отвір виднівся клапоть кришталево-прозорого неба, Великі зорі безтурботно мерехтіли на ньому, далекі від земного горя і земної боротьби. Після чорних брил землі, які страшно звисали над головою,— це було видовище, здатне викликати сльози на очах... Там було життя, світло, повітря, краса,— і вони могли знову прилучитися до них.
— Милосердний боже! — прошепотів Кармелюк, мимоволі ; стаючи на коліна.
Всі мовчки наслідували його приклад. В страшній підземній норі вони відчули коло себе присутність ангела-охорон-ця, який вивів їх до життя, сштда й добра.
Уляна теж розплющила очі й обвела всіх ще безтямним поглядом.
— Врятовані, Уляно, врятовані! — крикнув Кармелюк, підводячи її.
В одну мить жахлива дійсність постала перед Уляною; в першу хвилю риси обличчя її спотворилися страхом, але, побачивши над собою зоряне небо, Уляна вся спалахнула від шаленого захвату.
— Жити! Жити! — закричала вона й схопилась на ноги.
— Тільки скоріше, братове, за роботу! — похопився Кармелюк.— Дим насувається. Андрію, виймай ножа — розкопуй діру!
Отвір, який знайшли обложені, колись, мабуть, був таємним виходом з печери, проробленим, можливо, за гайдамацьких часів; тепер же він завалився і був ие більший за чималу миску, так що в нього не міг би пролізти й Ясь. Кармелюк і Андрій гаряче взялися до роботи.
Дим посилювався; копати було важко й незручно, та видимий порятунок подвоював силу й енергію Андрія й Кармелюка. Хвилин за десять отвір був настільки розширений, що в нього вільно міг пролізти хлопчик.
— Ну, Ясю, можна й лізти,— промовив Кармелюк, витираючи чоло.
Дихати знову ставало важко, але надія підтримувала й окрилювала обложених.
— Ставай мені на плечі, синку, як вилізеш, лягай на землю та дивись: чи не видно де ляхів.
— Скоріше, скоріше! — заквапила Уляна.
Андрій посадив Яся, і хлопчик шаснув у земляну трубу. Та тільки він зайняв своїм тілом отвір, у який виходив дим, як увесь дим повернув на обложених.
— Пролазь, пролазь, сину! — закричав Кармелюк.
— Не можу... ой, тяжко! — відповів хлопчик.
Грудки землі посипалися на голови тих, що зосталися.
— Тягніть його назад! — з жахом закричала Уляна.
Кармелюк спробував просунути хлопчика вперед, потягти
назад, але хлопець застряв у земляному отворі й не рухався ні сюди ні туди.
Дикий, божевільний жах охопив Уляну, жах її пербдав-ся Андрієві й Кармелюкові,— загаяння па одну хвилину загрожувало смертю.
З останнім зусиллям попхнув Андрій Яся вгору, і нараз хлопчикове тіло посунулося, шматок землі, що обвалився при цьому, добре стукнув Андрія по голові, але прохід став просторіший, Ясь був уже в лісі.
З великим полегшенням зітхнули всі присутні. Дим зразу ж посунув у звільнений отвір. Але все-таки становище обложених залишалося вельми нелегким, бо через сильний дим повітря майже не проходило в глибину.
Над отвором показалася голова Яся.
— Ми в яру, тату,—прошепотів він,— але в якомусь іншому: ляхів не видно й не чути.
— Знаю! — скрикнув Андрій.— Це яр, що поруч з нашим,— через гору, але треба поспішати: від нас до них палицею кинути.
Тепер уже діло пішло набагато скоріше. Коли проштовхували Яся, то багато землі обвалилося й отвір сам собою розширився, Ясь же його ще й зверху розкопав, так що Уляна прослизнула зовсім легко. За нею проліз Андрій; вирвавшись на повітря, він ще більше розширив отвір і кинув отаманові вірьовку.
З чималими труднощами, але й отаман вибрався нарешті з підземелля й опинився просто неба.
Всі мовчки поставали на коліна й перехрестилися.
— Тепер, панове,— сказав Кармелюк після хвилинного мовчання,— за мною всі, поповзом!
Усі рушили одне за одним по дну яру, нахиляючись так, що їхні голови майже не піднімалися вище трави.
Спершу вітрець доносив до них далекі крики ляхів; голоси їхні були якісь веселі, переможні; з того Кармелюк зрозумів, що вони ще святкують свою перемогу й не відкрили обману. Але незабаром і ті голоси затихли... Втікачів оточувала свята тиша сонного лісу.
З півгодини вони отак повзли по дну яру; нарешті Кармелюк звернув праворуч і почав заглиблюватися в лісові хащі...
Всі полегшено повирівнювали спини; тепер іти було краще... Незважаючи на те, що вони вже далеченько відійшли від згубного місця, Кармелюк звелів пильнувати якнайбільшої обережності.
Жодне слово, жоден віддих не порушували лісової тиші. Мовчки, нечутно проходили втікачі попід столітніми деревами; тільки серця їхні калатали від радості, а зорі так ласкаво мерехтіли їм крізь нахилене гілля дерев, і лісова про-* холода освіжала потомлені тіла.
Через годину такої мовчазної дороги Кармелюк вирішив нарешті стати на короткий перепочинок, бо Уляна і Ясь уже ледве переступали ногами. В Андрія знайшовся запас їжі й пляшка горілки.