Ярослав подав руку невісті й повів її до повозу, вже наготовленого Будиєм, під ноги їм сипано жито, кидано зелене гілля, вистилано дошки вимолу бобрами, чорними кунами, білими горностаями. Інгігерда високо піднімала ноги, їй незвично було ступати по такому багатству; королі шведські, хоч і розсилали .в усі кінці світу своїх здобичників-варягів, самі великими багатствами похвалитися не могли, в Упсальському замку, в голих кам'яних палатах, гуляв вітер, найбільше дбано про зброю; щоб удосталь, та добра, та нагострена гаразд, — життя ж було просте й невибагливе, їли з дерев'яного посуду, в найміцніші морози спали в нетоплених опочивальнях, тільки для дітей перед сном зігрівано постіль, засовуваними під ковдри мідними тазами, повними розжареного вугілля, навіть — соромно сказати! — виходку путящого не мали в замку, була тільки коло самої королівської опочивальні нагорі дучка, до якої бігали малі й дорослі, все те летіло з високої височини понад кам'яним миром униз, у двір, а вранці приходив туди служка, підбирав на лопату і жбурляв королівські "добра" в озеро.
Та Ярослав ще не знав про це, для нього Інгігерда була передовсім королівською дочкою; певно, пишалася вона в душі цим, гордувала Ярославом. Бо й хто він є? Невідомий князько якогось там руського города? Згадував про свого брата Всеволода, теж Рогнідиного сина (які ж вони всі неоднакові вийшли од одної матері й одного батька!), якого Великий князь послав у шістнадцять літ княжити у Володимир на Волині, а той, прочувши про незвичайну красу Сігріди, вдови щойно вмерлого Еріка Шведського, кинув усе й подався в Скандінавію добиватися руки тої неземної красуні. Що він думав тоді? Звідки в ньому пробудилася така дика кров? Може, від батька, який стягав для себе жіноцтво з усього світу (але ж сам не мчав до них, а вмів зробити так, щоб добути собі нову жінку, не. кивнувши й пальцем)? Найдивпіше ж, що Всеволод виявився не самотній у своїй сліпій пристрасті до жінки, якої ніколи не бачив. З другого кіііця світу прискакав до Сігріди Гаральд, король гренландський, муж твердий і грізний, не рівня тонкостанному юнакові Всеволоду. Заходилося на те, що до тої Сігріди, мов до оспіваної давнім поетом Пенелопи, зберуться женихи з усіх усюд, тільки що не знайдеться на них Одіссея, воскреслого з своїх смертей і мандрів, —жорстокого в своїй помсті за зневагу до його дому і жони. Ерік Шведський не міг зрівнятися з Одіс-сеєм, не повернувся зі своєї вічної плавби по ріках і морях того світу, зате ж його Сігріда виявилася куди твердішою за Пенелопу. Всадовивши своїх залицяльників за учту, заливши їх медом і вином по самі очі, звеліла вона замкнути їх і власноручно підпалила палату. Навіть як на ті часи, вчинок Сігріди видавався страхітливим, і прозвано її "сторрада" — тобто вбивця. І хоч варязькі воїни й рознесли повсюди пісні про красуню Сігріду і про горду вроду північних дів, але після випадку з Гаральдом і Всеволодом щось не чутно було охочих шукати собі за холодним варязьким морем невіст. Здається, він, Ярослав, був першим після свого нещасного брата, і це могло свідчити або ж про його відвагу, або, що гірше, про таку саму легковажність, як і брата Всеволода.
Поки допровадив Інгігерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями цікавих, які, не в звичай холодних скандінавів, проштовхувалися одне поперед одного, аби бодай оком кинути на заморську діву, приголомшена першою пишнотою отих небачено багатих хутр, промовила кілька слів по-слов'янськи, чим якось відразу розігнала Ярославові тужні спогади про Всеволода; і вже князеві не видавався таким відчайдушним його вчинок, чомусь подумав він, що все йде якнайліпше, лихі знаки віщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що здійснюється, варто йому лиш простягнути руку — і все в неї вкладається: зібране військо, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невіста, хоч уже й пообіцяно її перед тим королеві норвезькому, і навіть Шуйця, попри всю її дикість і непокірність, впокорилася йому, і має тепер він...
Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Інгігерду до відведених їй покоїв, потім приймав послів, рядився з ними; виговорено в нього віно для Інгігерди — Ладогу з околицями, волості й села з присілками і лов на звіра і рибу цінну; довірені невістипі одержали грамоту пергаменну з золотою княжою печаттю, що для них було навдивовижу, коі ж ще поставлено за умову взяти до Інгігерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолі з Рогволодом, то й тут не став про-гнвитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його поході, — а там видно буде, там Інгігерда стане княгинею, його жоною, а жона да послухається у всьому чоловіка свого.
Коли ж відправлено послів і зговорено за вінчання в церкві і весілля без прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:
— Довго їздив.
— Зате добре привіз, — смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.
— Не давав вістей з походу.
— Квапилися швидше за всіх вісників.
— Невіста мовби й не по мені. Висока задуже.
— Від високих жінок — вродливі діти, — засміявся Коснятин.
— Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив?
— Мати в неї слов'янка. Князя ободритів донька.
— Як їхала сюди? З охотою чи примушена?
— Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списі, священний кінь їх також показав, що ждуть тебе великі діла й справи,
— Не вір поганським' звичаям, — пробурмотів Ярослав.
— Олаф хрещений, але зберіг усе від діда-прадіда. Про тебе ж мова розходиться по світі...
— Чи не через тебе?
— Знаєш же, князю, як люблю тебе.
— Готуй весілля, — злагіднів Ярослав, — бо вже в похід треба.
— Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.
— Брат мій тут, Гліб, — сказав невесело Ярослав.
— З тобою йде?
— Ні, супроти.
— Чого ж сидить коло тебе?
— Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні-завтра вирушає па Київ. Я вже послав заготувати йому кора-блець на Смядині коло Дніпра.
— І на весіллі не буде?
— Не хоче. Каже, що не було князю своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?
— Вгадав він: справді не було оте князів тільки новгородських, і ти в скорім часі будеш Великим Київським! — вигукнув Коснятин.
— Гріх так мовити.
— Хоч гріх, та свята правда!
— Як усе обійдеться, то лишу тебе князем у Новгороді,— сказав, підводячись, Ярослав,— бо рід у нас з тобою один через батька мого і твого та мою бабу Малушу, сестру твого батька Добрині. Коснятин став на коліна, знайшов руку Ярославову, поцілував.
— Служитиму тобі вірою й правдото.
— Встань, — невдоволено промовив Ярослав, — негоже так. Одної крові ми. А справа велика великого розуму вимагає, а не цілувань і поклонів. Кланятися тільки господу треба, як Соломон, та просити мудрості в нього всечасно. Іди.
Того ж вечора прийшов прощатися Гліб. Не було довгої мови. Розлучилися брати не по-братськи, кожен був задивлений тільки в своє, стали-бо вони на такому рубежі, де люди або йдуть навстріч одне одному, або розходяться в різні боки, і нема такої сили на світі, що могла б їх з'єднати.
Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби привезений північною невістокі, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися з братом-відступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
А Коснятин уже ладнав весілля по княжому чину, як його розумів новгородський посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговій стороні, де княжий двір, довгий-предовгий стіл, такий довгий, що губився його другий кінець, а вже хто там сидів, що говорив — не видно й не чутно було з чільного місця, де посаджено молодого й молоду. З боку молодої — посли королівські й Рогволод з дружиною, з руки Ярославової — Коснятии за посадженого батька, тисяцькі й старости новгородські, дружина, боляри зі своїми пухкозадими жонами, ви-рпджені в важкі багаті вбрання, далі купці свої і приїжджі, ще далі — ремісничий люд, з багатших, хто міг вклонитися князеві дарунком на одруження, а дарунків було безліч; дарувалося так, щоб по одну руку — княгині, а по другу — князеві, складено хутра й прикраси, золото й срібло; Коснятин підніс Ярославові багато здоблену, в золотому окладі біблію грецьку, між пергаменними листами виднілася закладка з перегородчатої емалі, а на закладці — Юрій-змієборець, святий, на честь якого Названо Ярослава: дарунки везли від столу возами в той час, як убогим і жебракам від княжих щедрот роздаровано милостиню, яку Ярослав звелів роздавати, як тільки вийдуть вони з храму по вінчанню і аж поки всядуться за стіл і піднесуть перші кубки за здоров'я молодої княгині, за його здоров'я, за землю Руську.
Подавано вина фрязькі й меди настояні, а з наїдків були гуси, поросята печені, солонина, ковбаси-задимлянки, баранячі стегна й реберця, осетри й коропи, зайці в чорнім соку й засмажені на жару оленячі туші, лебеді чорні й білі на срібних підносах, а для князя й княгині привезено для такої нагоди з південних країв царського птаха павича, засмаженого ціляком, оздобленого небаченої краси пір'ям, птаха, м'ясо якого не гниє й не псується, а триває вічно, і хто їстиме його, теж матиме вічне життя, й багатство, і красу, і щастя.
За спинами в запрошених до весільної учти, з обох боків столу, не наближаючись дуже, щоб не заважати урочистості, але й не задалеко, бо тоді б зникло відчуття з'єднаності між усіма, стояв новгородський люд, стояв двома стінами, рухливими й веселими, там була штовханина, тиск, зойки, писки, невидима боротьба за ліпші місця, дужчі пхалися наперед, слабші намагалися й собі пробитися за ними; з сірого новгородського неба сіялася холодна мжичка, та ніхто не зважав на негоду, кожен вирядився в що мав нового й святкового, в розпаленості натовпу мжичка, власне, й не помічалася, ті, що сиділи не-порушно за столом, мали б страждати більше, треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров'я та за благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу, руки їм лисніли не так від жиру, як од дощику, на бородах теж сріблився водяний пил, а ті, що стояли позаду, могли принаймні ховати руки за пазуху чи до кишень, а вже бородами трясли досхочу, бо тільки й діла їм було, що штовхатися весело та супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнім гоготінням: "Го-го-го!" Так навчив Коснятин кричати кільканадцять заводіяк, а відомо, що натовп легко підхоплює те, що йому непомітно підкрикують у саме вухо.