Одні почали шклубатися в своїх шкіряних хурджунах — витрушувати з них здобич і кидати під ноги Качиру-укуле. Інші помчали до табуна, що під наглядом пастухів пасся на лузі, і незабаром повернулися з парою осідланих коней.
— Тут, здається, вам що-небудь підійде,— сказав Качир-укуле, показуючи на купу одягу та взуття.— Вибирайте!
Добриня та Янка підступили ближче. Чого тільки тут не було! Кожухи, чапани, халати, гутули, шапки-борики і шапки-малахаї, штани хутряні і ткані, спідниці бавовняні та шерстяні, хустки, шарфи-пештимали, килими. Видно, баримтачі попатрали не одну кибитку і не один улус — здобич була багата.
Вибравши те, що сподобалось та підійшло по зросту, Добриня та Янка швидко одяглися, взулися в шкіряні гутули і сіли на коней.
— Вперед! — наказав Качир-укуле.— Не відставати! Півдня загін, не зупиняючись, прямував на північ, а потім круто повернув на захід і перед вечором, заглибившись у вологі зарості осіннього пожовтілого лісу, вийшов на пологий берег великої повноводної ріки.
— Ітиль! Ітиль! — заґелґотали радісно баримтачі.
— Волга! — не менш радісно вигукнув Добриня.— Янко — Волга! Бачиш? А за нею Дон, а там і Дніпро! Батьківщина!
Янка сумно усміхнулася, зітхнула:
— О Боже, як ще далеко! Чи ж доберемося колись? Як згадаю той шлях, то аж холодно стає на серці!
Добриня не відповів: загін повернув праворуч, на широку галявину, де горіли багаття, паслися осідлані коні, вешталися люди. Це були баримтачі. Узрівши прибулих, вони кинулися їм назустріч.
Окремо — поважно, статечно, не поспішаючи — йшов Бачман.
Добриня впізнав його відразу, хоч був він тепер одягнутий не в брудний полатаний халат, як було в неволі, а в добротний чапан, підперезаний зеленим поясом. Його хутряний борик зверху увінчувався синім оксамитовим шличком з червоною китицею, жовті гутули були розшиті різнобарвним шовком, а руків'я і піхви шаблі, прикріпленої до пояса, поблискували самоцвітами..
— Бачмане! — гукнув Добриня, зістрибуючи з коня.— Бачмане!
Бачман на мить зупинився, придивляючись до незнайомця, а потім розкинув для обіймів руки.
— Добриня! Яким вітром? Теж утік?
— Утік. Хочу добратися на Батьківщину.
— З братом? — Бачман перевів погляд на Янку, що сиділа на коні.
— З жоною, друже.
— З жоною? — Бачман витріщив очі.
Качир-укуле зареготав, ляснув Добриню долонею по плечах.
— Він, хитрун, умудрився у нас під боком видавати свою красуню жону за брата-підлітка! Як це тобі подобається?
Добриня зніяковів.
— Не від вас приховував, браття, а боявся, що нас із Янкою розлучать мунгали.
Бачман подав руку Янці, допоміг злізти з коня. — Вітаю, катун. Перед тобою я так же зобов'язаний життям, як і перед Добринею. Всім, чим можу, допоможу, щоб ви дісталися на батьківщину,— коней дам, одягу, їжі дам. Але вирушати зараз, проти зими, в таку далеку дорогу? Не раджу. Та й ти, хатун, бачу, ждеш сина чи дочку. Як же вирушати? Скоро впаде сніг, ударять морози. Ні, перебудете у нас до весни, а тоді і в путь! Чи як? — він підвів очі на Добриню, бо зрозумів, що вирішує він.— Залишайтеся! А по теплу рушите!
Від проникливості Бачмана Янка почервоніла, мимоволі глянула на свій живіт. Добриня обняв її, пригорнув.
— Я думав про це, Бачмане. Сам розумію, що, на зиму глядячи, не слід вирушати в таку далеку дорогу. Але зараз нас двоє, а весною буде троє, як тоді з малям тікати?
— Ну, по теплу це простіше простого. Кобилиці саме ожеребляться — молочко немовляті буде. У дорозі, де захочеш, там і переночуєш. А небезпека яка трапиться — всюди заховатися можна... Ні, ні, я не відпущу вас — загинете! Перезимуєте в нашому коші, а тоді — на всі боки!
— Де ж ваш кіш? Тут?
— Ні, тут занадто близько до Бату-сарая. Кіш наш далі, в лісах, в таких місцях, куди не знаючи дороги, й добратися нелегко. Нині ми після успішних нападів на монгольські улуси та на купців вирушаємо туди. Бачиш — скільки коней, худоби та овець пригнали ми? На всю зиму вистачить. А не вистачить — знаємо, де взяти. Батий позахоплював усі наши юрти, табуни, череди, отари, тож не гріх і нам тепер трохи позичити у нього чи в його родичів! — і він показав рукою в глибину галявини. Вона справді аж рябіла від тварин, що, оточені пастухами, паслися на яскраво-зеленій луговій траві.
— Ну що ж — поїдемо з вами,— погодився Добриня.— Ти правду мовиш — зараз вирушати не годиться. Та й знемогли ми дуже — і від голоду, і від холоду, і від далекої дороги.
— От і добре,— оживився Бачман.— Тоді ходім до вогню — повечеряємо, переночуємо тут, а завтра, як тільки зійде сонце, рушимо до нашого стану.
5
Минуло три місяці. Бачманів кіш, що розташувався в густих низинних заростях на березі одного з рукавів Ітилю, жив тихим розміреним життям кочовиків. Занесені до половини снігом гостроверхі юрти стояли на узвишші в один ряд — виходами на південь, до сонця.
З їхніх відкритих шанраків вилися сизі димки, пахло свіжою сорбою. З легких кошар, зроблених нашвидкуруч із жердин та очерету, доносилося ремиґання худоби, кінське іржання та мекання овець. Там поралося кілька баримтачів, призначених Бачманом доглядати тварин, що були спільним багатством коша.
Загін баримтачів спокійно зимував тут зиму. Бо куди ж зараз кинешся? Люті морози, глибокі сніги, а головне — сліди на ньому, що могли привести до коша монгольську кінноту, змушували сидіти на місці, ждати тепла, тим більше, що запасів вистачало, щоб прогодуватися. Окрім того, полювали на звірів та ловили в тиховодних обрічках рибу.
Добриня жив із Янкою в окремій невеликій юрті. Бачман із спільних запасів коша виділив їм і одягу, і кошми, і килимів, і посуду, і пару коней, і корову, і кілька овець, і зброю — шаблю, боздугана, лука зі стрілами та бойову сокиру. Ждучи дитини, Янка більше сиділа в юрті, підтримувала в глиняній кабиці невеличке багаття, варила в казанку м'ясну та рибну юшку, а Добриня заготовляв дрова, доглядав тварин, ставив сильця на птахів та капкани на лисиць та зайців, ловив рибу. Особливо любив він рибалити, бо ще змалку звик до цього заняття на своєму рідному Ірпені.
Одного морозного сонячного дня він разом з Бачманом та Качиром-укуле взяли сокири, підсаки, лозові кошелі і вийшли на широкий зарічок. Тут ще з осені була поставлена очеретяна загата, що тепер вмерзла в лід. Біля неї збиралася риба, щоб подихати свіжим повітрям.
З обох боків загати, що стриміла вгору рівно обрізаними трубочками очерету; просвічувалися крізь тонкий лід в ополонках темна вода.
Бачман узяв до рук сокиру, поплював у долоні.
— Почнемо?
Втрьох вони швидко порубали молодий льодок, підсакою вичерпали дрібні крижинки. І зразу ж ополонка зарябіла, зашумувала: риба пішла до неї густими косяками.
— Тримайте кошелі! — зашипів Добриня, занурюючи в глиб води круглу підсаку.— Сьогодні буде багатий улов!
Багатий улов траплявся часто. Здавалося, Ітиль, ця могутня ріка, якій не було рівних, була переповнена рибою, як небо зірками. Але сьогодні чи то від задухи, чи по якійсь іншій причині її набилося до загати стільки, що Добриня, занурюючи підсаку, відчув під руками живу упругість.
Ситі сріблясті рибини жваво захлюпосталися, застрибали на яскраво-сонячному морозі.
— Ого! — вигукнув Бачман.— Одна підсака — і повний кошіль! Навіть коли б ми не мали ні корів, ні овець, ні коней, то самою рибою могли б прохарчуватися до весни!
— І весною, і літом також можна живитися рибою,— сказав Добриня.
— Ні, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука має силу, щоб тримати шаблю, я не перестану мстити нашим смертельним ворогам за понищений мій народ, за моє нещасне плем'я, порубане, пригноблене, розсіяне по світу, за наш Дешт-і-Кипчак, що колись простягався від Ітилю до Дунаю, а тепер став пусткою, за моє знівечене життя! — Бачман стиснув кулаки і блиснув очима.— Тепер у мене залишилася одна мета — помста! Поки живий мій лютий ворог, мій кривдник хан Менгу, доти горітиме моя душа!
— А чому не Батий? Чому саме Менгу?
— Батия не дістати. До того ж саме хан Менгу зі своїм туменом понищив моє плем'я, моїх родичів. Він — мій особистий ворог, його я і хочу вполювати, якщо пощастить.
Добриня вивернув з підсаки рибу в кошіль, замислено промовив:
— Він мій ворог теж. Він убив Янчиного брата Іллю, його дружину і доньку. Він сплюндрував Київ, я був його рабом... У мене не менше підстав, ніж у тебе.
— От і давай разом вислідимо його і знищимо!
— Ніби це так просто!
— Взимку не просто, а весною чи влітку, коли ми сядемо на коней, а Менгу виїжджатиме на полювання...
— Він сам ніколи не виїжджає.
— Тоді треба прислідкувати в Бату-сараї! — втрутився в розмову Качир-укуле.— Можна вночі пробратися... А якщо не його самого, то улус попатраємо добре!
— У мене, крім Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог,— сказав Добриня.
— Хто ж це?
— Мій земляк — Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навіть більше, ніж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Він хотів зжити мене зі світу, він убив уже тут, в Орді, нашого князя та його боярина. Він із задоволенням знищив би і Янку або завдав би її ханові Менгу в наругу.
— То й відомсти йому!
— А додому? Я ж хочу, як тільки сніг з землі, вирушити в путь!
— Раніш, ніж настане літо, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас,— тож і буде час.
— Доживемо — побачимо, дай, Боже, дожити!
Бачман хотів щось відповісти, але тут раптом від селища долинув тривожний голос:
— Добрине, Добрине! Мерщій сюди! Швидше!
— Що там? Янка? Що з нею? — кинувся Добриня, хапаючи кошіль з рибою.— Ходімо! Мерщій!
Вони поспішали що було сили.
Біля Добрининої юрти товпилися жінки і кілька барим-тачів. З-за пологу долинав пронизливо-болісний зойк Янки.
Добриня зблід — кинув кошіль просто в сніг.
— О Боже! Що там? Що з нею?
— Та не лякайся ти! Нічого страшного! Родить! — заспокоїв його хтось із баримтачів.
Добриня зіщулився, мов від удару. В голові загуло, серце забухкало молотом. "Родить! Родить! Родить!" — дзвеніло одне-єдине слово. Як усі байдужне ставляться до цього, ніби не розуміють, яке величне і страшне дійство відбувається зараз у юрті. Та хіба не ясно, що там вирішується доля — або буде два життя, або ні одного! Або ні одного! Боже — це ж Янчиного! Янчиного! Янчиногоі Про дитину чомусь йому не думалося.
Він стиснув зуби і почав подумки молитися, заклинаючи всіх святих захистити її.