Тайний посол

Володимир Малик

Сторінка 77 з 106

Чути було, як він важко дихає.

Арсен щільніше припав до засніженого дерев'яного дашка.

Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. "Мабуть, посланника проводжає", — міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером, і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.

— Янеку, синку, назад скоро? — запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.

Кучер злегка притримав коней.

— Не турбуйся, батьку, — відповів. — Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, — він показав батогом на будку, — до "Білого лебедя", а там він поїде в Париж на перекладних. А я — додому. Бувай, батьку!

Янек хльоснув батогом — коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно-каламутну темряву ночі.

Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір'я.

Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.

— Холера яснаї Хто тутай? — почувся переляканий голос пана Мартина. — Це ти. Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! — Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. — Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати...

— Це справді удача, — зрадів Арсен, здригаючись від холоду. — Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками...

— Чому ж не схопив?

— Їх було троє. Крім гінця — кучер і ключник...

— Ет, яка невдача! А куди він поїхав?

— У тім-то й річ, що я не зрозумів... Кучер сказав — до "білого лебедя".

— До "Білого лебедя"? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! — вигукнув Спихальський.-— Ми їх наздоженемо!

— Далеко це?

— Верхи — дні або три години...

— Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь-що!

Біжімо!

Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.

До "Білого лебедя" прибули вранці.

— Спізнилися! — скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.

На подвір'ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.

— Хлопче, де знайти корчмаря? — спитав, проходячи мимо.

— Де ж йому бути? В корчмі!

Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.

Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:

— Іменем короля, пане, дай конейі Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут — нагодуєш і напоїш. Зрозумів? Корчмар витріщився на нього.

— Матка боска! Приїздить один — іменем короля, приїздить другий — теж іменем короля... І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?

Арсен кинув золоту монету.

— Я поспішаюі Швидко! Корчмар затис гроші в кулаці.

— В одну мить, вацпане! — Прудко викотився з-за шинквасу і шанобливо вклонився. — Ходімте!

Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю корчмареві ще одну монету, взяв його під руку.

— Мене цікавить той пан, що приїхав нещодавно ось із цим кучером. — І показав кивком голови на Янека. — Він поляк? Корчмар здивовано глянув на незвичайного відвідувача.

— Ні, пане, він не поляк. Бо по-польськи говорить погано.

— Якої масті коней ти дав йому?

— Сірі в яблуках, пане.

— Сани відкриті чи з будкою?

— З будкою... За це мені було заплачено додатково.

— А як звати кучера, що повіз його?

— Антось, пане.

— Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотів знати, — сказав Арсен, підходячи до конюшні, й суворо додав:— А ти, пане корчмарю, їж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумів!

— Як не розуміти! Це не первина для мене, — відповів корчмар, виводячи зі стайні двох коней.

Пересідлати їх було ділом кількох хвилин — і вже вершники в сідлах! Пригнулися, свиснули — і як вихор помчали по сліду, залишеному саньми француза.

Наздої на.'іи нони ного опівдні, і то тільки тому, що кучер, збочивши і дирогн, паскочіїи на приметений сином пеньок і зламав копила.

— Добрий вечір, пане Антось! — привітався Арсен до кучера. Той, давши коням у речтусі оброку, вправно орудував сокирою. — Обламався?

— Обламався, — невпевнено відповів кучер. — А звідки пан дізнався, як мене звати?

Арсен переконався, що цс справді Антось: ще раніше, як тільки вони під'їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.

— Я все знаю, — усміхнувся козак і кивнув на халабуду. — А пан там?

— Там. Як сів, так і носа не показує... Зразу видно, що німець!

— Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш! Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами. Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.

Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом. Арсен звів курок пістоля, а Спихальськии без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.

— Гей, пане, годі спати! Приїхали!

Той блимнув сонними очима — і отетерів з переляку.

— Папери, пане! — наказав Арсен, витягаючи в гінця з-за пояса два пістолі.

Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб'ють.

— Та не бійся! — сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. — Нам потрібні лише твої папери. Розумієш — папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони?

Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.

— Ах, перепрошую, — перейшов він на польську мову. — Папери?.. Вони ось тут. — І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.

Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні — на латинській мові, інші — на французькій. Однак на листи це було не схоже.

— А тут що? — Спихальськии запустив руку французові за пазуху й витяг гаманець.

— О свята Марія! — вигукнув француз. — Там гроші! Хай пан загляне, їй-богу, не брешу!

Спихальськии заглянув у гаманець — там справді блищало щире золото. Він перекинув гаманець з правої руки в ліву, затиснув у п'ятірні і зашарив по кишенях француза і за пазухою ще з більшим завзяттям.

Француз почав опиратися. Тоді пан Мартин злегка притиснув його за горло, люто наїжачив вуса.

— Що, пане, лоскоту боїшся? Не бійся — не дівка ж1 Десь глибоко під шубою його пальці раптом намацали тугий сувій паперу.

— А це що? — Він тицьнув його французові під ніс. — Теж гроші?

Тому мов заціпило. Він заперечно хитав головою і безтямно кліпав очима.

Спихальський простягнув згорток Арсенові.

— Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шукаємо? І тут посланець раптом упав на коліна:

— Те, те, панове... Це листи посланника і пана Морштина... Але ж я ні в чому не винен! Не вбивайте мене! Благаю вас... Як бачите, я сам зізнався...

— Аякже — сам!.. — глузливо промовив пан Мартин. Тим часом Арсен розгорнув сувій. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це листи де Бетюна королеві Людовіку і сенатора Морштина — секретареві міністерства Кольєру. Останній був написаний по-латині.

— Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали. знайшли!

Спихальський глянув на переляканого француза.

— Аз цим що будемо робити? Може, стукнути по дурній голові, щоб віддав богові душу?

— Не треба, панове! Не вбивайте! — заблагав француз. Арсен трохи подумав, сказав:

— Відпусти його, пане Мартине! Хай їде собі. Не будемо брати гріха на душу.

Спихальський відпустив. Француз підвівся на ноги, гаряче подякував. Потім, прибравши поважного вигляду, раптом сказав:

— А гроші?

— Які гроші?

— Мо!... Ті, що в пана в руці! Як же я без них доберуся до Парижа?

Спихальський з превеликим жалем глянув на досить-таки тугенький гаманець. Видно, йому дуже не хотілося розлучатися з ним. Лице його стало буряковіти.

— Ах ти, собачий сину! То замість подяки ти ще й грошей вимагаєш? Мало того, що живий зостався, лайдаку!

— Віддай, пане Мартине! Ми не грабіжники, — скривився Арсен, а французові сказав суворо:— Даруємо панові життя і даємо можливість виїхати з нашої країни. Тож хай пан не бариться і ні в якому разі не повертається до Варшави, щоб повідомити де Бетюна про те, що сталося... Бо якщо пан так зробить, нехай нарікає на самого себе! Хай щастить панові!

— Мерсі, — пробелькотів зраділо француз, ховаючи в кишеню гаманець.

Січневий день, коли мав відбутися виступ короля на вальному сеймі, видався морозним. З Вісли тягнуло холодним туманом, який сивою пеленою оповив усю Варшаву.

На площі, перед будинком сейму, в бічних вулицях та глухих завулках стояли магнатські карети, сани. Форкали, хрумаючи сіно та овес, осідлані коні. Вешталися замерзлі пахолки й гайдуки.

До парадних дверей сеймового палацу поспішали припорошені сніжком та густо вкриті інеєм припізнілі посли.

Звенигора і Спихальський швидко пробралися до лівого крила палацу і постукали, як їм було сказано, тричі в малопримітні невеликі двері, прикриті портиком.

їх ждали. Двері миттю відчинилися — і на порозі виріс зі своєю незмінною усмішкою королівський секретар.

— Прошу вас, панове! — сказав замість привітання. — Покваптеся. Пан круль чекає на вас з нетерпінням.

Він повів їх напівтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен і пан Мартин ледве встигали за ним. Нарешті, десь на другому поверсі, секретар зупинився і тихо прочинив високі двері.

— Прошу сюди, панове! — Він пропустив їх, а сам залишився в коридорі.

Друзі ступили кілька кроків наперед. Сюди вони, безперечно, потрапили вперше. Це був великий, розкішний — так званий королівський — покій, заставлений білими шафами з книгами. На стінах висіли картини. А нижче, під ними, — щити, шаблі, мечі та інша зброя.

Ян Собеський, у парчевому малиновому кунтуші, підперезаний тонким барвистим поясом, з розкішною шаблею при боці, стояв біля вікна і крізь напівзамерзлі шибки дивився на засніжену Варшаву. Почувши скрип дверей, різко повернувся і швидко, наскільки дозволяла йому повнота, пішов назустріч шляхтичам, що виструнчилися перед ним.

— Нарешті! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати віру в те, що ви прибудете вчасно...

74 75 76 77 78 79 80