Проведи цю лінію далі, у прийдешність, і ти збагнеш мою притчу, мого при-шельця. Він — це наша ще не розкрита сутність.
— До чого тут жертвенність і наукове пізнання світу? — обурився Роман. — Фізика й етика?
— Якщо ти не розумієш єдності фізики й етики, то ти ще не доріс до вченого, — крик-нув Євген. — Наука твориться не лише синхрофазотронами, а й серцем.
— Ілюзія, — насмішкувато одрізав Роман, зиркнувши на Оксану.
Дівчина вже нічого не розуміла. В голові дзвеніло, перед очима пливли барвисті кола. Вона поглядала на найоршеного Євгена, на іронічне обличчя Романа, на розпашілих гостей. Чому вони так нестримно сперечаються? Навіщо? Чому Євген такий злий? На всіх нападає, не любить свого брата. А брат такий приємний, ласкавий, веселий.
— Це в тебе ілюзії! — гарячкував Євген. — Ти всунув носа у свої фазотрони і вважаєш це чимось постійним, вершиною пізнання. Ти вивчаєш лише плин ріки, що вічно міняється. Чи думав ти про те, що все, що б не сотворила людина, що б не вигадала, найпрекрасніше, найміцніше, все тимчасове, плинне. Це нам ясно підказує, що вся наша культура і цивілізація — не самоціль, не самодостатність. Тимчасове не може бути самоціллю. Мета не в явищі, не в речі, не у витворі. Мета всеосяжна. Життя, його пошуки, розкриття, розвій — лише віхи безмежної дороги буття. Коли людина збагне — не розумом, а чуттєзнанням — цю просту істину, тоді вона по-справжньому буде ставитися до речей, до матеріальної культури, до культурних пам’ятників. Цінність їхня естафетна, як вогняний знак минулих мандрівників, котрі залишили нам вість про свої шукання, знахідки, помилки, як і ми залишимо вість про себе прийдешнім поколінням, тим, котрі йдуть за нами.
— Ціла лекція, — проскрипів Роман. — Ти приспиш гостей, Євгене. Прості речі ти ро-биш складними. Усе просто. Речі нам потрібні. Вони нам приємні. Одні старіють, ми їх замінюємо іншими. Хто не жадає комфорту, затишку? Ти шукаєш смислу буття поза буттям. І нагромаджуєш архікосмічні катеґорії. Але всі твої конструкції нежиттєві, вигадані. Треба шукати в житті. Наші фазотрони допомагають людям. Дають енерґію, відкривають частки. А ти — пуповина, безмежність, всебуттєвість…
— А мені подобається, — замріяно сказала білява дівчина і зробила губи сердечком. — Пуповина між людиною й квіткою… між людиною й сонцем… Чудово! Це ж прекрасна ідея! Женька, ти — геній! Хіба не так, друзі?
Дівчина сплеснула руками, всі засміялися. Василько поправив окуляри, знову звично тицьнув пальцем у груди Євгенові.
— Ти лаєш технічну цивілізацію, хоч і користуєшся нею. Ти мрієш про всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має вельми обмежені орґани чуття. Ось вона й надолужує брак чуттів науково-технічними замінниками. Техніка допоможе людині, продовжить її політ у безмірність.
— От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. У шкаралупі з армії роботів та пристроїв. І ти вже не знаєш, як далеко завели тебе твої помічники від течії матері природи. І ти вже деградуєш, бо обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалося, розкривалося. Сама людина, а не її пристрої, машини. Отже, для людини лише дві дороги: або розкриття аж до всеєдності, всеповноти, або смерть, передача своєї волі техноеволюції.
— А як ти мислиш собі вічний розвиток? По яких напрямках? Де та потенціальна пупо-вина, куди можна вростати, щоб розширювати себе у безмірність?
— Таких напрямків безліч. Треба шукати їх. Фрагменти можливостей існують у снах, мріях, у психокультурі, у фізичній культурі, у розкритті таємниці нашого походження, в опануванні тим імпульсом еволюції, що привів нас від амеби до мислячої людини.
— Даремні ваші суперечки, — озвався Петрусь. — Гарні твої мрії, Євгене, але все це лише пунктири чогось далекого, ще нереального. Мені, правду кажучи, найбільше сподоба-лася твоя остання пісня-імпровізація. Зона страшенно актуальна. Які там у тебе слова? "Чо-му не сядуть ластівки в долоню нашої руки?" Ось де правда! Ми так далеко відійшли від природи, що тваринний світ жахається нас. Крім тих випадків, коли тварини потрапляють у заповідники, де їх люблять, єднаються з ними. А це ж можливо, щоб ластівки сіли в долоню нашої руки, йдеш по вулиці, а в тебе на плечі ластівка.
— Здорово! — скрикнула білява дівчина. — Ґеніально! І по-моєму, саме цим шляхом ми можемо прийти до об’єднання життя в цілість. Ґеніально!
Роман схилився до Оксани, прошепотів:
— Вам подобається суперечка!
— Я втомилася, — заплющила очі дівчина. — І нічого не розумію.
— Базікання, — згодився Роман. — Давайте я проведу вас додому. Хай собі спереча-ються…
Вони тихенько вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. П’янке повітря лип-ня трохи прояснило свідомість Оксани. Вона йшла Володимирською вулицею поряд з Рома-ном, мовчала, глибоко вдихала пахощі липового цвіту, що пливли в нічних сутінках. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:
— Чудова пара…
— Так ви скрипачка? — запитав Роман.
— Атож.
— Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. Він лише про себе думає. Про свої химери. А в нас є скрипка. Дідівська. Спеціалісти кажуть, що знамени-того майстра, італійця.
Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. Євген же за цілий вечір не запитав нічого, не запропонував зіграти. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Самозакоха-ний!..
— Ви коли-небудь заграєте для мене? — Роман довірливо схилився до неї, зазирнув у вічі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії, на щоках заграв рум’янець.
— Заграю…
Вулиця хвилями накочувала сміх і гомін, вогні й шум машин, таємниче похитувалися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здалися їй мудрствуван-ням, одірваним від реальності. Як легко, як радісно жити. Хочеться летіти, хочеться грати, співати й бути щасливою.
Роман знадливо шепотів:
— Така, як ви, може потрясти серця сотень, тисяч людей. Ось де реальний шлях до тво-рення нової людини. Чаклунство музики й краси самого творця. Це така сила, якої не знай-деш у всьому космосі. Євген хіба збагне таку просту істину? Спілка ясного, тверезого розуму й ґеніального ніжного серця, така спілка може здійснити багато, дуже багато! Хіба треба уск-ладнювати прості речі? Життя, мов пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає. Невловима мить чарів кохання. Блискавиця!
Оксані здавалося, що його слова обплутують її, заколисують, тішать, обіцяють насоло-ду. Щось у ній протестувало, застерігало, але те щось було глибоке, далеке, мов у безкінечності, а голос юності, жаги нечутно просив: колихай, заколисуй. Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка. Бажання легкості, доступності, простоти звучало орґаном, бентежило. Майнув у свідомості образ Євгена, його похмуре обличчя, й одразу ж пропав. Що їй Євген?
Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.
— Тут я… живу… З мамою…
— Така чарівна квітка — в сутінках? — здивувався він. — Вам потрібне сонце, добрий садівник, простір.
Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романове здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Та дрож передалася їй, серце дівчини застука-ло сильно й болісно. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла. Було со-лодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана відсахнулася, притулилася до стіни.
— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано, я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?
Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася східцями вниз. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледь чутне:
— Я прийду, Романе.
ОДИН
Гості почали прощатися. І лише тоді Євген отямився від чаду суперечки, побачив, що Оксани нема. Гера спостерегла, що іменинник побагровів од хвилювання, зловтішно засміялася і, фарбуючи губи біля дзеркала, їдко відзначила:
— Ти проспівав Оксану, лопух! Проспівав і продискутував! Ось ілюстрація до того твердження, що романтик ніщо супроти прагматика! Доки ти милуватимешся красою й грайливістю рибки, прагматик засмажить її на сковорідці і любенько схряпає. Затямив?
— Іди к бісу! — рявкнув Євген і кинувся на кухню, до матері. Вона глипнула на нього, злякалася.
— Що з тобою, синку? На тобі лиця нема.
— Де Оксана?
— Яка Оксана?
— Дівчина, з якою я прийшов.
— Я що, стережу твоїх дівчат?
Клава сердито бовкнула:
— Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там про щось кричали.
— Роман? Чому Роман? Як він смів? Чому вона пішла з ним?
— Нічого страшного! — проспівала мати заспокійливо. — Дівчина втомилася. Роман проведе її. Сам винен. Залишив її напризволяще. Дискусію розвів.
Євген махнув рукою, вибіг з квартири.
Роман, насвистуючи пісеньку, уже підіймався по сходах. Він побачив брата, підморгнув.
— Переживаєш? Не переживай, я одвів красуню додому. Спати захотіла.
Євген підступив до Романа:
— Ти… неетична худоба! Ось ти хто!
— Е, хлопче, — обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. — Знай міру! Сусіди почують.
— Хай чують, хай знають! А я не бажаю з тобою мати нічого спільного! Хіба ти брат?..
— Послухай, — знизав плечима Роман. — Що я таке вчинив? Ти захопився дискусією, поринув у хащі риторики, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба б ти так не зробив?
Євген, одвернувшись, мовчав.
— І потім, — вів далі старший брат, — ти її не купив на базарі. Вона вільна і може со-бою розпоряджатись, як хоче. Я йду спати, а ти, коли охота, шуруй до неї.
Євген сплюнув і побіг униз. Хряпнув дверима. Обурено попрошкував униз по Толсто-го. Сівши на тролейбус, доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість, образу. Злість на себе, образу на Романа, на Оксану.
Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір, його іменини. Їй стало нудно. Їй чужі такі думки, такі розмови. Ну що ж, силою милий не будеш! Любові не нав’яжеш. Хай вона робить так, як хоче, як бажає її серце.
Тільки чому ж так болить у грудях? Чому так плаче душа? Що з тобою, серце?
Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі міряв кроками алеї і не міг заспокоїти ображеного серця.
НІЧ
Вони знову разом.
Позаду хвилювання, сумніви, терзання.