Отож схопився Хома із постаменту, як опарений, гайнув до Мартохи, в її широкі, як решетилівська толока, обійми й повис у неї на шиї, як пес коло ятки. Бо справді заскучали одне за одним. Бо хоч і не до молодості обом велось, але ж любов свою не розтринькали й не проциндрили, отож хай буде їхня доля всім завидна.
Обійнявшись та поцілувавшись, хай вони йдуть до хати, а ми слідом за ними не переступимо порога й не станемо заважати. Авжеж, не станемо заважати, бо є обом про що побалакати. Хай Хома розповість, що бачив за океаном, бо ж Мартосі страх як кортить послухати, щоб потім бігати по Яблунівці й, наче ота гречана каша, хвалитись, що вона з коров’ячим маслом зуміла родитись. А може, пані радникова кланялась Мартосі низенько в ноги та в гості запрошувала? А може, пані радникова й гостинець якийсь передала, бо ж негоже випроводжати з дому гостя з порожніми руками!.. І, звісно, Хомі цікаво почути за сільські новини — в кого що народилось чи хто помер, хто взяв шлюб, а хто розлучився.
Отож хай Хома з рідною жінкою Мартохою йдуть нарешті до хати й гомонять ладком. Не забуваймо й про те, що пояс цнотливості, яким грибок маслючок замкнув товар у лавці, коли ладнався за океан, і досі не знято. Не були ми свідками, як той пояс зодягався, не збираємось бути свідками, як пояс цнотливості й знімається. А може, ніякого пояса цнотливості не було й нема, хтось набрехав, аж закурилось. Еге ж, у яких промтоварах дістав би Хома пояс цнотливості, коли не завжди звичайний ремінь знайдеш? А якщо сам пошив, то в кого міг навчитись?
Може, воно то так, та тільки трошки не так!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ П’ЯТИЙ,
де мовиться про драматичний любовний трикутник, вибудуваний Мартохою, Хомою та лебедем, а також про піднебесну лебедину пісню, проспівану для смертної яблунівської жінки
По світах блукаючи та з радником президента зустрічаючись, Хома відірвався мимоволі від рідного грунту, а, як ви знаєте, на рідному грунті стались деякі переміни, бо життя — це і є низка перемін, наче в'язанка бубликів. До таких перемін слід віднести й появу лебедя в хаті старшого куди пошлють. Отого лебедя, якого знайшла Мартоха у шелюгах над яблунівським ставом. Отого лебедя, від якого мала розраду, бо крутився на обійсті, наче якийсь білосніжний неземний дух. Отого лебедя, про котрого так багато гомоніла Яблунівка. Начебто Мартоха стерялась розуму й живе з великим і красивим птахом, бо Хома за океаном. Геть забула Яблунівка про пояс цнотливості, наче лебідь здатен був той пояс цнотливості перехитрувати.
Вже давно загоїлось лебедине крило, скалічене за якоїсь оказії-пригоди, вже, здавалося б, можна було довіритись обом своїм здоровим крилам і летіти в безмежжя білого світу, шукати побратимів чи в плавнях Дунаю, чи в пониззі Дніпра, а чи на плесах стрімкого Дністра. Адже десь повинен був мати вірну подругу, яка не забулась, яка виглядає і, можливо, по-материнському турботливо піклується про їхніх дітей-лебедят! Невже лебедеві зійшла вона з мислі, розтанув її образ у лебединому серці?
Спитати б у лебедя, щоб довідатись, та хіба відповість?
Через городи й левади ходив до ставу, де плавав і купався разом із свійськими сірими та білими гусьми. Всі милувались із гордої та красивої птиці, й не одне дівоче серце спалахувало ревнощами до Мартохи. Авжеж, хоч і в літах, але ж дивись, як хитрує: чоловік повіявся за океан, а жінка лебедя в хату пустила жити!
Багато легенд складено про лебедину любов та лебедину вірність, а про любов лебедя до земної жінки майже немає. Ми також не станемо складати такої легенди, бо не хочемо вірити в достовірність яблунівських пліток, поговорів, обмовлянь. А тільки скажемо, що з поверненням Хоми з-за океану лебідь став сам на себе не схожий. Сипне хазяйка пшениці чи гороху, а лебідь не їсть, лиш дивиться зажуреними очима, сурмисто вигинаючи прекрасну шию. А коли побачить грибка маслючка в сінях чи на подвір’ї, то так уже високо витягує вгору дзьоба, наче сонце в небі хоче дзьобнути. І голосно шипить, наче погрожує.
— Чого ти, лебедику, гніваєшся, що Хома повернувся? — допитувалась Мартоха.
Лебідь тупцяв лапами по землі й знову шипів.
— Як побачить мене, то весь час шипить, наче свариться,—— сказав Хома.
Бував по світах, усякої дивини чоловік набачився. І автомобільну цивілізацію бачив, і медичне обслуговування собак за океаном, і свинарський комплекс, що виготовляє масові партії забійного гарматного м’яса для найгарячіших точок планети. Навіть мало свою смерть не побачив у тому "кадилаку", в який підкладено міну. А виявляється, що найдивовижніша дивовижа чекала на Хому не десь у так званому вільному світі, а вдома!
— Люди всяке плещуть про тебе й про лебедя,— мовив Хома,— та я не вірю їм.
— Ще б пак! Під замком стільки висидіти!
— Але якийсь і справді він чудний, цей лебідь. Либонь, не байдужий до тебе, еге?
— Не казав, не знаю,— зніяковіла Мартоха. їй, звісно, солодко лоскотало пиху, що сподобалась лебедеві, бо жінка завжди дорожить чужою увагою — і чоловічою, і лебединою.
— Ой, Мартохо, чи не хитруєш ти? Але ж і хитрого лиса можна зловити!
— Я не отой циган, що сонцем крутить.
А що лебідь не переставав гороїжитись проти Хоми, все покрикував, усе крила сердито попускав донизу, все гнівно шию витягував догори, то грибок маслючок мусив сказати:
— Де це видано, щоб мене та з мого двору виживали? Поки вештався по тій Америці, в хаті інший хазяїн появився.
— Не май зла в серці до лебедя, Хомо. Звикне до тебе, помиритесь.
— Яз лебедем не сварився, то й не збираюсь миритись. Ти диви, який скажений!
— Лебідь не скажений,— заперечила Мартоха.— Він такий ніжний, як плавлений віск!
— Як плавлений віск? — похмуро перепитав грибок маслючок.
— Еге, як плавлений віск,— повторила Мартоха, не вловлюючи грози в голосі чоловіка.
— Може, ти хочеш, щоб я з дому пішов?
— А чого тобі з дому йти? — не втямила.
— Тобі, Мартохо, хоч сова, аби з другого села?
— Схаменися, цюцю босий, не толочи проса. Порівняв лебедя з совою!
— Еге ж, неспроста Яблунівка язиками плеще. Значить, жінко, вибирай: або я, або лебідь!
Стояли на обійсті перед Мартохою — розгніваний Хома, аж золоті жуки йому з очей прискали, й розгніваний лебідь, у якого дикий клекіт виривався десь із глибини грудей. Жаль було Хоми, з яким стільки пережито й звідано горя та щастя. Жаль і лебедя, який утішив Мартошину душу в самотності. Обох жаль — і Хому, й лебедя!
— Обох вас вибираю, Хомо,— сказала.
— Або я, або лебідь,— уперся старший куди пошлють, наче отой лапоть, якого скільки не вари, а він усе догори.— Ні своє хазяйство, ні тебе не збираюсь ділити навіть із лебедем.
— І скупий же ти, Хомо! В тебе копійка скаче, а карбованець плаче. Ти останньої сорочки не знімеш і не віддаси.
— Я, Мартохо, чужого не хочу, а свого не попущу, бо коли чуже візьму жменькою, то чорт моє візьме міркою. А твій лебідь який? Вилікувала, доглянула, а він так оддячив? Не дороге йому своє латане, а закортілось чужого хапаного. Хай собі летить до Чорного моря, а не вештається по Яблунівці, поки йому яблунівські парубки не перебили крил і ніг.
Еге, неспроста, видать, село гомоніло про лебедя та про Мартоху! Мудрій та красивій птиці і пояс цнотливості не завада.
— Або я, або лебідь,— утретє повторив грибок маслючок.— Якщо тобі цей лебідь дорогий, то я таки знайду дорогу до французької горлодерки. А перед тим ще й до сільради напишу.
— Про що напишеш? — сполотніла жінка, почувши про французьку горлодерку і про сільраду.
— Напишу, що до тебе лебідь у прийми пристав. А товаришеві Венеційському напишу, що лебідь живе без прописки. Та й безпаспортний він птах, його прописати не можна.
Замислилась Мартоха гірко. І Хому жаль, і лебедя шкода. Обоє стоять перед нею, переживають, обоє ревнують: кого вибере? Та, видно, ведмедя не налигаєш, правду кажуть... Хома буває злий, мов муха в спасівку, візьме й напише до сільради чи самому товаришеві Венеційському, а то, не роздумуючи, смиконе до французької горлодерки, аж смуга ляже. Одрізаного не приставить, отож десять раз одміряй — і ні разу не відріж.
— Хомонько мій золотий! — щиро мовила жінка, падаючи чоловікові на груди.
Й коли білий гордий лебідь побачив, що Мартоха впала на груди грибка маслючка, обіймаючи його в нападі любові, то зашипів гнівно й голосно, в горлі йому заклекотіли ревнощі. Бо, звісно, хіба він міг не любити жінку, що врятувала, вилікувала й доглянула? Жінку, яку тепер обіймав чоловік — ну що з того, що законний? Хіба до законного не ревнують закохані чужі чоловіки і, як бачимо, навіть птиці?
Білий лебідь дрібно переступив ногами червоними, крила його розложисто гойднулись, і вже велика й красива птиця бігла по споришевому моріжку, вже й злетіла над городом у повітря. Так довго не літавши, лебідь уже, здавалося, міг і розучитись у гурті свійських гусей та качок, із якими зазнайомився на яблунівських ставах. Та не розучився, горе й сліпі ревнощі повернули йому майстерність вільного польоту.
Лебідь, кружляючи, злітав усе вище й вище, аж поки піднявся мало не до фіалкової хмари, що завмерла над хатою грибка маслючка.
— А що, коли зараз кинеться сторчголов донизу? — злякано сказала Мартоха.—— Коли лебідь губить лебідку, то вбиває сам себе... Ти, Хомо, як отой скупий, що збирає, а чорт калитку шиє.
Лебідь літав високо над Яблунівкою, черкаючи крильми фіалкову хмару. Грибок маслючок ізблід.
— Ти, лебедю,— прошепотів,— на чужий коровай очей не роззявляй.
— Ой, лебедику мій, лебедику! — заломлювала руки Мартоха до неба.
— Чує кіт у глечику молоко солодке, та морда коротка,— шепотів Хома.
Та лебідь не кинувся заради Мартохи сторчголов на землю, не загинув на її подвір’ї, щоб серце в жінки облилось кров’ю від жалю й співчуття, щоб душа її здригнулась від саможертовності такої великої любові. Може, там, у небі, у вільному прекрасному польоті згадалась білому гордому лебедеві його вірна подруга лебідка, що чекає не дочекається, може, згадався йому виводок малих лебеденят, які також не діждуться батька? Хто відає! А тільки втямив, либонь, птах, що має співати свою лебедину пісню не для земної жінки, що має назавжди викинути її образ зі свого лебединого серця. Він прощально курликнув.