Звісно, нічого подібного він не відчував, але чомусь давно поклав око на цього розумного чоловіка. Саме так – розумного, бо на інших він дивився з відразою, як на зайвих на цьому світі людей. З одного боку, Матвій боявся розумних, бо розумів, що саме завдяки їм людство приречене на нещастя, а, з іншого, — розумів, що без розумних життя втратило би будь-який сенс.
Зростання інтересу до Івана Дмитровича Синенького відбулося не сьогодні і навіть не вчора. Мабуть, усім своїм попереднім життям Матвій був підготовлений до того, аби зустріти саме таку людину. Він і думав часто про Івана Дмитровича Синенького – набагато частіше, ніж про будь-яку людину, яка жила на той час на планеті Земля чи вже пішла спати. А навіть коли не думав про нього, то все одно розумів, що Іван Дмитрович Синенький знаходиться десь поруч і ніби спостерігає за кожним його кроком. Матвій не раз ловив себе на думці, що якщо це й насправді так, то він не відчуває якогось дискомфорту від цього, а, навпаки, хоче, аби було так, а не інакше.
Звісно, він ще й досі знаходився під впливом тієї історії, коли несподівано впав без пам'яті на кам'яну долівку в приміщенні колишнього монастиря, а потім так само несподівано біля нього з'явилася нова пляшка горілки, хоч і не така вишукана, яку йому раз на тиждень приносив Віктор Федорович. Але ж головне було в тому, що в уяві Матвія Іван Дмитрович Синенький виступав мало не в ролі Бога, якби ж то ще Матвій вірив у якусь вищу силу, а не був переконаний, що після смерті нічого нема, і тіло банально зотліває в землі, коли казочку про вічно живу душу видумали такі ж божевільні, які сидять ось у цих камерах-келіях. І до Івана Дмитровича Синенького Матвій ставився як невіруючий до Бога чи такий, який вдає, що вірить у Бога, а взагалі-то знаходиться в якомусь іншому вимірі духовності й світосприйняття. Тоді можна дякувати Богу за те, що є, просити те, чого нема, гніватися, коли просиш у Бога, а це не йде тобі до рук.
Матвій розумів, що Іван Дмитрович Синенький належить до тих людей, які можуть і крізь стіни проходити, не те що через грати, що віддаляли келії-камери від грішного світу. Про подібне він чув свого часу від старших колег по службі, спочатку з недовірою сприймав такі байки, але потім просто перестав дивуватися, бо вантаж років підказував йому, що в світі все може бути. Тоді ж він запам'ятав слова одного полковника КГБ, що в їхній службі є спеціальний відділ, який готує людей, що можуть пройти крізь стіни. Полковник був п'яний, і його слова можна було сприйняти за маячню, але Матвій вже навчився відділяти мухи від котлет, а тому слова старшого за званням сприйняв як правду.
Тієї ночі, коли помер Іван Дмитрович Синенький, Матвієві, здавалося, нічого не снилось, але він декілька разів прокидався від страху, природу якого не міг сам собі пояснити. Ніби хтось його душив, а потім лоскотав, бавлячись з ним, немов з малою дитиною. Але оце лоскотання відступало на задній план, а процес задушення бовванів у затуманених мізках. При цьому він не бачив на своїй шиї чужих рук, але щось душило його зсередини, ніби чоловічкові, який усе життя сидів у ньому, набрид і Матвій, і його грішне тіло.
Того ранку Матвій зіп'явся на ноги трохи раніше, ніж зазвичай. Він вже точно не пам'ятав, як це відбулось і яким чином він опинився біля келії-камери саме Івана Дмитровича Синенького, але відразу зрозумів, що той мертвий. Щось схоже на злобливу посмішку з'явилося на його устах. Здавалося, він торжествує перемогу, бо таки застрашив цього на вигляд безстрашного Івана Дмитровича Синенького, коли жбурнув у нього пляшку горілки. Але з плином найкоротшого часу відчуття зневаги до чужого життя змінилось чимось іншим, проте знайти відповідник цьому в своєму лексиконі Матвій не зміг. Закінчилося це тим, що він відчував себе нікчемою через те, що фактично вбив Івана Дмитровича Синенького чи принаймні прискорив його смерть. Не вистачило ще застрелитися через це чи накинути зашморг собі на шию.
Коли все це минуло і Матвій нарешті повернувся до себе, вчорашнього, він помітив, що Івана Дмитровича Синенького в камері-келії вже нема. Він розумів, що його тіло винесли санітари, які прийшли сюди за наказом Віктора Федоровича, бо він йому зателефонував. Але Матвій не розумів, яким чином вони могли пронести тіло крізь грати, якщо практично цього не можна було зробити. Він сам ніколи не запитував про це у своїх колишніх колег по службі – як давніших, так і теперішніх, ніби боявся зайти за якусь умовну межу дозволеного йому. Складалося враження, ніби після цього запитання його просто й банально викреслять із життя, ніби такої людини й не існувало на білому світі. Зрештою, якби начальство вважало за потрібне повідомити про це, воно би так і зробило. Усвідомивши цю просту річ, Матвій заспокоївся, бо не всі ж таємниці на білому світі йому знати. Звичайно, він картав себе за те, що не виглянув із свого кабінетику, коли санітари вовтузилися з тілом Івана Дмитровича Синенького. Що він тоді робив, про що думав – Матвій не зміг би відповісти. Логічним було би, якби він подивився, що санітари роблять з тілом Івана Дмитровича Синенького і як його добувають з-поміж грат до коридору колишнього монастиря. Але його життя вже давно не було логічним, так що великої втрати від того, як саме це відбувалося, Матвій не відчував.
Цілий день Матвій сидів на ліжку, чи не вперше за своє урядування тут не застеливши його, і тупо дивився в одну точку. Якщо сказати, що він думав про Івана Дмитровича Синенького, — це було би неправдою. В тій чи іншій мірі він, звісно, думав про нього, але ці думки були невизначеними. Взагалі, за великим рахунком, у нього не було думок, бо якісь їхні залишки плутались у мізках, згоряючи у космосі буття й не народжуючи нічого нового.
Вночі Матвій лежав на ліжку і теж тупо дивився в одну точку. Він навіть бачив її, хоча навряд чи міг щось побачити, бо тьмяний ліхтар у коридорі колишнього монастиря не міг майже нічого висвітлити у його камері-келії. Але ця точка була. Вона була у Матвія, як буває у кожної людини, яка хоче бачити свою і тільки свою точку. В цій точці вмістився весь його внутрішній світ, весь його Всесвіт. Цяточка була мізерною, аби її міг роздивитися хтось інший. Її можна було побачити лише зсередини, а, значить, ніхто, крім Матвія, не володів цим даром. Так само і Матвій не міг зсередини побачити цяточки інших людей, але це його тепер не муляло, бо його Всесвіт, його внутрішній світ не мав меж у просторі й часі, й навіть тисячі таких життів, як у нього, не вистачило би, аби здійснити подорож по цьому Всесвіту.
І, як це завжди бувало у Матвія, після бездумного блукання у пітьмі пам'яті одна думка чітко викристалізувался в його мозку. Він аж присів на ліжку від геніальності та простоти цієї думки. Навіщо його колишнім колегам по службі Матвій, якщо нема Івана Дмитровича Синенького? Ні, він не відчував себе його двійником, пов'язаним на віки вічні з покійним, після смерті якого і він має зникнути з цього грішного світу. І тепер ця думка не видавалася йому геніальною і простою. Але він знав логіку своїх колишніх колег по службі, у яких була відсутня будь-яка логіка, як, зрештою, і в нього самого. Так ось, виходячи з їхньої логіки, яка насправді відсутня, вони би мали вбити його, аби не смердів своїми спогадами і ймовірними розповідями про смерть Івана Дмитровича Синенького. На їхньому місці він би зробив саме так. Але він не був на їхньому місці, проте розумів, що сам би виконав вирок чоловіку, якби хтось інший був замість нього почесним в'язнем-пацієнтом.
В одну мить Матвій усвідомив, що закінчується його місія у колишньому монастирі. Він ще не ставив знак тотожності з закінченням своєї місії на грішній землі, але розумів, що занадто коротким є проміжок між першим і другим. Коли ця думка опанувала не лише його мозком, а й, здавалося, всім тілом, він вже знав, що має робити. Дивно, але план відходу ним був вироблений давно, ніби Матвій сподівався на такий безславний кінець у своєму житті. Це був лише один відсоток зі ста, коли подібне могло і мало би спрацювати. І не знаєш, коли той один відсоток насправді знадобиться в твоєму житті. Матвій розумів, що найпростіше вийти із приміщення колишнього монастиря, аби вже ніколи сюди не повертатись, але набагато складніше так заховатися на білому світі, щоби тебе вже ніхто ніколи не знайшов до самої твоєї смерті. Він детально прораховував, де має бути ця схованка, якою вона має бути, а, головне, яким він має стати у наступному житті. Це не повинен бути той самий чоловік, що проваландав одні з найкращих років свого життя на посаді почесного в'язня-пацієнта, якому давали можливість час від часу покидати приміщення колишнього монастиря, але стежили за кожним його кроком – як назовні цього похмурого закладу, так і всередині. Якби він за межами приміщення колишнього монастиря залишався тим чоловіком, яким був, а не виробив собі новий стиль життя, Служба вирахувала б його за лічені дні. Звісно, він скептично ставився до професійних якостей нинішніх есбеушників, які не йшли в жодне порівняння з професійними якостями колишніх кагебістів, але все ж Система працювала за інерцією, й Матвія справді могли вирахувати за лічені дні.
Але тепер, коли він зрозумів, що в приміщенні колишнього монастиря йому справді нічого робити, бо інакше доведеться тупо очікувати на смерть й лише розмірковувати, який спосіб катування щодо нього оберуть, — тепер Матвій мав холодний розум і достеменно знав, що має робити. Вихід із приміщення колишнього монастиря йому нічим не загрожував, бо це він робив у минулі рази. Для Служби Матвій підготував сюрприз. Він зайде в одне приміщення, коли есбеушники будуть переконані, що їхній клієнт перебуватиме там, аж поки звідти не вийде. Насправді через потаємний вихід Матвій за лічені хвилини опиниться в іншому місці, далеко від своїх переслідувачів, а в тому іншому місці ніхто не знає, що Матвій там має бути і що він узагалі має те інше місце. Там він пересидить декілька днів, поки його активно шукатимуть, прийде до тями, а, оговтавшись, змінить свою подобу, спосіб життя і взагалі все, все, все…
Заколисаний мріями, Матвій і незчувся, як задрімав.