Саме тоді, після смерті Сталіна, оголосили амністію. Випустили з таборів та в'язниць усіх "друці н народу": бандитів і грабіжників, злодіїв і ґвалтівників, і було таке враження, що вони всі до одного набились до Львова. Щоночі убивства, пограбування та ґвалтування, люди боялися вечорами й носи витикати з будинків, міліціонери й ті ходили по двоє, по троє, кінотеатри "горіли" без глядачів, всі вулиці немов вимирали. Тож я брав важ-кенний кийок та й ішов зустрічати свою суджену-вуджену, що засиджувалася над приладами десь аж до півночі, а мамуся щоразу хрестила мене в спину: "Бережи тебе Бог!" — наче йшов на війну.
Потім потроху-потроху міліція переловила всіх отих "друзів народу", вечірні вулиці знову наповнились людьми, а моя благовірна все ще боялася вертатись додому сама чи просто звикла до того, що я її зустрічаю. Тож я вирішив одучити її боятися власної тіні. Тим більше, що хронічно недосипав: схоплювався, як завжди, не пізніше п'ятої ранку. Отож одного разу пішов до зупинки трамвайної та й сховався за кіоском, коли трамвай підійшов. Вийшла ("Висіла" — казали місцеві), покрутила, покрутила головою та й рушила: подріботіла, наче хтось гнався за нею, а я вже слідом, перебігаючи од липи до липи, щоб не помітила. "Коли б не блиснули твої окуляри — умерла б! — казала пізніше.— Чую — хтось женеться! Ноги стало одбирати від страху!"
— Ну не дурний? — з осудом хитала головою мамуся.— Так же і вмерти недовго!
"Дурний, мамусю, дурний. Такого вже ти породила... Дурнем прожив усі роки, дурнем, мабуть, і помру..." Але ж і ви мене зрозумійте: лягати щодня опівночі, а підхоплюватися о четвертій — це як? Оті три-чотири години, які щоранку чекають на мене біля письмового столу, де лежить незайманий стосик паперу, серед такої первісної тиші, що, здається, й за сотню кілометрів не знайти жодної живої душі. Тільки я і папір. Тільки я і ручка. Що мережить, мережить рядок за рядком — наввипередки з думками. Часом зблисне, сяйне несподівана фраза чи й образ і тоді на світ Божий появиться отака собі Сонька, про яку я досі й чуть не чував, та й за-стриба по папері нахабно, ще й покаже мені язика. Спробуй тепер її спекатись, мушу розсувати інших героїв, даючи місце і Соньці, яка невідомо звідки й з'явилася.
Отак працюю до восьмої, а о восьмій приходить прибиральниця, щоразу питає здивовано:
— Ви уже тутай? Та коли ви й спите?
Ми з нею запанібрата: з тої пори, коли я мешкав у отій комірчині та пік яйця у пічці.
— Як вас жінка ото й одпускає?
Все! Кінець писанині! Прибиральниця не замовкне і на хвилину: переповідатиме всі, які тільки знає, новини. Догу-куватиметься аж із тамтого кінця коридору.
— А пані Гелена вчорай ногу зломили! Лежать тепера й не руш!..
Біс би узяв ту пані Гелену! Ще б пописати з півгодини. Та де там! Збираю листки, складаю до столу. На стовпець уже списаних аркушів.
Там росте потихеньку нова моя книжечка. "Через місточок". Коротенькі новелки з життя малолітнього Толі, який щойно пішов до початкової ніколи. Про його найвірнішого друга Ванька, про Миколу, про ту ж Соньку, яка появилась непрошена і без якої тепер не спечеться і не змелеться.
Задум цієї веселої книжечки теж появився раптово, на одному з літературних вечорів. Велетенський зал був вщерть набитий читачами, а на високому помості сиділи провідні львівські письменники: Вільде, Козланюк, Мельничук, Бірю-ков, Белов, Лозовий, Шмигельський, сліпий Волощак із дружиною, Братунь, Глотов, Бандрівський, Петльований. Вечір був не простий, а урочистий, присвячений черговій річниці жовтневої революції, я по-справжньому переживав, що сиджу не отам, на помості, а серед читачів. Адже я був уже автором "Його сім'ї" — роману, що набув певної популярності. Мені ще довго доведеться дозрівати до того, щоб усвідомити: якість тобою написаного абсолютно не залежить від того, де ти сидітимеш: у президії чи в останньому ряду. Адже все партійне начальство, яке зроду-віку не читало наших книжок, та й взагалі не читало нічого, окрім інструкцій та постанов, судило про нас лише по тому, наскільки часто ми виступаємо з тієї чи іншої трибуни чи сидимо в президіях. Та й самі письменники поступово звикли до того, що місце в літературі, а отже, всі життєві блага та премії, визначається не твоїми творами, а тією щабелькою, на якій ти стоїш.
Мельничук, який виступив перший, коротко представив тих, хто сидів у президії, перелічив твори, що друкувалися в "Жовтні" протягом останніх років. Я слухав напружено: ось-ось згадає і "Його сім'ю". Не згадав. Я поклявся в душі, що більше не дам і рядка до того журналу.
Та ось Мельничук нарешті закінчив, почалися виступи письменників. Спершу читали свої вірші поети, їм аплодували охоче, а за поетами стали виступати прозаїки. Козланюк прочитав невеликий уривок про те, як його герой Юрко Крук і ще хлопчаком підібрав десь підкову, як йому сказали, щоб мін її беріг, бо підкова — на щастя, як Юрко доти бавився з нею, доки насадив собі на ногу і до самого вечора не міг од псі звільнитися. А вже увечері батько, надававши йому духопеликів, потягнув до кузні, де коваль і звільнив ногу Юркову. І не було в той час щасливішої од Юрка Крука людини.
Зал весело реагував на всю ту історію з підковою, люди сміялися до сліз і провели Петра Степановича схвальними оплесками.
Та ось настає черга Дарини Дмитрівни Вільде. Вона вирішила прочитати великий уривок з "Повнолітніх дітей", я редагував цей роман, він мені страшенно подобався, тож наперед смакував, як захоплено зустрінуть його читачі.
Дарина Дмитрівна непоквапом дістає окуляри і ще повільніше починає читати.
І тут я переконуюсь, що серйозна проза, навіть якщо вона й геніальна, майже не сприймається, коли її читати вголос. Особливо коли її читає не артист, а письменник, як оце Дарина Дмитрівна. Глухуватий монотонний голос її мимоволі навіває нудьгу, люди починають ворушитися, перемовлятися стиха... Ось один звівся та й вийшов із залу... Ось другий... Третій... Почали ворушитися і в президії, про щось перешіптуватися, а Дарина Дмитрівна читає й читає... десять... двадцять... тридцять хвилин...
Та ось, слава Богу, закінчила. Львівська публіка ґречно їй аплодує — вона просто не може образити жінку...
Прийшовши додому, я дістав "Повнолітні діти" з дарчим надписом Вільде, відкрив на тому місці, де починався уривок. І хоч я його редагував — знав майже напам'ять — не міг одірватися, поки не дочитав до кінця.
То була ще одна зарубка на моєму кирпатому носі: хочеш щось людям читати — не потикайся з серйозною прозою.
Захотілося написати щось по-справжньому веселе, смішне. На кшталт отієї пригоди з підковою.
А тут іще Нудьга, Григорій Антонович. З яким я непомітно заприятелював. Набагато старший од мене, він появився у Львові вже по смерті Сталіна: повернувся з Колими, з таборів. Тяжко поранений в перший місяць війни, кинутий напризволяще на полі бою під час панічного відступу, знайшов у собі сили добратися до батьків, на Сумщину. Не один місяць пролежав, поки рани загоїлись, а потім пішов навчати дітей: не міг дивитися, як вони ростуть неграмотними. Вивчав разом з ними Шевченків "Кобзар", а який же "Кобзар" без Катерини, без отих безсмертних рядків:
Кохайтеся, чорнобриві, Та й не з москалями, Бо москалі чужі люде, Роблять лихо з вами.
Отож йому ці рядки й пригадали, коли повернулися наші. Заарештували, судили за те, що він намовляв українських дівчат не кохатися з росіянами. Ще й обзивав представників великого братнього народу москалями...
— То судіть уже разом зі мною й Шевченка! — сказав своїм катам Григорій Антонович.
— Нада будет, і вашево Шевченку засудім!..
Він зайшов до мене невдовзі після того, як повернувся з таборів. Запитав, з порога вітаючись:
— Не побоїтеся спілкуватися з колишнім в'язнем? — І, гірко всміхнувшись, додав: — Кращий друг одвернувся, коли зустрівся зі мною. ч
Ми з ним на диво швидко здружились. Він часто заходив до мене на "студії", як казав жартома, я міг його слухати годинами, тож він і підказав, коли я йому розповів про те, як читала Ірина Вільде уривок з "Повнолітніх дітей".
— А ви напишіть щось із свого дитинства.
І принагідно розказав про випадок із дитинства, уже власного. Як ховали забитого качура.
— Дарую вам оцю першу новелу. З неї й почніть.
З "Похорону" я і почав. А потім став пригадувати власне дитинство і посипалися, наче з мішка, всі інші історії.
За місяць закінчив книжечку, озаглавив її "Через місточок", надіслав у Київ до видавництва "Веселка". І одержав розгромний редвисновок: "Книжка антипедагогічна, чому, окрім бешкетів, вона може навчити радянських дітей!"
Мені взагалі не таланило з дитячою тематикою. Пам'ятаю, як уже в Києві написав оповіданнячко "Тирлик": про єдину на весь хутір дитину. Молоді подалися до міста, залишилися тільки діди та баби та ще Тирлик, якому проходу немає: кожне так і норовить приласкать, пригорнути, а то й омити сльозою. Тож де зберуться старі, там обов'язково і Тирлик, уже й свято не свято без Тирлика.
Написав, опублікував у журналі "Дніпро" (редактором саме був Юрій Мушкетик) і невдовзі прочитав розгніваний відгук свого ж таки брата-письменника: "Де Дімаров таке село бачив?" — "Та бачив — їдь, перевір!" Не вірить: такого в житті не буває!
Книжечку ж "Через місточок" видав набагато пізніше в тому ж видавництві "Веселка". Тамара Іванівна Цвєлих, яка працювала в Інституті удосконалення вчителів, кандидат педагогічних наук, винесла рукопис на обговорення колективу і вже :шідти надійшла офіційна відповідь, завірена навіть печаткою: нічого антипедагогічного в оповіданнях Дімарова немає.
З часом я став не тільки о п'ятій ранку збігати з дому, а й повертатися пізно ввечері: захопився грою в преферанс. Сходилися після роботи в лікаря Дінця та й сідали за карти. Крім мене, постійно приходив ще й Ростислав Самбук (ми його називали Ростиком), відповідальний секретар обласної газети, та ще кілька вечорів підряд появлявся Маланчук... Так, так, Маланчук, майбутній секретар цека по пропаганді.
Поводили себе за тим преферансом по-різному. Ніде так не розкривається характер людини, як під час азартної гри.
Самбук, коли програвав ("сідав" на "тотусі" або на "мі-зері", що з ним траплялось частенько), жбурляв карти на стіл, зривався з стільця, ще й копав стілець той ногою:
— Це чорлти його батька зна й що! Ви навмисне мене посадили! — він гаркавив, як Ленін.
Дінець тримався дуже спокійно, тільки час від часу обличчя його починало братися сірою плівкою, гаснули очі.