Це наш голова колгоспу...
— Дзеркальний,— подав пухку і велику руку дебелий чоловік, у якого шия в діаметрі дорівнювала голові.
"При таких даних галстук необов'язково зав'язувати на шиї",— подумав про нього Сідалковський, потискуючи м'яку, як гумка, руку Дзеркального.
— Микита Прокопович Роздобудько,— запищав сухенький чоловічок, який, здається, все життя бігав і ніколи ні на що не сідав.
"Мабуть, і спить стоячи",— потискуючи тоненьку, як бирка на матроських кльошах, руку, відзначив про себе Сідалковський.
— Молодці, що почепили транспаранти,— похвалив їх Дзеркальний.— Тепер сюди ніхто не поткнеться. Хіба що прокурор району. Та, може, голова райвику. Це їхній винахід. Вони завжди такі гасла викидають. От ми в них і запозичили досвід. Надійна штука, скажу вам...
Сідалковський, здається, вперше в житті не знайшов, що сказати. Гасла він поважав і любив, як ідеї. Мабуть, саме тому в душі був глибоко переконаний, що цей винахід мав належати йому, а не тим невідомим, хоч ще не забутим у районі, авторам.
— Так що, замочимо вашу "Мегацету"? Гарна машинерія! Нам би таку у село. Нею можна косити очерет і рубати лозу на болотах. "Іскра" ж зовсім згасає,— продовжував Дзеркальний.— То як, до свого гурту, товариші, приймете? Ми не з порожніми руками. Ми теж з хлібом-сіллю. І до хліба щось знайдеться,— багатозначно закінчив він.— Чи не так, Прокоповичу? — повернувся до Роздобудька.
— А чого ж,— відповів голова споживчої кооперації.— Викладай, Карпе, що там у нас.
Витягли з машини вчетверо складений брезент, тоді якесь універсальне сидіння, що розтягувалося, як лава, і водночас заміняло стіл.
— Це чудо техніки, мабуть, у Сільгосптехніці виготовили? — кивнув головою Сідалковський.
— Вгадали,— задоволено кивнув важкою головою Дзеркальний.
Імпровізований стіл сервірували Роздобудько і Карпо. Дмитро Панасович брав пляшки і опускав їх легенько, як дітей, у лісову ямку-криничку, з якої била джерельна вода. Грак намагався дещо допомогти їм. Дід Трифон тим часом приніс відра. В одному з них уже була почищена й вимита біля річки риба, в другому — свіжі помідори й огірки.
Не спускаючи очей з батареї пляшок коньяку, Сідалковський зважував свої можливості. "Ставлю дві пляшки сухого вина проти цієї розкоші... Ганьба!" Навіть Граку і тому стало соромно, хоч він не знав, що таке сором.
— Ми можемо відповісти вам тільки майстерністю,— сказав нарешті.— Євмен Миколайович Грак на міжнародних конкурсах у князівстві Ліхтенштейн здобував найвищі призи за сорок сортів найспоживнішої і найкалорійнішої юшки, приготованої в польових умовах. Має дипломи і медалі. Правда, скромність не дозволяє йому возити їх із собою. Чи не так, Євмене Миколайовичу?
Грак так блимнув очима на Сідалковського, що тому на якийсь момент здалося, що перед ним не Грак, а Філарет Карлович.
— Щоправда, приз і золоту пальмову віть за смакові якості юшки вручили, на жаль, іншому кулінару. Із Ліхтенштейна. У них, виявляється, зовсім інші смаки.
— Зрозуміло,— лукаво примруживши очі, сказав Дзеркальний.— У нашому районі такої юшки, як мій Карпо, ніхто не готує.
Шофер вдячно посміхнувся своєму голові.
— Ну, чого ж ви стоїте? Розливайте. Першу за знайомство,— запропонував Іван Андрійович.
Випили. Дід Трифон, крекнувши і понюхавши шкоринку хліба, підійшов до Грака.
— Ось вам спеції.
Євмен розгубився, для чогось засукав рукави. Сідалковському здалося, що він навіть чимось незадоволений.
— Пробачте, діду,— вихопилося в Грака.— Але я юшки варити не вмію.
— Як?! — підвівся Сідалковський. Усі зареготали.— Слухайте, Євмене Миколайовичу. Ви ж проходили практику. Вам профспілка надала таку можливість. Ви ж самому Стратону Стратоновичу складали іспити!..
— Я не пройшов по конкурсу,— посміхнувся Грак, цитуючи Сідалковського.
Той забронзовів.
— Я пропоную тост за жінок,— раптом вихопилося у Грака.
— Але не пенсійного віку,— додав Сідалковський, уже оговтавшись.
Потім пили за те, щоб наша доля нас не цуралась і, звичайно, щоб не по останній.
— Все одно щось сумно, товариші. Може, ще по одній, щоб язики порозв'язувалися? — запропонував Чудлло.
Пропозицію підтримали одностайно. Утримався тільки Карпо.
— Беріть, товариші, баличок. Пригощайтесь,— запищав нарешті й Роздобудько.
— Пригощайтесь, Грак, ви тепер аристократ,— скривився Сідалковський.— Але не забувайте про мене. У баличка тепер майбутнє таке, як у динозавра. Їх навіть на виставках уже не показують. У музеях тим більше.
— Ви б, хлопці, анекдота якогось розповіли. Га? — попросив Дзеркальний,— Ви ж там біля столиці крутитесь. Ближче, ніж ми.
— На анекдоти у нас мастак тільки Грак...
— Теж участь у конкурсах бере?
— Обов'язково. Ну, гаразд. Цього разу порушимо субординацію: перший анекдот розповім я,— взяв у свої руки ініціативу Сідалковський.— У поїзді їдуть двоє. Ти знаєш,— каже один,— мене на цій станції збиралися бити. "А звідки ти знаєш, що збиралися?" — запитує другий. "Ну, коли б не збиралися, то не били б".
Ефект був несподіваний. Майже ніхто не засміявся. "Ще не анекдотна пора",— подумав Сідалковський і вирішив спробувати таки викликати сміх.
— А ось ще один старий анекдот,— почав було він.— Мені його розповів Філарет Карлович Чудловський...
— Хто, хто? — враз перебив його Дмитро Панасович.— Ви знаєте Філарета Карловича?
— Євмен Миколайович Грак-Чудловський перебуває з ним у найближчих родових стосунках. Він його зять.
— О хлопці, то ми з вами родичі,— зрадів Дмитро Панасович.
— Тільки з ним,— вказав Сідалковський на Грака.— Я з Філаретом Карловичем в інших стосунках.
— Ти чув, Іване Андрійовичу? — звернувся Чудлло до Дзеркального.— Філарет Карлович. То Філько вже себе так величає. По-городському, значить. А за паспортом він, товаришочки, Филимон Карпович. Значить, ви,— він повернувся до Грака.— Пробач, Євмене, на радощах навіть забув, що ми з тобою уже давно знайомі. На полювання ж ходили разом. Ондатр отією потворою осліплювали...
— Це вже не по-родичанському,— образився Грак.
— Пробач, дорогий. Машина загалом гарна, але різноколірна якась... Отже, ти Тезі чоловік? Ну і ну! Оце зустріч. Значить, і ти вже Чудловський? По жінці?
— Грак-Чудловський,— поправив Євмен.
— Ну й потрапив ти у сімейку! Як тобі там, не нудно?
— Навпаки: весело. А ви що, незадоволені мною як своїм родичем?
— Ну, що ти! Тобою я задоволений,— обіймав його Чудлло.— А от твій тесть, а мій брат... Навіть генералом себе величає. А він такий генерал, як я генеральний прокурор. Філько усе життя швейцаром у ресторані робив. Забув, як той ресторан називається. Словом, дивак, та й годі...
Грак від несподіванки підвівся і ледь не впав. Сідалковський наступив йому на великий черевик.
— Тільки не надумайте непритомніти, Євмене Миколайовичу. Ви хіба цього не знали? — спитав глузливо. — Ах, так, я й забув вас попередити. А втім, я й сам про це дізнався уже після вашого одруження... Але не хапайтесь за мотузку. Не треба вішатись. Ви ж виходили... прошу пардону, одружувалися не на генералових еполетах, а на красивому обличчі Зосі, в якої характер не йде в ніяке порівняння з вашим. Окрім того, особняк і погріб...
Голови качалися зо сміху. Один дід Трифон дивився на них тверезо і осудливо. Дмитро Панасович взявся за чергову пляшку.
— Треба за диваків випити,— запропонував він.— Їх тепер чимало розвелося на світі. Я теж дивак,— признався.— Коли служив в армії, теж приліпив собі одну літеру до прізвища: Чудлло. А для чого воно мені? Убий не відповім. Ну, поїхали. За Чудлів,— він підняв високо над головою чарку, з усіма поцокався, перехилив до дна і хекнув, як дід Трифон.
— Значить, ти тепер Грак-Чудловський? Маєш спарене прізвище, як спарений кулемет при прожекторові? — посміхався Чудлло.— Ну, ну!
— Історія повторюється,— прорік Сідалковський.
— Ви про що? — запитав Дзеркальний.
— Та просто так. Про себе! — він згадав лист, котрий розкрила Ія.
То був лист від матері, вона благала Сідалковського хоч на день приїхати до неї, бо дуже погано себе почуває. Дорікала синові, що він не може знайти для неї навіть часу, аби написати листа. А у нього ж такий гарний почерк. Коли приходив лист від Євграфа, вона показувала його сусідам, хвалилася: "Подивіться, як мій синок пише!"
Але не це найбільше турбувало зараз Сідалковського, а його власне прізвище, яке стояло на конверті і яке вже не було таємницею для Ії. Він тоді в електричці чомусь кляв матір, Ію, цю дурепу, яка в своїх безглуздих і сліпих ревнощах нишпорила по його ящиках, перечитувала листи...
Чим більше Сідалковський п'янів, тим більше тверезів. А все, здається, почалося з невинного жарту. Євграф згадав отих трьох поляків в одному купе: Бжезовський, Осовський, Осмоловський і він, Сідалковський... Отак починають потроху підбріхувати, часто не знаючи навіть, в ім'я чого це робиться, а тоді вже, ступивши на цей шлях, починають виконувати роль, яка їм ніколи не належала. Словом, як кажуть у народі: не дихне, як не брехне. Інколи, щоб здатися чи то вищою в очах оточуючих, чи то кращою, ніж є насправді, людина натягує на себе маску і йде з нею крізь життя, як Сідалковський з посмішкою на устах. Навіть найменший на зріст і найскромніший за характером Адам Баронецький, він же Кухлик, як його прозвали у "Фіндіпоші", і той зробив у своєму прізвищі маленьке скорочення, відшліфувавши в прізвищі "Баранецький" другу літеру "а", позбавивши її зайвини чи надмірності. Колектив негайно відплатив йому за це тим, що замість ліквідованої палички у літері "а" додав до його ім'я цілу букву "м", і тепер Адама Баронецького часто прозивали Мадам Баронецький. Ту ж незначну паличку, стерту Адамом, перехопив Бубон і "п" закруглив у "л", ставши не Карпом Івановичем, а Карлом Івановичем. Навіть Єва Гранат, справжнє прізвище якої було Чуприна, називала себе не інакше, як Чуприна — з твердим наголосом на останньому складі. Андрій Федорович Нещадим став Арієм Федоровичем...
Сідалковський прикрив руками обличчя, заплющив очі і критично похитав головою.
— Вам погано? — хтось обійняв його за плечі, але хто саме — Сідалковський не міг розібрати. Та й не намагався. Він був десь далеко-далеко від цієї галявини...
Роз'їхалися пізно ввечері. Після "Ой ти, хмелю" та "Черемшини", що несподівано відтіснила на другий план навіть такі твердостійкі післябенкетні пісні, як "Шумел камыш" та "За туманом нічого не видно".
Дзеркальний, обнявши Грака, як рідного сина, щось довго шепотів йому на вухо.
Грак, нашорошивши свої гладіолусові вуха, мовчки слухав і з усім погоджувався, хоч не все розумів.