Збільшився майже удвічі склад робітничого класу, що формувався з українських селян. Зросла кількість жінок у ньому. Але незважаючи на те що офіційно було оголошено про дострокове виконання п’ятирічного плану, фактично він був не виконаний з більшості позицій. У легкій, харчовій, хімічній промисловості не було досягнуто навіть довоєнного рівня. 40 відсотків капіталовкладень було вкладено в незавершене будівництво.
Директивне планування показало свою силу в економіці командного типу. Проте не вдалося вийти за межі "стихії ринку" і побудувати економіку без товарно–грошових відносин. Найбільших же збитків зазнало українське селянство, яке противилось шаленому податковому й ціновому тиску через постійну потребу коштів на індустріалізацію. В 1929 р. XVI партконференція ВКП(б) проголосила курс на суцільну колективізацію, яка ставила завданням ліквідацію багатоукладності в економіці; водночас пролетаризація села давала для промислового будівництва потрібні кошти, сировину і робочі руки.
Історики й сучасники засвідчують, що декретування Сталіним терористичних методів усуспільнення землі та викачування з села хліба та грошей, репресії проти них викликали глухий, але відчутний опір селянства процесові колективізації. Вони стверджують, що в перший період по всій Україні спалахували стихійні повстання, бунти (зокрема, дуже поширені так звані бабські бунти). Недаремно Сталін аж через сім років визнав, що "це був один із найнебезпечніших періодів у житті нашої партії". В тому ж таки "Короткому курсі історії ВКП(б)" він стверджує, що з лютого 1930 р. "з’явилися небезпечні ознаки серйозного невдоволення селянства. Подекуди куркулям та їхнім агентам вдалося навіть підбити селян на прямі антирадянські виступи".
Це було справді. На всю Україну стала відомою справа насильницької колективізації, яку проводили місцеві більшовики у селі Драбовому, на Полтавщині. У відповідь на масові скарги селян про насильницьке відбирання землі і хліба відбувся показовий судовий процес над районним керівництвом, що довело село до голоду. Керівники були засуджені до 2–3 років ув’язнення. Але селяни продовжували голодувати.
Колективізація всюди супроводжувалася жорстокими методами. Уже з 1929 р. обмолочений хліб прямо з токів вивозився до державних комор. У селян вилучали зброю, яка подекуди залишалася після громадянської війни, придушували будь–які спроби утворити селянські спілки та інші громадські організації.
Одна із партійних постанов 1930 року "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" визначала термін колективізації в один рік.
Справою колективізації керували трійки — секретар райкому партії, голова райвиконкому і начальник ДПУ. Всі, хто їм противився, зараховували до "куркулів", тобто до "ворогів народу". Для того, щоб роз’єднати село на бідних і багатих та протиставити їх один одному, був застосований принцип "самообкладання". Селяни мусили самі ділити між собою спільний податок хлібозаготівлі на село. Хто не виконував — штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, який треба було здати, а майно пускали в розпродаж. Щоб стимулювати бідноту, частина штрафу йшла на фонд кооперування. Непокірних селян ділили на три категорії: "учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів", яких відсилали в концтабори або до в’язниць; "менш активних" вивозили з сім’ями на північ; третім, що не чинили опору, надавали земельні ділянки.
Цікаво, що спеціальною постановою визначалася навіть кількість дворів, які треба було виділити для цих категорій: до першої категорії — 52 тис., 112 тис.— до другої категорії. Така була розкладка на людей, яких треба було знищити або зламати.
Цей план "розкуркулення" був, звичайно, "перевиконаний" уже за перший рік колективізації. 1934 року секретар ЦК Компартії України П. Постишев повідомив, що під час колективізації було "розкуркулено" близько 200 тис. господарств. Селян–одноосібників обкладали величезними податками, а колгоспники мали пільги.
Хлібозаготівлю щороку підвищували і також вели із перевиконанням. На 1933 р. план її був перевиконаний на 105 млн пудів; чергові партійні постанови санкціонували відбирати і так зване украдене зерно, для чого дозволялись масові обшуки, масові конфіскації, штрафи м’ясом і картоплею, а потім і будь–якою їжею — соліннями, сухарями, сушеними фруктами, салом тощо. В українських селах селяни чинили опір чиновницьким грабункам, часом це були збройні антирадянські виступи.
У цілому за шість місяців 1930 року їх було зафіксовано по всій Україні 1500.
В тому ж році каральні загони придушили велике збройне повстання селян на Дніпропетровщині, що розпочалося в селі Богданівці, Павлоградського району. Про нього розповідають нині відкриті документи із архівів СБУ. Воно перекинулося на інші населені пункти — хутір Осадчий, Сухий, Водяний, Богдано–Вербовський, Путятине, на села — Мар’ївка, Каховка, Нова Дача, Тернівка та ін. Гаслами їх були: "Геть комуну та рад–владу!", "Ми виробники хліба, а нам його не дають", "Хай живе селянська влада". Повстанці, озброєні мисливськими рушницями, берданками, обрізами, ножами, карабінами вбивали місцевих представників влади, громили комуни.
Селянське повстання поширилося на Павлоградський, Петро–павлівський і Близнюківський райони. Керівниками його були селяни Савелій Савченко, Олександр Рибалка, Дем’ян Аксьонов та ін.
Після розгрому повстання у битві на Тернівській горі було заарештовано до 400 осіб, 27 з них — за рішенням надзвичайної сесії Дніпропетровського окружного суд — у було засуджено до розстрілу. Про ще одне з таких повстань 1930 року згадується у праці Г. Костюка "Сталінізм в Україні". Про нього розповів йому один із в’язнів Воркутинського концтабору Іван Михайлович Приходько. Повстання в його селі очолив один із лейтенантів Червоної Армії. Від рук народу в селі загинули численні партійні уповноважені, зв’язкові, інформатори. Повстання поширилося на кілька сіл. Проти них були кинуті авіація, танки й війська. Повстання тривало п’ять днів. Селяни були озброєні сокирами, вилами, подекуди обрізами й револьверами. Після придушення повстання багато селян розстріляли, чимало з сім’ями вислали до концтаборів.
Про інші повстання у Вінницькій, Хмельницькій областях, на Поділлі, Чернігівщині, Херсонщині нині вже існують численні публікації свідків. За даними зарубіжних авторів, лише в 1930 р. у селянських повстаннях взяло участь більше 40 тис. осіб.
За рішенням українського партійного центру в 1932–1933 рр. було проведено ряд операцій по нанесенню оперативного удару по "класовому ворогу". Внаслідок однієї такої операції було арештовано 3,5 тис. осіб.
В Україні розпочався голод. Партійна влада вдавала, що нічого такого не існує. А щоб голодуючі не виїздили з України, на її кордонах були розташовані каральні внутрішні війська. Починаючи з 1933 р., смертність сільського населення стала масовою. Новою зброєю — голодом — знищувався цілий клас українського селянства через процес відчуження його від землі. Сталін назвав колективізацію "революцією зверху" і заперечував існування голодомору, який організувала компартія. Та про це свідчать численні спеціальні партійні постанови як Центрального комітету ВКП(б), так і КП(б)У, низка рішень парт–конференцій, урядів, партійних комісій ЦК ВКП(б) і т. д.
Селянські повстання захопили не лише Україну, а й Кубань, Північний Кавказ, Казахстан, Узбекистан. Радянська влада вдалася до методів заспокоєння: з одного боку — армія, танки, авіація, розстріли, концтабори, з іншого — пошуки "винних", як це зробив Сталін у своїй статті "Запаморочення від успіхів", а поряд з цим — безперервне повторення про добровільність кооперування дрібних селянських господарств, про їхнє щасливе життя в колгоспі. А терор проти селян тривав. З 1932 р. в Україні лютував масовий голодомор. Оце й називалось "революцією зверху".
Більшовицька влада розправлялась з українським селянством, що не сприймало її і противилося колективізації. Українське селянство стало головним ворогом більшовицької системи та її ідеології. І ця система розпочала відкриту війну проти народу. Зброєю у цій війні знову став голод, як і в 1921–1922 роках. Ряд постанов партії та уряду, як зокрема постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 червня 1932 р., зобов’язували владу на місцях застосовувати проти селян, які, помираючи від голоду, осмілювалися вкрасти на пожнивному полі жменю зерна чи колосків, розстрілювати або позбавляти волі з конфіскацією усього майна не менше як на десять років.
Наркомат юстиції України своєю постановою зобов’язав усіх прокурорів жорстоко карати засланням і ув’язненням усіх, хто приховує будь–які хлібні запаси. Скаржитися було нікому — усі звертання до влади ігнорувалися. Селяни не вважались за людей — вони були позбавлені будь–яких людських прав і перетворені у безсловесну худобу…
На початку 1933 р. українські селяни вже годувалися собаками, котами, пацюками, корою, люди від голоду божеволіли. Траплялись випадки людоїдства. Ось деякі свідчення про картину голоду із книги–меморіалу "Голод–33". "Вночі люди викопували… дохлих (від інфекції. — Авт.) коней, різали м’ясо, варили та їли… Пухли і вмирали від голоду… Одна мати з’їла двох своїх дітей віком 8–10 років, її привели в сільраду, сюди ж принесли те, що лишилось від дітей… Двоє бездітних — чоловік і жінка років під шістдесят — заманювали до себе дівчат–підлітків, вбивали їх і їли… Сліди людоїдства знайшли після голоду в одній хаті. Під час ремонту в стіні виявили замащені в глину жіночі коси. Кіс було декілька". Це із свідчення Івана Павловича Лабунського із села Красненьке, на Вінниччині. Про подібні випадки свідчать люди майже в кожному населеному пункті. "Ілько Любарський, прости Господи, зарізав дочку і теж їли",— із свідчення Марії Слюсар–Кармелюк із села Кармалюкове, на Вінниччині.
Ось сповідь полковника у відставці Героя Радянського Союзу із села Юхимівки, на Житомирщині, Олексія Михайловича Кота: "їсти хотілося постійно — і вдень, і вночі, їсти, їсти… А навколо смерть… Померла моя племінниця Галинка. Незабаром і старший брат Павло… В їжу пішло все можливе і неможливе: кішки, собаки, ґави, горобці, різний бур’ян… У квітні 1933 р.