Мілеї нема?
— Вона… померла?..
— Краще б уже померла, сину, аніж отак мій рід зганьбила…
— Що з нею, батьку? — застогнав Гордята. Бестуж лише махнув рукою.
— Повіялась із княжим покручем Вонкіним. От що! — не витримав Брайко. — Але не бідуй, брате. Будеш з нами жити, як і жив. Жону тобі ми знайдемо. Хіба мало дівчат на Подолі?
Гордята не вірив тому, що чув. Сів на край лави. Кирик посунув до нього свою ложку. Але він і не торкнувся її. Мілея… втекла від нього? Та ні… Не вірив сьому. Певно, її піддурили… Певно, насильно забрали… Але… Бестужі! Йому самі сказали…
Не спав на своєму ложі. Усю ніч перевертався, зітхав. Пішов на ті нещасні заробітки… Покинув її на самоті… Заради неї ж і пішов… Заради боргу…
Пекло йому одиноке ложе. Пекла чорнота довгої ночі. І зароблені у ченців гроші пекли душу. Осміхався Брайковим словам: "Не бідуй!" Він і не бідує. Що йому тепер? Вільний на всі вітри. Ніхто на світі не чекає його. Ніде… "Один спать лягає, до стіни очима, на хату плечима. До стіни говорить, а вона не чує…" Чув колись таку пісню. Ніби про нього…
Не буде жити він у добрих Бестужів. Множити їхню бідність. Гайне до ченців печерських. А може, йому повернутись до Святополчого двору? Скаже, був у полоні, тепер повернувся. До Мономаха не захотів, до тебе, князю, спішив!.. Усе, що заробить, віддаватиме Бестужам на борг. А далі, якщо поталанить, розживеться на який шмат земельки, віддасть Брайку та його браттям. Він же і без того житиме…
Князь Святополк, зачувши, що його колишній отрок Гордята-Василій повернувся з полону і не залишився у Мономаха, ледве не заплакав на радощах. Подібна відданість йому була в дивину. Є такі люди, котрі щиро його люблять, не за гроші! Є!
Відтоді Гордята став знову служити при покоях князя. Але вже швидко гриз собі лікті: "Гордято, біжи туди. Василію, мчи туди…" Хто він серед людей? Гордята чи Василій, людина чи худобина? Цікаво кому те, чи спав він, чи їв, чи є в нього мрія або яке бажання… Він так закрутився, що вже й сам забув, хто ж він є. Справедливий запальний Гордята чи гнучкий на всі вітри Василій?
Надвечір білгородська дорога нарешті закінчилась. Дрімучий сосновий бір з шумливими верховіттями густо-зелених, аж чорних по-зимовому сосен, що обступали дорогу з обох боків, враз круто обірвався. Не дуже широка річка перетнула йому дорогу, м'яко відсвічуючись блискітками червоного сонця, що вже сідало за борами. У цьому місці вона робила плавний залом поза пагорбом, обмиваючи його з двох сторін. На узвишші чорнів високий земляний вал, поверх якого щільною стіною стриміли в небо колоди, гостро затесані чорні зубії огорожі відбивалися у дрібних мерехтливих хвильках річечки. Це полишало враження, ніби ріка наставила на верхівця із Києва свої гострі чорні списи.
Круті обривисті береги річечки спадали чорними смугами у плесо води. Ніби в ній була розлита уздовж берега рідка смола. Оце й була славнозвісна річка Ірпінь. Тиха, спокійно-лінькувата влітку і восени. А навесні вона бурхлива, широковода, розсуває доокруж темні соснові бори, затоплюючи переліски й чагарники на узліссях. Хто і коли дав цій річці отсю дивну і незрозумілу назву — Ірпінь? Може, ще скіфи або печеніги, а може, торки чи берендеї так прозвали, передаючи у своїй мові її гнівний характер? Скільки народів пройшло через її води за багато віків! Йшли та йшли вони через поля, ліси і ріки землі слов'янської. Часом залишали їм свої імена. Самі десь у безвісті зникали. А річки тихо плинули своєю дорогою по руській землі, як і справіку. Залишалися тут люди, що городили гради на їхніх берегах, будували засіки, селились оселищами.
І ось цей град, що ховався за темними валами. Давній руський град Білгород. Гордята, перепливши з конем ріку, в'їхав у ворота міста і лише тоді збагнув, чому сей град називається Білим. Мурована церковиця посеред града світилася білизною, яко висока крейдяна свіча. А обіч — вибілені крейдою стіни хат під високими ґонтовими або солом'яними дахами. Усе місто було справді ясним, привітним, білим…
Гордята розпитав, де знаходиться княжий двір, і вже не здивувався, коли побачив, що це була висока, на підкліті, також біла хата з добротним ґанком і кількома сходинами, які вели у сінці, з гостроверхим, як у терема, дахом.
Уже звечоріло. Сутіні заповнювали повітря.
Швидко припнув до конов'язі коня, натяг йому на морду шаньку з вівсом — хай набирається сил, а сам став роздивлятися двір. У дворі стояв повоз з невипряженими кіньми. Це на ньому везли Василька. Челядь князева, певно, не збиралась тут довго затримуватись із князем-бранцем. Довгі стайні, обори, медуші, комора щільно тиснулися одна до одної рубленими стінами. Оддалік стояла низенька біла хатина. З її димаря звивався тонкий струмок диму. В обох невеличких віконцях, затягнутих прозорою шкірою, мерехтіло світло. Певно, там живуть челядники. До них спершу і піде Гордята.
Двері від поштовху легко й нечутно розчинились. І Гордята враз обімлів: Святополкові челядини-конюхи Ізечевич і Дмитро, обидва хрещені половчини, силкувалися поставити на ноги зв'язаного князя Василька. А двоє інших розгортали на долівці овечі шкури. І коли нарешті розіслали, Ізечевич і Дмитро вмить повалили бідолашного Василька додолу. Але князь Василько, яко тур, наставляв на них свою голову й, звиваючись тілом, одбивався то грудьми, то боком, то головою. Конюхи знову валили його на підлогу, а він зривався на рівні й з усіх сил гамселив їх головою.
— Чого дивишся? Поможи-но! — крикнув до Гордяти Дмитро.
Гордятине серце завмерло. Князь Василько подумає, що й він буде зараз над ним знущатись. З порога стрибнув на Дмитра і турнув так, що у того аж хряснуло в горлі.
— Ти що?.. — розгнівався Ізечевич і з подивом зиркнув на Гордяту-Василія.
— А от що! — штурхнув і цього конюха ногою в живіт. — Не чіпай!
Ізечевич скрутився в бублик і прохрипів:
— Хапайте його… ізрадцю приблудного… — На Гордяту навалилося двоє челядників і миттю зв'язали йому за спиною руки. В цей час до хатини ввалилося четверо нових двораків.
— А де князь?
— Ось… на долівці борсається… Не хоче лежати. Кладіть зверху дошку. На груди йому кладіть…
Гордята з жахом побачив, як на могутні груди князю Васильку поклали товстенну дошку, як двоє челядників сіли на її кінцях і стали розгойдуватись. Та Василько, зібравши, певно, останні сили, вивернувся і скинув з себе своїх мучителів.
— Не чіпайте!.. — заволав з кутка Гордята. — Кровопивці кляті!.. Окаянні!.. Щоб вам пси очі повигризали!..
Ізечевич підскочив до Гордяти й стукнув його чоботиськом в обличчя. З носа Гордяти чвиркнула кров, залила йому рот. Відпльовуючись, він борсався, пробував звестись на ноги, щоб вискочити на подвір'я. Та Ізечевич не переставав гамселити його, доки хлопець не притих.
Челядники тим часом знову придавили князя Василька до підлоги дошкою й уже вчотирьох навалилися йому на груди.
А Торчин запалив від полум'я в печі соснову скіпку й підніс до Василька.
— Здеріть з нього цей міх.
Челядники, що перед тим надягли на голову князя шкіряний міх, тепер зняли його, кинули на долівку. Торчин передав скіпку в руки Ізечевичу. Нагнувся до Василька.
— Ну що, не здужав нас? Тож-бо й є… Один гурту не здужає. Ну, чого дивишся? Чого очі мружиш? Не впізнаєш мене? Дивися на мене. Запам'ятовуй. І на світло дивися, бачиш його востаннє. Вчинимо, як наказав князь. За те маємо хліб від нього.
— І срібло! Га-га-га! — підхопили весело поспішителі Торчина й Ізечевича.
— Замовкніть ви! Краще спитаймо у князя, якого він роду! — облесно посміхнувся Ізечевич.
— Я знаю якого, таті ви окаянні! Я онук Ярославового сина-первенця Володимира! Маю по роду право бути першим серед князів!..
— А так, онук князя-сліпця. То й будеш його рід сліпців продовжувати. Отеє і все твоє право! — зареготав Дмитро. — Так повелів великий владика наш. Щоб столу золотого київського тобі вовік не видати.
— Гордято! Чуєш сії слова? — зойкнув князь Василько, повернувшись до замотузеного хлопця на долівці. — Василію!.. Слухай усе… Людям розкажеш!..
Раптом хруснули кості Василькового тіла під дошками. Нелюдський крик його враз оглушив Гордяту. Коли розплющив очі, то побачив Берендія, що сидів верхи на непорушному тілі князя Василька. В одній руці він тримав скривавлений ніж, з довгого леза якого скапували густі краплини крові, а в другій — синє Василькове око.
Гордята до болю в зубах зціпив уста, щосили тиснувся спиною до стіни, ніби хотів вивалити її… В хатині стояла дивна тиша, яку раптом розітнув Ізечевич:
— А друге? Виймай і друге! Звелено ж обидва!.,
Гордята очуняв од холоднечі. Цокотіли зуби, дрижало тіло. Чомусь лежав посеред двору, був розв'язаний. Мабуть, його кудись волочили та й покинули. Звівся на коліна. В ногах судомило. Ледве зміг випростатись. Побрів до конов'язі. Його кінь мирно хрумкав овес, вибираючи рештки із дна шаньки. Повоза князя Василька не було на місці. Куди ж подалися Святополчі кати? Куди йому, Гордяті, бігти? І чи бігти? Чи знайде він управу на лиховісних кривдників? І чи можна захистити людину від людини? Ви, ясні зорі!.. Ти, холодний місяцю!.. Ти, чорне небо!.. Де ви, боги землі і боги неба? Чому мовчки споглядаєте зло і не спините руки ката? Чи ви поснули, чи подуріли, чи вас купили золотом-сріблом, чи, може, й зовсім вас нема?!.
Гордята наткнувся на колоду й присів… Обхопив руками гарячу голову. Дивився на небо, що мерехтіло зорями. Відчував свою мізерність і нікчемність у цьому беззахисному, жорстокому світі… Не знав, у кого просити ради. Кого благати… Одне тільки втямкував: віднині йому немає вороття назад до Святополка. Усе міг йому простити, окрім оцих Василькових очей… голубих очей… Убили Василька… Але куди вони поділи його тіло? Вкинули в річку? Чи кудись повезли звідси, може, й до Києва, показати своєму господарю, щоб переконався в їх послужливості?
І знову якась сила піднімала Гордяту на ноги. Люди повинні знати про цей злочин. Люди!.. Їхні серця не можуть мовчати, їхні руки мають узяти меч справедливості й заступити скривджених… Усе життя Гордята шукає правди і віри в добро. Та чи знайде? Може, колись під тином, блукаючи, й загине. Така доля правдоборців…
Білгород ще спав у світанковій імлі, коли охоплений важкими думами Гордята сідав на коня.