Зрештою, й татко чомусь з мамою розписуватися не хотів, і бабця була з тої таткової дивачної впертості цілком задоволена. Отже, ми всі були ніби бабчиними квартирантами, і вона любила це підкреслювати. Дім, однак, з її волі переділили, вона взяла собі більшу й кращу половину, а нам усім віддала гіршу. Коли провели нам телефон, вона рішуче постала, аби поставили його тільки їй, але, оскільки перестала чути телефонного дзвінка, милостиво дозволила поставити паралельний — це зробила для того, щоб наші розмови підслуховувати.
Перше, що я здійснив, залишившись сам, — почав шукати варення. Воно виявилось зовсім не там, де казав татко, тобто там, де він не казав. Я взяв столову ложку й добре наївся, забувши про сметану і сир. Ложкою варення з банки їсти не дозволялося, і я відчув од того ще більше задоволення — це був останній день моєї волі і останній акт самоволі; в нашу меншу половину дому невдовзі таки всунулася велетенська примара — баба Ганя. Але перед тим був ще останній вільний вечір, який ми залюбки провели з татком, котрий того дня прийшов раніше, відпросившись. До речі, він цілком мав рацію, зігнорувавши бабчин щирий намір нагодувати мене обідом — обід вона благополучно зварила, але тільки собі, про мене так само благополучно забула, і я цілий день їв столовою ложкою варення, зі свого боку цілком забувши про сир та сметану, а ввечері в мене були нудоти і рвоти, і я все те варення із себе викинув — це відбулося під спів п’яної компанії у бур’янах, але при тому був татко, і ця невелика зі мною пригода зовсім не порушила нам щастя останнього вільного вечора. Коли я рвав, прибігла на те бабця, вона виказала мені за те, що я не захотів їсти її обіду і, певне, забагато їв солодкого. Я вже звільнився від нудоти й варення і зирнув на бабцю більш-менш вибачливо, бо що міг їй сказати.
— Нічого страшного, — оптимістично сказав татко. — Це в нього буває.
— Треба перевірити його на глисти, — турботливо повіла бабця.
Татко зітхнув і поліз у льох налити в кварту молодого домашнього яблучного вина; казав, що це його найкраще заспокоює, то було, здається, правда. Бабця подибала до себе, татко зварив картоплі, ми повечеряли, картопля мені смакувала, хоч я її не те що любив, але вживав; окрім того, й справді я цілий день нічого не їв, хіба оте вивергнуте варення, то ж був, може, й голодний, може, тому, бо апетиту до їжі я хронічно не маю, та й відчуття голоду мені невідоме. Здається, я вільно міг обходитися без їжі взагалі і тільки якась надмірна настирливість дорослих щодо їжі примушує мене її все-таки ковтати. Розумію, всі вони рано чи пізно повмирають, а я — ніколи, бо я — це я.
3
Після того, як ми поїли картоплі, задзеленчав телефон. Не так, як звичайно, а уривисто, короткими дзвінками — телефонувала міжміська. Тато кинувся до рурки й ледь не перекинувся через ослінця — я засміявся, але обірвав сміх, бо таткове обличчя стало поважне й сумне. Знав, що бабця за стіною підняла слухавку й собі.
— Так, — сказав татко. — Значить, таки інсульт. В легкій формі. Ясна річ. Зараз її чіпати не можна… Будь скільки треба. Викликали брата з Одеси? Не приїде? Та якось обійдемось… Варитиму я… І все інше… По-моєму, про це говорити ще рано. Дивись — коли треба, то треба.
Я не зовсім зрозумів, про що мова. Але знав, що зараз улетить у хату бабця і щось у нас почнеться веселе. Чому знав? Знав — от і все.
— Що це ти надумав? — почала вона від порога. — Знаєш, скільки ті інсультники можуть жити? Будеш з нею возитися?
— Не я, а її дочка, — сказав спокійно татко.
— Й припреш оту баберу в оцю конуру? — вибухнула бабця. — А дитина де буде?
— Одна кімнатка для мене й дитини, а друга для баб.
— А чого той, з Одеси, її не бере? Вона ж там і прописана! Він же і площу зайву хапнув через неї, то хай тепер забира.
— Не обзивається, — сказав мирно татко. — Біда є біда!
— А я її не буду прописувать! — гостро мовила бабця.
— То й не прописуй, — смикнув плечем татко.
— Ну, ти й дурний, ну й дурний? Нащо тобі той клопіт? Вони ж тобі не родичі.
— Вони мої родичі, — сказав татко. — Як і ти!
— Нє, вони в тебе родичі, не я. Ти до мене і в хату не зазирнеш, а все їм, їм, щоб вони подавилися. Так уже тебе вчарували! Ще ти мене згадаєш, коли біду в дім візьмеш, ще ти поплачеш!..
— Ти, бабцю, ображена не будеш, — сказав татко. — Як жила, так і житимеш. А про нас яка тобі турбота?
— А мені буде добре, коли тут бабера житиме?
— А тобі що?
— А то! — аж ніжкою в м’якому капці притупнула бабця. — А то, що не хочу я чужих у своєму домі…
Татко мовчав. Узяв недопиту кварту з домашнім вином і поволі його допив — заспокоювався. Бабця ще трохи постояла біля порога, очка її тріпотіли, а вуста трусилися. Тоді круто розвернулася й зникла в темені, а татко був, певне, аж дуже розхвильований, бо відразу ж поліз у льох і виніс звідти ще одну кварту вина. Випив половину і сказав мені:
— Світ — бардак, але добрі люди в ньому не повинні переводитися. Чи не так, синку?
Я хитнув. Таткові я співчував. Він дивився на мене блискучими, мов ґудзики, очима, і ті очі були ніби бляшані. Тоді допив другу половину кварти і виповів ще один афоризм:
— Одним у цьому світі щастить, а іншим — по голові! Чому?
Я не знав. Мій татко також. Усміхнувся якось криво і, як буває після домашнього вина, обійняв мене й обілляв слізьми. Я обережно вивільнився з його обіймів і попросив провести мене на двір по нужді, бо в темряві я боявся.
— Чого там боятися? — сказав мені мій героїчний татко й сміливо ринувсь у темряву, а я за ним.
Співали цвіркуни, а з бур’янів, із кубел, валували п’яниці. Щось викрикували хрипкими голосами; ми з татком дружно помочилися у кропиву під парканом.
— Що вони роблять там, оті п’яниці? — спитав я.
— П’ють, — відказав бадьоро татко. — Вони п’яниці-професіонали: п’ють, щоб бути п’яними, і це мета їхнього життя.
— Навіщо? — спитав я.
— Кожен має свою мету життя, — трохи патетично сказав татко, ярісно розжарюючи вогника своєї цигарки. — Мету чи антимету…
Я хотів спитати, що таке антимета, але стримався. І так уже багато розпитував, а коли так нав’язливо розпитую, татко сердиться: "Що ти все розпитуєш, як малий? — сказав він якось мені. — Доходь усього власною головою!" Через це я й не запитався, а вирішив, що антимета — це щось таке, як життя отих п’яниць із бур’янів. Я їм не заздрив, тим п’яницям, бо що то за життя у бур’яні? Вони ж там часто й спали і, що мене найбільше вражало, зовсім не боялися темряви, вужів та гадюк, яких там кишма у тих бур’янах; очевидно, вужі та гадюки, подумалося мені, бридять сивушними запахами.
Ми повернулися в хату, в бабці світилося, вона, певне, там начиняє себе лихими думками, як сказав якось мені татко. Я уявив собі бабцю, і лихі думки, і як вона ними себе напихає, зовсім так, як напихає домашньою локшиною качку мама, та локшина висить стрічками, а вона хапає її ложкою і пхає в розрізане нутро, аж доки всі хвости не зникають усередині. Тоді бере голку з білою ниткою і зашиває отвір, а що локшина все ще норовить висунутися, підпихає її пальцем — десь так, за моїми уявленнями начиняла себе лихими думками й бабця. Вона ще спробує начинити ними й нас, наче й ми качки, яких готуються спекти, але сьогодні татко дав їй відкоша, і вона кипить на самоті, хоч їй це нелегко чинити — любить бабця свої лихі думки не так у себе запихати, як викидати.
— Ходімо, синку, — сказав спатетизований домашнім вином мій татко, — проведемо останній парубоцький вечір, бо завтра нас окупують баби.
— Як так окупують? — не стримався, щоб запитати, я.
— А так, що нам тут хтозна чи й буде місце. Баби виживають нашого брата з цього світу.
Я не дуже збагнув цей черговий його афоризм, але в силі його довелося мені переконатися пізніше; дивно мені було, звідки татко знав, яке життя його чекає; але зовсім не противився тому, хоч цього бабця таки вимагала. Тепер, коли я майже дорослий, думаю: хто з них мав рацію: бабця чи татко — і до переконливої відповіді додуматися не можу.
Отже, ми з татком вирішили не лягати спати, а провести свій останній парубоцький вечір, і ця таткова ідея мені неймовірно сподобалася. Бабця ніби відчула цей наш намір, бо знову викралася з хати, підгледіла нас у шибку, а що татко ходив кімнатою досить героїчною ходою, вряди-годи надуваючи щоки і поплескуючи по плечах гумками підтяжок, — так він чинив завжди, коли йому вдавалося випивати аж дві кварти домашнього вина з льоху, — в хату зайти не зважувалася, а тільки зашкребла в шибку нігтем.
— Хто там? — рявкнув татко, певне, бажаючи напасника злякати.
— Хай вийде Толюньо! — пропищала за шибкою бабця.
— Що вона від тебе хоче? — повернувся до мене татко.
Я здвигнув плечима.
— Йди, а то вона нам сьогодні не дасть спокою.
Я вийшов на ґанок, бо далі, навіть не зважаючи на бабчину присутність, йти боявся — з темрявою в мене таки було неполагодження, — бабця прискочила до мене й зашепотіла, ніби вона сама була з племені гадюк-вужів:
— Дивись за татком, бо він їй-бо уп’ється сьогодні. Воно й не дивно, що вп’ється, бо кому це радість, що привезуть баберу, але дивись! І хай не йде туди, — бабця метнула пальцем у бік бур’янів, де все хрипко щось вигукували п’яниці, — бо пропаде. Ти ж знаєш, що він раз уже між них пропав?
Я знав, та як того не знати, коли бабця нагадує про це ледве не щодня: було якось, татко чи посварився з мамою, чи щось йому в душі заїло, але таки пішов у бур’яни між п’яниць, і мама з бабцею ледве зуміли його звідти вирвати. Тому одна й друга панічно боялися, коли татко випивав, а випивав він не так уже й рідко, хоч завжди давав собі раду сам, удома, а бувало, що він кілька разів приходив додому не на двох, а на чотирьох, я це також пам’ятаю: за вухо йому зачепилася дужка окулярів, а самі окуляри висіли біля скроні й погойдувалися, а татко, певне, щоб налякати жінок, ще й погавкав. Я певен, що він із них просто пожартував, і вони возилися з ним потім цілий вечір, як із дитиною, а татко тільки те й робив, що зіскакував із дивана і читав напам’ять цілі сторінки із "Записок Піквікського клубу" Чарльза Діккенса, при цьому вряди-годи підсьорбуючи носом, бо підхопив під час блукань на чотирьох нежить.
Я пообіцяв бабці дивитися за татком, і бабця заспокоїлася, бо добре знала, що татко слухається мене більше, ніж її чи маму; зрештою, я не мав ніякісінького бажання лишатися сам у хаті, отож з хати татка напевне не випущу.
— Що там вона казала? — спитав він, хмурячись і поплескуючи підтяжками.
— Щоб ти не ходив до п’яниць!
— Я з тим шоблом діла не маю, — мовив татко, все ще хмурячись.