Це трапилось тому, що російський соціал–демократичний рух народився в їхньому середовищі, і був позначений усіма родимими плямами свого попередника.
Визвольна боротьба епохи 1917–1920 рр. знаменувала, з одного боку, в утворення національних республік, повернення ідеї федеративного влаштування в міждержавних стосунках, зростання нової плеяди національної інтелігенції, що була носієм ідей демократичних прав і свобод. А з іншого боку — цій національно–демократичній течії жорстко протистояла імперсько–централістична суспільна тенденція, яка оволоділа повністю російською соціал–демократією, зокрема більшовицькою партією, і стала гласною та негласною доктриною більшовицьких лідерів, що тепер виступала як інтернаціоналізм, єдина міжнародна соціалістична республіка тощо. Для них була неприпустимою ідея національної рівності й державності інших народів; лейтмотивом і сутністю їхніх державницьких концепцій була побудова інтернаціональної держави, що означало відродження ідеї "єдіной і нєдєлімой" Російської імперської держави, під пануванням російської нації та її еліти на чолі із своєю партією.
Боротьба цих двох тенденцій пройшла кілька етапів і завершилась установленням тоталітарного режиму, головним ідеологом і вождем якого стала недавно непримітна, сіренька постать недорікуватого і недовченого, як і більшість більшовицьких лідерів, але амбітного й підступного колишнього семінариста Йосифа Сталіна. Він виявився найпослідовнішим продовжувачем ідей Маркса та Леніна про світову революцію, про те, що "робітники не мають вітчизни", і російські революціонери та соціалісти тому не повинні ні за яких умов захищати інтереси різних народів, але мусять захищати ідеологію більшовизму, як єдино правильне суспільне вчення, та інтереси своєї більшовицької інтернаціональної держави–імперії.
Шлях вождистського сходження И. Сталіна розпочався 1924 року, коли він з допомогою невеликої групи апаратних чиновників партії переміг головного претендента стати спадкоємцем справи Володимира Леніна — Льва Троцького. 1925 року ним була знищена "нова ленінградська опозиція", яку очолював Зинов’єв, після того був знищений так званий троцькістсько–зинов’євський блок (1926), який організував відкриту опозиційну антисталінську демонстрацію 7 листопада 1927 р. У квітні 1929 р. Сталін, користуючись центральним партійним апаратом, розгромив ще одного популярного в партії теоретика — М. Бухаріна та його прихильників і ряд дрібніших опозиційних груп та ухилів. Одночасно були розгромлені так звані націонал–комуністичні ухили в Україні, Грузії, Білорусії, Узбекистані, Татарії, Вірменії та ін. Сталін збагнув силу партійного апарату, яким він користувався як власною зброєю. Для остаточного встановлення своєї диктатури він почав вилучати з апарату, а потім і з партії тих, хто мислив самостійно, хто користувався авторитетом, хто мав революційні заслуги в минулому. А це призвело до масових політичних процесів і розстрілів "старої гвардії", до фізичного знищення всіх, хто був розумнішим від нього, зокрема і серед національних партійних кадрів. Згодом розпочалося знищення кадрів національних урядів та центральних комітетів комуністичних партій національних республік, а також їхніх господарських керівників.
Непослух і опозиція національних лідерів була найбільш дошкульною, про що згодом засвідчить знаменитий "Короткий курс історії ВКП(б)", який створив Сталін: тут визнається, що "в ряді республік (Україна, Білорусія та ін.) партійні організації послабили боротьбу з місцевим націоналізмом, дали йому розійтися "до того, що він нібито об’єднувався з ворожими силами, з інтервенціоналістами", став державною небезпекою". Отже, націоналізм був прирівняний до державної небезпеки, до державної зради.
1929 року на XVI партійній конференції проти Сталіна уже відкрито ніхто не насмілився виступити. Сталін установив свою диктатуру, що фактично прирівнювалося до державного і політичного перевороту в усій країні.
3 цього часу верхівка, яка узурпувала владу і розпочала "революцію зверху", опиралася лише на силу партійних апаратників та на "меч революції" — Надзвичайну комісію (ЧК), перейменовану в Державне політичне управління (ДПУ), а також на Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВД).
Отже, кінець 20–х і початок 30–х років показав, що більшовицький уряд впорався з опозицією і в економічному житті — через запровадження непу, і в національно–культурному рухові радянських республік — через проведення політики "коренізації". Більшовицька партія "проковтнула" державу і тепер верховодила справами не лише економічними чи політичними, а й інтелектуальними.
Сфабрикований процес СВУ розпочинає нову історичну епоху в історії української державності — драматичні 30–ті роки. Після цього процесу в суспільстві розпочались політичні процеси проти вигаданих ворогів, "глитаїв" та їхніх пособників, куркулів і підкуркульників, націоналістів, шкідників, терористів, троцькістів, фашистів, міжнародних імперіалістів та шпигунів і т. д.
Розпочався наступ передусім проти діячів української науки і культури. Адже ця верства національної еліти стверджувала націю, утримувала і поширювала ідею національного державницького суверенітету.
Частина українських комуністів у 20–х роках відкрито виступала проти встановлення монопольного правління більшовицької партії, проти того, що вона відновлює більшовицько–радянську Росію в межах царської Російської імперії. Вони вважали, що злиття України з Росією, про яке дбали більшовики, є небезпечним експериментом, який "не продиктований абсолютно нічим реальним". А голова уряду радянської України ще 1923 року відкрито виступив — і це після створення СРСР — проти диктату московського центру в галузі економіки й політичного життя, домагався для республіки більше прав у всіх галузях суспільної діяльності.
Ясна річ, подібна позиція національних лідерів дратувала центр, який при першій же можливості й розправився з ними.
У 30–х, як і на початку 20–х років, Україна приковувала пильну увагу більшовицького уряду, бо викликала почуття небезпеки своїм національно–культурним відродженням. Нова плеяда української інтелігенції відверто вимагала збільшення суверенітету України, що уособлювалось у політичному гаслі відомого українського письменника М. Хвильового: "Геть від Москви!"
У цій найбільшій радянській республіці селянство завжди було основою відродження національно–державницької свідомості та боротьби за державницьку незалежність. Тож у своїх працях Сталін небезпідставно розпочав постійно пов’язувати селянське питання з національним. Він бачив у селянстві — теж небезпідставно — найпершого ворога формули соціалізму та інтернаціоналізму в більшовицько–ленінсько–сталінському варіанті. Адже за теорією більшовиків, за соціалізму селянство мало зникнути так само, як і національність.
Крім того, в Україні політика "коренізації" призвела до зовсім непередбачуваних наслідків — вона створила нові, неселянські центри національного середовища: це і збільшення українського індустріального пролетаріату до 53 відсотків (на 1932 р.), це і 88 відсотків усіх заводських україномовних багатотиражок. Таким чином, національне питання виходило за межі селянського інтересу, що зосереджувалось у тезі: право на свою землю, волю і державу. Національне питання ставало загальнонародним.
Ось чому Сталін висуває нову теорію стосовно національних проблем: він винайшов концепцію "загострення класової боротьби" в період побудови соціалізму. А це підводило теоретичну основу під методи репресій щодо всіх проявів національного відродження в радянських республіках і, в першу чергу,— в Україні. Колишнє гасло Леніна про шкідливість російського великодержавного шовінізму вилучалося з обігу. А листопадовий Пленум ЦК і ЦКК (1933) постановив, що "в Україні… основною небезпекою є український буржуазний націоналізм". Через те визначалось, що головним завданням партії було "завдати нищівних ударів по націоналістичних петлюрівських елементах, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури".
Ця теза і стала теоретичним обґрунтуванням терору в Україні щодо селянства, інтелігенції та українських національних кадрів.
"Новий курс" та його наслідки
Після утвердження диктаторського режиму 1929 роках розпочинається нова доба, яка була названа добою "великого перелому", "новим курсом" і яка повинна була здійснити на практиці обіцяні блага соціалістичного суспільства, побудувати комуністичну систему виробництва і розподілу суспільних благ. Для цього запроваджувалось планове виробництво, яке відкинуло ринкову систему; продрозкладка, карткова система для населення міст, розорення, чи, як тоді говорили — експропріація селянських господарств, примусове їхнє об’єднання в колективні господарства. Першорядну роль відігравала політика насильницької урбанізації, цього другого комуністичного штурму, внаслідок чого Україна перетворилась у величезний сировинний регіон із гігантами–заводами чи комбінатами з переробки промислової сировини, які були економічно прив’язані до машинобудівної та військової промисловості Росії.
Радянська держава жила в постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом і тому створювала передусім потужну військову промисловість, що забезпечувала б виробництво зброї. З 1500 великих підприємств в Україні в роки першої п’ятирічки (1928–1932) будувалося 400. В основному це заводи чи комбінати–гіганти, металургійні, вугледобувні та інші підприємства.
Темпи індустріалізації першої п’ятирічки були авантюрні, бо економічні можливості для цього прирівнювалися до нуля. Основним стимулом було моральне заохочення трудящих через організацію так званого соціалістичного змагання, яке і справді стало головним методом організації праці, якою керувала партія і підпорядковані їй профспілки. За перші п’ять років в Україні постали такі гіганти, як Дніпрогес, чимало нових шахт у Донбасі, які, проте, були недостатньо технічно оснащені; "Запоріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", "Дніпроспецсталь"; з’явилась трубопрокатна промисловість, кольорова металургія, кілька великих підприємств машинобудування: тракторний завод у Харкові, комбайновий — у Запоріжжі, паровозобудівний — у Луганську, машинобудівні заводи у Києві, Харкові, Кіровограді.