Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них нові роти, гнані наказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль, щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі, валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського м'яса і —— гною.
"Гу-у! У-у! О-о!"
Мотря долонями затулює вуха, щоб не чути тих зойків, стогонів, реву. Це вже не люди кричать, а добуває з себе останні, передсмертні звуки якась жахлива звірюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки відповідь, одне тільки заспокоєння — конечність... Те, що сталося, було рівно несподіване й непередвиджене — для батуринців і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по обидва боки, залишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людські тіла, ніби нову перегороду, греблю поміж двома ставами людської злості й завзяття.
Москалі гадали, що батуринці висадили замок у повітря. З перестрахом сліпим, який не знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму.
Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков, щоб спинити втікачів.
"Куди тікаєш, стерво!" — гукали царські офіцери.
"Завертай назад!"
В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Солдати скакали з берегів, щоб перейти ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони тонули. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку.
Та ніхто їх не слухав.
* * *
В цей мент біля воріт з'явився диякон. В правій руці — шабля, у лівій — хрест. Біля нього донька, а коло них — старий золотар.
"З Богом — вперед!" — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах.
"Діти, за нами!" — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків, старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду привикли вірити змалку.
Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба якнайдальше від мурів.
Ішли...
І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та не далеко. Пригадала собі, що в неї є своє окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурту, притулилася до останків муру, переждала, аж натовп перевалився на другий бік, і по сходах, що вели до колишньої вартівні, вийшла на замковий вал.
Озирнулася.
Батурин все ще горів. Одно велике червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там здіймалися стовпи й димарі, як щогли потопаючих кораблів, стирчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за кожним із них пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На землі їм не було вже діла.
Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її.
Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвість, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.
Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.
І Мотря глянула круг себе.
Ворог оточував Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.
Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.
А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кожному здається, що бій вирішується там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його.
Сказати те Чечелеві, попросити, щоб зараз послав який сердюцький відділ на підмогу дияконові, котрий пішов на розпучливу нерівну боротьбу, бо як ні — то ворог вдереться у місто.
* * *
І Мотря повернулася у той бік, де диякон з донькою і старим золотарем відпирав від брами москалів. Бачила, як перед ним, наче перед якоюсь вищою, надприродньою силою, подавались москалі, як золотар, забувши про свій вік, з молодецьким завзяттям косив своєю кривою шаблюкою, подібний до косаря смерті. І дияконська донька, сестра-жалібниця, не гоїть, а завдає рани. За ними густою лавою пруть батуринські міщани і жменька тих козаків, що не погибли ще обороняючи ворота. Як вони б'ються! Це вже не люди, а боги помсти, фурії, доведені до крайньої розпуки. Це вже не бій, а різня і гризня, в якій тямиться одно — не датись! Полягти або побідити, нічого третього для них нема.
Не устоїть ворог проти такого фізичного й морального завзяття. Подається. Диякон чимраз далі посувається від брами. Не бачить ні трупів, ні поранених, ні своїх, ні чужих, засліпив його успіх, полонила ум жадоба побіди. Не бачить небезпеки, яка їм грозить.
Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить його намір, котрого вони там удолині, серед бою, не помічають.. Він лишає ті відділи, що з дияконом б'ються, і посилає свіжі роти, щоб поза його плечима увійти в браму. Одинцем, гусаком, скрадаються попід мур, ближче, ближче до брами...
Підходять під вал, стають у четвірки, в бойовий стрій, з мушкетами, ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.
"Вертайтеся!"
Може, диякон і побачив свою важку похибку, може, й рад би вернутись, але це неможливо. Йому остається одна тільки дорога, пробиватися далі, через ріку, в поля, ген — ген, може, аж на Січ.
Пробивається...
А між тим ворог вдирається на замок. По камінню, по трупах повзуть, як хроби, як гаддя, як потоп... Пропало!
* * *
"Тепер на тебе черга",— сказала Мотря, збігаючи вдолину.
Добре відомими тайними переходами пустилася туди, де бовваніла перед її схвильованою до краю уявою порохова вежа.
"Щоб лиш добратися до неї!"
Боялася не тільки ворога, але й своїх,— людини.
Нікого не бачити, не чути людської мови, не думати про ніщо! Сповнити своє діло, відчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за хвилину.
Не хоче бачити його і — не буде.
Спотикалася на теплих ще головнях і на холодних уже трупах. Падала, підносилася, з жахом пізнавала знайомих і, насилуючи почуття людського жалю й милосердя, гонила вперед. Нічого вже більше не знала й не пам'ятала, ніякого більше бажання в душі своїй не чула, крім того одного, щоб якнайскоріше дістатися до тієї вежі, в котрій було її спасіння від мук, від сорому і від неслави, її і її земляків.
Бігла попід мури, обтовкаючи собі ноги й руки й обдираючи одяг на собі. Скоріш, скоріш, бо ворог настигає.
Щоб до вежі — там усьому край. Один момент і буйний лет у невідомий світ, крізь дим і пожежу, крізь сором і знущання, до хмар, до неба, до Бога. Останній гін, остання дорога; серце б'ється, як дзвін,— ворогам проклін, ось ваша перемога! Добігла до голодової ями. Спотикається на сухих корчах, падає. Господи, невже ж ти не дась сповнити їй діло, від котрого так багато залежить? Невже ж у тій яскині, в котрій вилися колись її ближні, як червяки, ворог допаде її? Ні, ні! Не відмов її сил, дай крил, щоб долетіти,— Боже, світе!
...Встає. Ще трохи, ось і вежа, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ?
Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до замка, замок зіржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не зрушувані здавна,— насилу відчинила й увійшла.
Сопух і темрява кидаються на неї.
Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпляється стін, бо сходи ковзькі, повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальці — невже ж це смерть?
..."Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!.."
По сходах збігає вдолину, падає... Вставати, йти!
Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, падає. Кінець...
"Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!"
Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці... кров...
Не зважає на біль, б'є — і знов, і знов, аж скочили іскри, і запалила скіпку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня, і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить.
Скіпка невелика — спішиться. Пивниці, як лабіринт, управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить селітра, літають кажани... Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішись!
Відчинила залізні двері, побачила бочки... Ось вони!
Треба одну розбити... Але як і чим?..
В пивниці нема нічого, крім отсих бочок...
Чому ж вона не передбачила того, чом не взяла з собою сокири?..
Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я, зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її — Чуйкевича дружину.
В крайній розпуці добуває стилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь... Чи відгомін це, чи чиясь хода?
Наслухувати нема коли. Скіпка дотліває.
Спішись, спішись!
Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скіпку підошвою притовк. Погасла.
Чорно в очах, і чорно в душі — усе, усе пропало.
* * *
Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці.