Головне ж у цій хаті — ґанок. Високий, дерев'яний, весь у скам'янілій піні різьблення, старі висохлі дошки таємничо поторохкують у тебе під ногами, чотирикутні стовпці, які тримають на собі штудерний дашок, ще зберігають у вирізах залишки такої самої червоної фарби, як на шальовках, вичовгані старезні лави з двох боків уподовж ґанку так і припрошують посидіти, посковзатися на них, дотираючи вже й так попротирані в відомих усім місцях штаненята, під ґанком вічно кубляться кури, іноді метнеться туди рудяво-біла ласка, буває, що забирається навіть тхір, викликаючи жахливий курячий переполох, з ґанку добре видно весь двір: сарай, комору, стайню, підкат для возів і саней, погрібник, свининець, головне ж — клуню високу, з величезними дверима, в які може в'їхати гарба з снопами, і збоку з маленькими дверцятами, щоб уходити до клуні людям, і ті, й ті двері яскраво-червоні, аж у очі б'є тою червоністю, ні в кого в селі немає такої клуні і таких червоних дверей, хоч тут і люблять святковість для ока. Хата ця належала колись козакові Коліснику, який мав дворянське звання (від нього й куток сільський став зватися Дворянівкою), але з усього свого дворянства Колісник мав лише три гектари землі в Рябцевому (Рябцеве лежало в таких глибинах степу, що Петькові уявлялось так само далеко, як Кавказ, де був у армії його дядько Дмитро, або Таврія, де в колоністів колись служила покійна мати) та оцей двір, щоправда, заставлений усіма необхідними будівлями, але відомо, що самі будівлі ще не складають селянського господарства. Щоправда, без хати й без сяких-таких халабуд для всього живого теж не втримаєшся на цій землі, попри всю її щедрість і буйнощі квіткування й устилання її всіляким зелом. Вдова по Коліснику стара Колісничиха, вмираючи і не маючи ні дітей, ні родичів, заповідала свою хату й усю садибу двом сусідським парубкам-одноліткам і голодранцям за сумісництвом: Андрієві Карналю й Михайлові Андріївському. Вони поселилися в двох різних половинах хати, Карналеві дісталася та половина, де була піч, в Михайловій печі не було, а стояла посеред хати якась химерна висока груба з безліччю закрутів, сховків, дучок і отворів. Карналь одружився на бідній наймичці Нарці, в якої все багатство складалося з вишитих її власними руками рушників, зароблених у Таврії трьох хусток, двох вовняних спідниць — чорної й зеленої, білої кожушанки, старовинної корсетки й разка намиста, яке видавалося тоді неймовірною коштовністю, а згодом виявилося простісіньким барвистим склом. Михайло ж, високий, жилавий, насмішкуватий парубок, закохав якось у себе Катрю Вуркобронівну, доньку найбагатшого в селі чоловіка, старий Вуркоброн, ясна річ, не сповнився захватом від звістки про доччину закоханість, на шлюб згоди не дав. Коли ж Катря все-таки втекла до Михайла, то прокляв і її, й зятя свого самозваного і, на всяк випадок, увесь їхній імовірний приплід, тобто всіх діток, яких вони матимуть. У них народилася донька Нацька, коли Петькові було п'ять років, Нацьці було три, нічим особливим вона не відзначалася, окрім метких, як і в матері, чорних очей та ще того, що вони разом з матір'ю навіщось їли білу глину, крейду, завжди мали білі, як в утоплеників, губи, і за клунею теж лежали білі купки, які Михайло, незлобливо матюкаючись, зачищав час од часу лопатою. Сусіди рідко живуть мирно, але Андрій і Михайло мовби заповзялися довести світові, що роз'єднує тільки багатство, бідність же об'єднує і братає, жили вони справді по-братськи, ні сварок, ні непорозумінь, і діти їхні блукали по обох половинах хати, не розрізняючи, де своє, де чуже, і все оте обійстя теж стояло не ділене між ними, бо попервах обидва нічого не мали, тоді Карналеві червоноармійці лишили поранену сіру кобилу, він її вилікував, мав тепер коняку, згодом купив теля й виростив корову, а Михайло не мав нічого й не хотів мати, зневажливо чвиркав крізь зуби, посміювався: "Буде в тебе кухоль молока, то хіба не даси моїй Нацьці?" Справді, молоко пили Петько й Нацька однаково, мабуть, і пасли б корову разом, якби Нацька була трохи доросліша.
Колгосп вони задумали організувати удвох, навіть назву вигадали спільно, а тоді несподівано Михайло став найзапеклі-шим ворогом і "Червоного борця", і Андрія Карналя.
Привів у двір велетенського вороного жеребця Арапа, дикого звіра з червоними, мало не вогнедишними, храпами, з жовтими, величезними, мов опецькуваті жолуді, зубарами, замкнув його в стайні, де перед тим була відведена тепер до колгоспу Карналева кобила, повісив на двері чорний важкий замок, закричав Андрієві:
— Хай стоїть, і не здумай мені присилати Зота Саліченка!
— Де ж це ти роздобув таку тварюку? — поспитав насмішкувато Карналь, бо все село знало, що Арап належить куркулеві Вуркоброну, який, щоб уберегти жеребця від усуспільнення, вирішив, видно, переховати в зятя, забувши й про свої прокляття, і про Михайлову дружбу з таким самим голодранцем, як він сам, Карналем.
— Купив,— з викликом сказав Михайло.
— За віщо ж ти його купив?
— Вошей коробочку в Кременчук на ярмарок одвіз, продав та й купив! Пойняв? А тобі ще кажу: не шли Зота, бо порішу!
Зот Саліченко належав до істот загадкових і незбагненних. Жив на краю села, коло самих плавнів, навіть найнижча весняна вода заливала його хату по самі вікна, і тоді Зот з своєю дружиною Уляною і дванадцятьма дітьми забиралися на піч і звідти з цікавістю позирали: чи підніметься вода ще і чи дістане коминка. Якось так обходилося, що вода відступала, так і не добравшись на піч, всі зотенята лишалися цілі, але вода забирала з собою навіть залишки білої глини на стінах, і Зотова хата мала так і стояти до наступної поводі, мов ряба кобила,— знизу рудява, вище вікон хоч і доволі брудна, але все ж таки ніби біла, як і всі людські хати. Білити хату заново Зот дружині не дозволяв, бо не мав за що придбати глини, а ще не любив даремної трати сил, бо ж наступної весни знов ускочить у город дніпровська вода і знов злиже все з хати, полишивши тільки безнадійну рудизну. Дітей своїх Зот називав не звичайними іменами — Іван, Петро, Василь, Мотря, Катерина,— а по-своєму, зласкавлено: Ванєня, Петєня, Васєня, Мо-тєня, Катєня. Цим він відразу ставав мовби вище за всіх інших батьків у Озерах, бо по дванадцятеро дітей мали й інші, але вигадати їм такі гарні й незвичні імена якось нікому не прийшло на гадку. Зовні Зот належав до иайнепоказнішої частини чоловічого населення Озер. Маленький, хирлявий, вже не кажучи про вічну обідраність, яка давалася взнаки не в самому одязі, а мовби навіть у зарості Зотовім, бо волосся в нього, що колись, мабуть, як і у всіх людей, росло на голові, з невь домих причин перемандрувало на обличчя, на черепі лишилися тільки ріденькі кущики, зате на щоках чорніли такі гущавини, хоч вовком вий. Майна ніякого Зот не мав ніколи, харчів теж, у городі в нього все вимокало, а тоді горіло від спеки, просити він теж ні в кого не просив, бо був гордий. Як жив, чим годував своїх діток і свою плодючу, мов земля, Уляну, ніхто б не міг сказати. Якби існував господь бог, то й той, видно, навряд чи міг би визначити, чим тримався на світі цей химерний чоловічок. Одним словом, хазяїн такий, що й комар на вікні не вдержиться — здохне.
Здавалося б, такий бідацюра перший мав зголоситися до колгоспу і стати помічником у всьому Карналеві, але вийшло так, що Зота ще й довелося вмовляти, бо він найбільше лякався втратити свою незалежність.
— Ти ж бачиш,— показував він Карналеві на широченні плавні, на темне далеке каміння коло Забори, на могутні розкиди Дніпра посеред білих перемитих пісків,— все моє, куди хочу, туди йду, що хочу, те й роблю, а в созі твоєму що мені?
— Робота для всіх знайдеться,— ухильно відповів Карналь, який, щиро кажучи, ще й не знав, яку ж роботу можна запропонувати Зотові, бо ніхто й не пам'ятав, щоб той колись ма,в схильність до того чи іншого діла.
— А мені що ж даси? — пошкрябав Зот у цупкій, як дріт, щетині на щоці, бо сказано вже, що чуба не мав давно, тож і не міг чухати традиційне місце, звідки всі сподіваються видобути якісь думки.
— Коней колгоспних дамо тобі,— сказав Карналь, не задумуючись.
— Коней?.. Кажеш, коней? А навіщо мені твої коні?.. Коні воно й правда — то таки коні, бо коняка — вона коняка, а без коняки чоловік тобі й не чоловік... Ти думаєш, як у Зота нема коняки, то він і не знає, що воно таке коняка? Ти ж так думаєш? Ану скажи!
Але Карналь знав, яка небезпека підстерігає кожного, хто вплутається в балачки із Зотом.
— Сказав же тобі: будеш конюхом колгоспним. Чотирнадцятеро коней у Тринчиковій стайні вже стоять і гризуть жолоби.
Тут Зот пустився в спогади, як ще хлопцем наймитував у Тринчика і до коней його підпускали хіба що для того, аби вичистив гній, годували та поїли коней інші, а їздили на них Тринчик та його сини, так воно й велося тоді. А тепер виходить — він сам собі пан, сам собі свиня.
— Не брешеш? — ще не вірив він Карналеві.
— Іди зі мною, то відразу ж заступиш на конюхування. Так Зот Саліченко пережив те, що мало б зватися Зотовим
ренесансом, якби в Озерах хто-небудь на ті часи чув таке слово. Він покинув свою строкату хату з Уляною і всіма Ваиєиями й Катєнями, переселився до стайні, де спав на духмяному сіні під смачне кінське хрумання і попирхування. Вранці вставав відсвіжений і сповнений жадоби діяльності, ще до схід сонця виводив коней до корита з водою, завдавав їм свіженького сіна, чистив, гладив, коли ж сходило сонце, ставав на порозі стайні й грів зуби на сонці, немов циган: заплющував очі, наставляв на небесне світило жмут свого чорного волосся, з-поміж якого виблискували його великі сліпучі зуби, збережені всі до єдиного, цілісінькі, гострі, тільки їсти, жувати, сміятися новому життю, свободі, радості. Колгоспників більшало з кожним днем, і на честь новоприйнятих у Тринчиковій хаті, яка стала конторою "Червоного борця", щовечора проводилися збори, і на всіх зборах неодмінно виступав Зот, починаючи кожен свій виступ заявою, за стилем майже ідентичною з маніфестами колишнього російського імператора Миколи Другого: "Я, Зот Саліченко, головний конюх колгоспу "Червоний борець",.."
Незабаром про Зота розійшлася слава по всьому району, бо не було ретельнішого і дбайливішого конюха в новостворюваних колгоспах, але водночас відзначився Зот ще й вередливістю, бо не приймав коней просто так, а вимагав, аби колишні хазяї приводили їх до колгоспу вичищеними, в нових вуздечках і неодмінно ремінних, а не мотузяних, як це норовили зробити деякі скупенькі дядьки.