Мар’яна довго ще не могла заснути, бо зводила сама з собою велику, вперту боротьбу. І найгірше, що не могла знайти остаточного рішення.
Андрій положився на канапі в кабінеті Миколи Степановича, і коли погасло світло та влилась у всі місця темнота, до нього почали підступати видива всього, що він в останній час переживав. У цьому знаходив він навіть своєрідну приємність, бо йому здавалось, що ці дні приносять з собою на землю початки такого нового, що дасть змогу людям рішити нарешті нерішене з тисячоліть минулого. Подвоєне єство людини, що само себе зборювало, нарешті розколеться і роздвоїться. Кожна половина піде своєю дорогою.
А рано-раненько Мар’яна прокидається, почуває той самий неспокій, одразу рішає тікати на хутір, одразу встає, одразу біжить під двері кабінету і тарабанить. — Андрію! Вставай! Йдемо додому!
Андрій прокидається і спросоння хрипко кричить: — Тож іще сьома!
Але Мар’яна вже його не чує, бо швидко-швидко вмивається на кухні і робить це з таким поспіхом, ніби боїться, що щось перешкодить виконати її намір.
У мешканні зчинився шум. Ольга прокинулась, побачила, що ліжко Мар’яни порожнє, одразу зірвалась і, як була — в піжамі, кинулась у коридор, їй здавалось, що вже пізно, що вона заспала і що її покинули. В коридорі наткнулась просто на Мар’яну.
— Мар’яно! Ще ж не снідали! — викрикнула вона тривожно.
— Зараз снідаємо! — відповіла Мар’яна і пішла до їдальні. На кухні у чепчику метушиться добряча Марія Олександрівна.
Вона не розуміє, що діється з її "дитиною", однак уже шумить самовар, дзвенить скло і скоренько намазуються маслом окрайці білого хліба. Андрій, що чує метушню, піддається загальному настроєві, зривається і починає швидко одягатись. Ольга затупцяла перед дзеркалом. Вона рішила провести Мар’яну й Андрія бодай до мосту, а тут її не слухає волосся. В розпалі метушні у неї виринає думка йти не до мосту, а на хутір. Вичуває, що будуть поважні перешкоди, але вона рішає їх прорвати і добитися свого.
Один Микола Степанович не піддався настроєві цілої родини. Його, правда, розбудив шум у коридорі, однак він спокійно поглянув на годинник, упевнився, що нема ще причин для поспіху, і блаженно заспокоївся. Прийняття починається о дев’ятій, а сьогодні, з огляду на велику п’ятницю, можливо, зовсім не буде пацієнтів.
Мар’яна наглить. Заповідається, як і вчора, гарний день. Свіжий. аж п’янючий ранок просякає через стіни будинку і наливає всіх бадьорістю і завзяттям. Всі вже готові. Появився навіть розпатланий Микола Степанович.
— Чого це вас так позривало? Не маєте часу?
Але хто його слухає! Сніданок уже з’їли. Всі готові йти. Ольга також.
— Я, мамо, йду з Мар’яною! — каже вона до Марії Олександрівни, бо Микола Степанович тут не має чого казати.
— Куди йдеш? — насторожено, з притиском виривається в матері.
— Мамо! — швидко починає лепетати Ольга. — Я мушу на хвилинку звідсіль вирватись. Що тут? Самі розстріли! А там така весна! — Ольга кинулась до вікна і розхилила його навстежень. — Глянь! — каже Ольга, гостро вказуючи рукою надвір.
Через вікно величезним струмом лилося гостре, яскраве сонце і таке саме повітря. Пташий гамір несеться з усіх садів.
Але спротив матері триває. Вона і слухати не хоче. Ольга їй потрібна дома. Втручається Микола Степанович, і Ольга виграє. — Мамо! Ось тато погоджується.
— Ах, що він, той твій тато, розуміється!
Але Ольга вже нічого такого не слухає і стрибає, мов кошеня. Андрій і Мар’яна поблажливо посміхаються. — Йдемо! — каже Мар’яна.
Всі троє вийшли. Марія Олександрівна провела їх на ґанок. За Дніпром, десь там за Ліплявою, де Германа та Лубенці, над замазаною опалевим туманом рівниною зводиться згущене сонце. Плесо Дніпра віддзеркалює барви туману, неба, хмарин і сонця. Місцями туманна каша повільними вайлуватими порухами пересувається з місця на місце, і це нагадує череду сірих велетнів, що прийшли до великої ріки напитися, а тепер, повні і тяжкі, повільно зводяться, щоб відійти в оті кущі верби, вільхи та іви, що манячать на золотому тлі обрію.
Молоді люди бадьоро ступають у напрямку Дніпра, їм весело. Кілька селянських гарб повільно котяться мостом. Вода барви сталі гнівливими зморшками нарізується на острівці. На полтавському боці стоїть гурт людей. З Канева в сумній покорі завив великий, древній дзвін, і його повільні звуки — здається, видимо для ока — розлого стеляться над рікою. Селяни, що сперечалися, замовкли. поздіймали голов’яне прикриття і хрестилися до сходу сонця.
Розсміяні молоді люди вийшли на широку, покриту дерев’яними брусами, дорогу, що веде до Ліпляви. Юна, бадьора і щаслива Ольга не знає, куди їй з її радістю, вона не чує ніякого дзвону, а регоче з кожної найменшої дрібниці. Молоді люди повертаються через кладку на стежку, що веде до хутора. Кладка перекинута через струмок прозоро чистої води з білим піском та дрібненькими білими мушлями на дні. Зліва, скільки бачить око, — луг, кущі, широкі жовті плями болотяних квітів. Молоді люди хочуть співати. але їм перечить дзвін, і пісня сама собою тахне в грудях.
Підвода ще не прибула, бо ніхто на хуторі не сподівався, що ті зірвуться так рано. Не шкодить. Стежка м’яка, і ноги самі роблять кроки. Кущі іви вкрились уже пухнатими котиками, і Андрій трощить цілі оберемки галузок, бо цього вимагає Ольга.
Перед хутором назустріч їм женеться Кудлай. Скільки буревійної радості! За Кудлаєм через новий паркан сторч летить рожевощокий Василько у весняному одязі і репетує: — Красуля привела теля! — Ольга від цього в захопленні. З воріт виїжджає Дмитро, але це даремно. Назад. — То ви вже тут? — дивується він.
Хутір загруз у працю. На городі копають. Іван замащений безліччю нечистот. Ольга його цілує. Мар’яна відразу зброїться до кухні. Омелянчиха топить велику піч — палає огонь, кипить, шкварчить, у великих нецьках сходить тісто. Ольга з місця дістає зайняття. Вона з Васильком має фарбувати крашанки. О, як це чудово!
— Андрію, — дискретно каже Іван і закликає брата до себе кивком голови. Заходять до Іванової кімнати. Андрій зацікавлений. Іван виймає з-за рамок портрета невеличкий аркуш і подає братові. — Читай! — каже він. Андрій мовчки читає: "Кохані! Чекайте нас у святу ніч. Цілую всіх. Ґава".
— Таня? — швидко підносить голову Андрій, очі його грають, Іван ще щось там каже, але Андрій весь — втілене захоплення, що нарешті побачать свою Таню в новому вигляді.
— А по-моєму, про це тим часом найкраще мовчати, — каже Іван, і Андрій погоджується. Але від цього радість його не меншає. От буде несподіванка! А поки що — ша! Не треба рушити батька. Він у ці дні для людей неприсутній. Він тільки з Богом. Велика мовчанка сковує йому уста, і ходить він так, щоб не порушити ні одного тону святості.
Свято нагально вривається в кожну щілину життя. Воно вже починається від вербниці. Іншими роками бувало, що в ці дні ще сніг, ще з полів межами блискотливо біжать струмки, а на лугу лежать олов’яної барви плями; інколи бувало, як і тепер, — сонце й перша зелень, але завжди в цілій природі той самий настрій: настороженість і хвилююче чекання великого щастя, що поволі і невидимо наближається з усіх боків землі та неба.
На хуторі ці дні мають свій смак, запах і барву. Це дні великого чекання і самозречення. Відходить день за днем, і їх таких сорок два — тиша, душевний спокій. На столі — чорний хліб, сіра картопля, бурштинова, з соняшника, олія. Від першого дня свідомого дитинства всі пам’ятають присмак глибокої туги, що постає через конечність зречення земних благ. Особливо ті останні дні посту, коли починає діяти весна, коли величезна піч кухні вже викидає пахучі, барви каштанів, паски, коли висуваються широкі деки свіжих скрутів ковбас з гострим запахом часнику й гірчиці, коли на всіх столах — гори хрустких бубликів, солодких мазурків, барвистих коржиків. Дитяча рука сама простягається, а слина котиться, а чічки барвіють — і гріх, і страх, і "буде бити бозя", невинне, чисте очко зиркає на ту бозю і не хоче вірити, що вона така грізна. "Ось, дитинко, прийде Великдень і все посвятить". Ах, коли вже він прийде! Такі ті довгі дні — і признайся, Андрійчику: чи не довелось тобі часом, коли відвернеться мама, заплющивши на бозю очі, відщипнути кінчик, отой, що з ниточкою, ковбаски. Зовсім, зовсім маленький шматочок, щоб було менше гріха, при тому сором’язно зиркнути на закоптілого Ісуса, затремтіти від жаху, бо він усе бачить, та втекти надвір, де нема зайвого ока, і там, під нашепти злої сили, все те швидко-швидко з’їсти? "Дивися, дитино. Нечиста сила на кожному кроці чатує на тебе, щоб увести тебе в гріх. Стережися її, дитинко", — чути тихі слова матері, але тут стільки спокус! Так їх багато!
Вже здавна рік у рік хутір непомітно міняється. Найбільше спричинився до цього отой Петро, тоді ще зі своєю гнідуватою борідкою, а потім ті школи. Коли він приїздив з Києва, то неодмінно привозив з собою когось зі своїх товаришів. Приїжджав Сопрон з Настусею, що служив тоді ще в Саратові. Молоденька Татяна появлялась у своїй гімназіяльній суконці з широким, брунатної барви, фартушком, а з нею її "подруги". І все то молодь, і хутір наповнявся, мов дзбан, шумливим питвом.
Тоді непомітно минали останні дні посту, — під лоскотливий сміх дівчаток, під невинні спроби залицянок, під жарти й розмови, а Великдень вривався, мов буря. Все тоді співало. Все було сміхом. По саду і по всіх місцях дзвеніли та барвіли дерева й люди.
Тепер ні Петра з борідкою, ні Сопрона з Настусею, ані навіть Тані з її невпинними жартами, біганням та роботою. Зате появилась Мар’яна з позакачуваними рукавами, в білому фартушку — Іванова жінка, Андрієва братова — недавно пишна панна з бронзовим волоссям, спокуса всіх ловеласів… А потім Ольга… Ця увігналася сюди ураганом, зовсім непрошена, як доля, і ось по цілому будинку сиплеться її переливний сміх. Ось вона фарбує з Васильком крашанки, і при тому обоє заводяться, мов двоє півників; біжать через сіни на подвір’я, Ольга кричить криком, ніби її б’ють, і женеться цибатими кроками двором та ховається якраз у дровнику, де Василько, напевно, її впіймає та порядно намне. — Я тобі, каже, дам! Потім, примирені й засапані, особливо Ольга, появляються знов у кухні, але по короткому часі вони вже знов чомусь гримотять стільцями в їдальні, і при тому щось з грюкотом падає, на них хтось кричить, а Ольга скаржиться: — То скажіть йому, щоб він мене не займав.
— Не займав! — кривиться Василько.