Плелися нові сіті, якими жадали обплутати один одного.
Закінчувався жовтень місяць літа 6605-го від сотворіння світу, або 1097-го від народження Христа.
Князі не гнали своїх коней. У задумі повільно хиталися в сідлах. Не бачили золотої осені, що обступала їх чернігівськими лісами. Не помічали, якою тремтячою синявою прозорилась далина, як тонули багрецево-золотисті пагорби у сизому тумані, настояному на в'язких трунках землі і вмираючого зела. Прозоро-сизі хмари туману, що просвічувались косими променями низького сонця, підпирали голубе небо, немовби відкривали ворота до земного раю. Але люди завжди тікали від раю земного й шукали раю небаченого — небесного.
Осінь дихала прощальною таємничістю й осторогою. Її викреслювали в небі оголені, подекуди безлисті, вже чорні гілляки кленів і берестків. Про неї шурхотіло густе багряне листя дубів-нелинів, що огортало собою вологі стовбури дерев…
Перед ними стелилася звивиста, безкінечна дорога, пісок під копитами й принишклий у тривожному очікуванні невідворотності світ… Усе насторожувало, німило вуста, змушувало думати… думати…
Святополк оглядався на своїх гостей. Чому мовчать Василько і Володар? Чому так сторожко їде Давид?.. Пощо він хмарить своє широке лице? Осудливо позирає і на нього, київського князя.
Коні Давида й Святополка ідуть бік у бік. Князі понуро мовчать. Київський державець починає неспокійно озиратись по сторонах, а Давид Ігорович витягує голову вперед, ворушить ніздрями, яко гончий пес, що чує поряд небезпеку. Наче небезпека біжить поряд із ним. За його плечима…
Отсей красень, Василько Теребовлянський, правнук Ярославів!.. Це про нього оповідали мужі боярські, що він насміхається над Святополком. Казав, що хоче зібрати торків, берендеїв і печенігів, щоб повоювати землю половецьку, землю лядську, землю дунайських булгар і стати першим князем. Молодий та спритний Василько! Підімне під себе Давида і землі його привласнить. А що думаєш робити з ним, державцю київський? Гей, стережися, Святополче, і тобі утне державні руки сей крутоплечий синьоокий Василько! Злокознивець сплете сіті спершу супроти Давида, а потім і супроть тебе.
Святополк читає в очах старого Давида якесь застереження. Невеличкі округлі очиці князя вигострюються, ніби аж нишпорять під короткими рудими віями.
Давид Ігорович ворушить у кривій посмішці рудою бородою. Він знає, чого боїться сей недолугий державець.
Заводить розмову здалека.
— А знаєш, князю, хто вбив твого меншого брата Ярополка?
Святополк стрепенувся в сідлі. Хтось та вбив… Хтось невідомий. А потім утік. На санях. Вночі. Коли се було? Літ одинадцять тому. Було десь на Волині ж… Під Володимиром… Та хто нині про теє згадує?
— Я знаю, хто убив твого братця, — багатозначно кліпає білими короткими віяльцями повік Давид. — Той убивця тепер замишляє супроти тебе. Єднається з Мономахом.
— Хто?.. Хто се?.. — Полохається Святополк і від здогаду втягує голову в плечі.
Давид хмикнув. Хльоснув по крупу коня. А князь київський хай потерпить… Більше страху набереться. Слухняніший буде. Доберуться до Києва, тоді й скаже. А поки що Давидові треба продумати. Щоб руками великого князя прибрати молодого і возносливого Василька. Бо що буде з ним, старим Давидом, Ігоревим сином, коли й справді Василько звершить те, що надумав? А Володар йому у підмогу стане. Тоді вже йому, тому Давиду, дрібному й забутому богом і людьми князьку, не всидіти у своїй вотчині!
Давид стискує свої широкі важкі щелепи, на яких кострубатиться руде кучеряве волосся бороди.
Лише за Ярославовим валом Святополк зітхнув із полегшенням.
— Давиде, ти про кого ото мовив?
Давид почухав довгим нігтем кінчик
плескатого носа з широкими ніздрями й дихнув йому в лице:
— Про Василька я… Він і супроти тебе, і супроть мене намислив. Отож не забувай о своїй голові.
— А не від заздрощів мовиш? Га?
Давид хмикнув.
— Альбо не бачив, що в Любечі Василько до Мономаха горнувся. А дорогою відстав із Володарем. Де він тепер?
— Та я ж… дозволив йому піти на Видубич, там постоєм стати, а обоз у Рудниці залишити…
— Дозволив!.. — вилицювате обличчя Давида побуріло. — А пощо він туди рвався?
— Мовив, святому Михаїлу хоче вклонитися.
— То все лжа. Намислив недобре Василько. Клич ближче до себе. На іменини свої клич, хай сидить перед твоїми очима. Бо, кажу ж, зло умислив, — настирно скрипів Давидів голос.
Відразу ж по прибутті до Києва Святополк послав у Видубич двораків. Кликав Василька до княжого столу. Але князь теребовлянський і справді не мав у своєму серці пошани до великого володаря землі руської. Василько відповів, що вже зібрався в дорогу, що спішить додому, бо сусіди мають напасти на його землю. Прийшли погані вісті з дому…
Святополк вірив і не вірив. А Давид Ігорович колов очицями і словами.
— Уже і в Києві твоєму тебе не шанує. Коли ж у свою волость піде, почне війну з тобою, а не з сусідами. Забере твої городи — Туров, Пінськ і іниї. Призови своєю владою сюди й віддай його мені в руки.
Лице Святополка хмарилось у ваганнях. Давид щось намислив, але проти кого — проти нього чи Василька? Старий Давид хитрісний веле! Останній з онуків Ярослава. Найменший і маломоцний князьок… Але ж і Василько… Чому не прийшов на його поклик? Певно, таки намислив зле… Хай бере його Давид, коли хоче! А він, великий київський князь, тут ні до чого…
Святополк швидко покрокував своїм непевним танцюючим кроком до дверей світлиці. Одхилив їх з усіх сил, хряпнув когось ними, аж по сходах заторохтіло.
— Гордято, се ти? Наставляєш вухо у шпарину? Га?
Гордята болісно кривив обличчя, розтирав собі рукою плече.
— Га-га-га! — розвеселився князь. — А двері ж дубові, та ще й ковані залізом. Ото не наставляй вухо, куди не слід… Га-га-га!.. Ну, минеться. А нині біжи до Видубича, клич князя Василька Теребовлянського до терема. Перекажи, князь просить його до себе на снідання. Не хоче лишатись до моїх іменин, хай зараз мене привітає. Запам'ятав мої слова, Василію?
Гордята-Василій пішов до стайні. Дорогою чухав потилицю, лаявся. Кляв велеумних лукавців, котрі намислили якесь зло проти меншого князя, кляв довколишній світ, де чоловікові немає радості, бо окруж — кривда і льста. Ось він уже підпирає своєю дурною головою високі літа, а щастя так і не знайшов на землі. Був попихачем у боярина Яня Вишатича, доки не зазнав його жорстокості, шукав щастя-долі серед чорних і простих людей, доки його не охолопили спільно подільський лихвар і сива відьма Килька; жадав стати будівничим, щоб людям дарувати дивні білі храми земних богів. Але той дар його серця ніхто не хотів приймати — люди боялися незвичної краси, істинного дива, бо вже звикли до буденного… Бо розучились мислію літати попід небесами!.. Нічого не було у Гордяти — навіть чарівної Мілеї… Що лишалося Гордяті на сім світі? Знову упасти в ноги Святополку й благати, аби взяв його своїм осторожником? Князь, спасибі йому, мав добру пам'ять, пригадав Яневого виучня. І боярин Путята Вишатич на радощах, що вже немає старшого брата Яня і йому перейшли всі його землі й погости, милостиво прийняв його, Гордяту-Василія, до двору.
— Служи вірно, дістанеш у жалування яке сільце.
Тоді Гордята посміхнувся — чи й дослужиться до того!..
… Нарешті Гордята втомився проклинати своє життя і спогадувати пережите. Його кінь наближався до подвір'я Видубицького монастиря. Там застав метушню. Певно, князь теребовлянський збирався додому. Як же із запросинами князя Святополка? І якась змова… Він не розчув… Скоріше — здогадувався… То чи сказати? Попередити? Але тим самим він мовби зраджує свого хлібодавця. Промовчати про небезпеку — то ніби зраджує князя Василька, та й себе…
Гордята переминався з ноги на ногу перед уважним, здивованим поглядом Василька. Справді, щось надто настирний Святополк у своїх запросинах…
— Маєш що казати від себе? — тихо спитав Василько. — Кажи. Я нікому ані слова!
Гордята ніби аж присів од тої догадливості. Князь заохотив до відвертості:
— Не бійся. Тут побіч нікого нема…
— А… де твій брат — Володар?
— Вирушив зранку до Перемишля. Я сам-один лишився.
Гордята непевно розвів руками. Мовляв, що ж після цього казати. Виходить, ті лукаві князі-злодії удвох на одного… Такого гарного, великотілого, красного з лиця… зненацька хочуть потяти. Бо коли б чесно схрестили мечі, то сей Василько подолав би обох відразу! Отож і жадають зігнути й розчавити ліпшого за себе!
— Князю… — прошепотів Гордята. — Від себе тобі кажу: не ходи до князя у двір. Тя хочуть потяти!
Князь теребовлянський навіть не здивувався. Лише в синьо-голубих очах розлилась чорнота.
— Нині, — сказав тихо, — в Любечі… цілували хрест, мовили: аще хто на кого постане — то на татя буде хрест і ми всі.
— Правду кажу тобі, князю. Сам чув. Не ходи.
Василько схилив на груди голову. Чоло його побілішало, кошлаті темно-русі брови злетіли вгору, тонкі ніздрі високого рівного носа здригнулись. Широкою долонею швидко погладив невеличку темну борідку. Ліпосний єсть на виду молодий Ростиславич, правнук Ярославів.
— Хай буде воля бога нашого… — стрельнув очима до Гордяти. — Коли господь жадає уберегти мене від зла — убереже. Коли жадає покарати за гріхи — всюди знайде і покарає.
— Не треба… покладатися на волю бога… Сідлай коней — і мерщій тікай, князю. Може, вбережешся. Я з тобою поїду. Буду вірно тобі служити. Може, колись даси мені який шмат землі чи сільце. Не йди до лукавого в руки… Погубить!..
Василько в усі очі дивився на княжого посла. Говорить ніби щиро, але жадає вислужити сільце… Невже князь Святополк такий скаредний, що не дав йому того сільця? А коби дав? Чи сказав би нині про змову?
Гай-гай, тепер душі людські купуються за блага і щедро продають за них свою вірність. Як і славу роду свого… Як і волю свою… І лакузи вже навчились торгувати собою… Хто знає, кому воші служать щиро, отсі полювальники на землю і посади.
Не знав того Василько Теребовлянський. Бо не вельми переймався клопотами холопів своїх та й чужих. Замахнувся на велике і переслідував лише велике: уберегти свою землю від розору, а люд — від стогону й плачу. А дрібне й нице, гадав, — воно не пристане до великої і чистої душі. Був Василько Теребовлянський молодий ще і не знав, що оте дрібне, оте нице, упосліджене найчастіше підточує й нищить і великі наміри, і сильні пристрасті, і чисті та величні діяння… Ще жила в юному серці князя Василька ніким не зламана і не затьмарена віра в добро…
— Таки… поїду! — трусонув своїм русим пухнастим волоссям Василько Теребовлянський. — Скажи, що буду після заутрені.
Гордята упав на коліна.
— Віруй моєму слову!..