І люди не пішли. Чи відбувалась ця зустріч? В усякому разі, ніякого дальшого розвитку цієї ідеї не було. Засохло.
Але чомусь із цим епізодом конче в'яжеться і стоїть перед очима таке:
У Домі вчених повна заля людей, на трибуні Яків Савченко. Я з почуттям полегшення (як нап'єшся в спрагу холодної води) слухаю. Савченко говорить про великодержавний шовінізм, про Ленінград, збудований на кістках українських козаків. Це ж так, як би говорив Антоненко-Давидович про колоніяльний стан України. Тоді часто говорилося про різницю в тиражах російської книжки та української, про гонорари в Москві й на Україні. Все це я часто чула в кулуарах за шахами, а ось Савченко сказав це з трибуни!
Дивлючись на Савченка, я часто дивувалася, — звідки така порода, наче неукраїнська, отой горбкуватий ніс?.. Якось в театрі показали мені його брата. Ще кращий, виточений і витончений красунь. Аж потім чула я, що брати Савченки — з родини сільського коваля й жидівки, які жили на віру, не мали церковного шлюбу. Так, цікаві різновидності українців можна побачити на світі!..
25
Наближається зима 30/31 року. Я й далі кручуся біля МК письменників, єдине місце, куди можна зайти, побачити людей, може що почути. Нові люди там з'явилися. Любомир Дмитерко, мальовничий красень із картинки. Справді, "жівопісний юноша", як казала одна там. Вироблена поколіннями краса, матеріял на артиста з амплюа коханця, ще й надхненного. Звідки це такий? Раз він казав, що галичанин, а раз, — що син лікаря з Кам'янець-Подільська. Тоді ще було вигідно вважатися галичанином, бо от же й літературну організацію створили,
"Західну Україну". Ну, а батько Дмитерка колись там із Галичини опинився в Кам'янці. Значить галичанин.
Дмитерко — поет, дуже захоплювався Пастернаком і Брю-совим, разом із Марією Пригарою. Ця теж звідкілясь узялася. Лицем — типова горбоноса жидівочка, а душею — затята українка. Цікаво, як це сталося, бо вона таки справді жидівського походження?
А так, що виховав її українкою вітчим. Мати її, лікарка, уже з народженою Марією, повдовіла і вдруге вийшла заміж за свідомого українця, що мав у хаті українські книжки. Навчив і свою нерідну дочку любити українську літературу і заохочував писати вірші. От і вийшла Марія Пригара. Вона була приятельська з нами (мною й Турчинською), але найбільше — з Дми-терком. Двоє наймолодших. Правда, цей роман-дружба скоро розлетівся, бо Пригара тієї ж осени виїхала до Харкова.
Така вже тоді була течія: кидати Київ і переселятися до Харкова. Там було багато літературної роботи, видавництва. ("Живий собака, а не дохлий лев"). Ще трималася Києва "Західна Україна" — Марфієвич, Кічура, Козоріс. Загул теж жив у Києві, але ніяких розмов я з ним не мала, ніколи й не бачила. А от Козоріс зустрів мене раз на вулиці... Він — щойно зі Львова, мав з чим порівнювати. Я тоді мала сіре пальто, докупила до нього на комір шкірку білої кози. Думала, що розкішно виглядаю, а Козоріс при зустрічі спинився, з жалістю похитав головою і сказав:
— Невже ви не заслужили чогось кращого, ніж ця коза?
Я зрозуміла, що коза — дуже убоге хутро. Але ж на дорожче не було в кишені! Як на дрова ось нема!
Дрова й взуття — найболючіше місце в усі мої київські роки. Щоб дістати дрова, купити, треба було мати талон. Тоді з тим талоном десь добиратися до дров'яних складів, доставити, скласти в подвір'ї, порубати, звідти носити до хати, топити грубу... Оця мені груба! Як знаю, що о п'ятій треба топити, то вже зранку нічого іншого не можу думати. Але це ще прекрасно. А от коли нема дрів!
Чи можна загрітися одним пеньком? Так! З якихось попередніх дрів у мене залишився пеньок, якого не можна було розрубати. То як уже зовсім замерзала, я бралася його рубати. Порубаю трохи — пенька не розрубала, а вже й зігрілася. А сокира в мене була й досі ота Захаркова. Вона десь лежала, поки я приїхала до Києва з Запоріжжя. Мабуть, у Коберників.
Другий спосіб від холоду — обтирання. Мої кількаразові запалення легенів, сухі й мокрі плеврити десь там у грудях обзивалися час-від-часу і я тоді ходила до поліклініки. Одна лікарка порадила мені, замість мікстур, чудовий засіб: холодне обтирання. Рушника з суворого полотна вмочити в воду кімнатної температури, трохи підсолену, викрутити й цим рушником обтиратися. На вибір — вранці чи ввечорі. Я її пораду здійснила — і справді! Загартовує! Я налічила собі чотири ко-ристи з обтирання. По-перше, після обтирання стає не холодно. По-друге, зміцнює силу волі, бо часом так не хочеться, холодно, — а ти обтирайся! По-третє, дійсно цим обтиранням позбулася кандидатства в туберкульозники. По-четверте, після обтирання стає весело, бадьоро, працеохоче. Дякую й сьогодні тій лікарці. Все життя я обтиралась вранці (як була змога), навіть у таборових бараках, коли на дерев'яних стінах стояв білий мороз.
Та одного дня й обтирання не допомогло. В хаті так холодно, що пальці дубіють. Нема дров. Є якийсь ордер, але на складі нема дров. Я сиджу й плачу, бо іншого нічого не лишається. А тут приходить мама з Аскольдової Могили, щось принесла з'їсти, — а я плачу. — Що ж я тобі пораджу? — питає мама.
Це, замість того, що я мала батькам допомагати, вони мене підтримували в моїй безпорадності. Я ходила до них у сторо-жівку, замість їм приносити, в них їла те убоге, що було. Мені не себе було шкода, а їх. Це ж я, доросла, їх повинна годувати, хату їм пристаратися, щоб не гинули в тій старій вогкій рай-шурі. А я... Плачу сама від холоду.
Ото може тому я й вхопилася за соломинку, вступила на курси сценаристів, десь же треба приткнути голову, щоб чимось заробляти. Всі мої попередні праці були такі, що тільки з них тікати, я ще й досі не знала, що я хочу й що можу робити, а література заробітною професією не була. Була, але комусь, не мені.
26
Про ці сценарні курси я почула в Місцевкомі письменників від Любомира Дмитерка. Задумав їх хтось на кінофабриці. Дурні курси, дурні лекції, дурні студенти, дурна я, що на них ходила. Нічого з цих курсів не придбала я, крім поганого знайомства.
Розпочалися вони пізньої осени, на Бульварі Шевченка, нижче бібліотеки. Зібралася там дуже строката авдиторія. Крім Дмитерка, були ще якісь висуванці-донбасівці, сирі хлопці з блатняцькою мовою. Був Фіма Фінкельштейн, студент з 1-го курсу ІНО, що потім став Юхимом Мартичем. Тамара Коза-кевич із Фастова, яка дуже гордилась тим, що вона — дружина слідчого НКВД. Григорій Григор'єв, що мав вигляд бухгаль-тера, який перекваліфікувався з попа. Якийсь Піц. Пізніше — Борис Княжанський, страшенно хвалькувата, провінційна постать, з помпою чи то цирульника, чи то десятирядного провінційного актора. І я там.
Просто не було куди дітися. Але я собі думала: повчитися ніколи не вадить, а те, що я межи цього дріб'язку, то десь же треба бути... Тільки дуже вже по самолюбству шкребло, як приходив такий лектор, що знає мене, наприклад, Антоненко-Давидович, або... Олександер Корнійчук. Той, що колись запо-біжливо й знизу догори дивився. А тепер... Він пішов уже догори, працював на кінофабриці, а я човпла й човпла в низах — і ніякого руху вперед. Навпаки, рух мій позначився вже назад, униз. Я ж була вже визначена (стараннями Косарика-Ковален-ка), як виходець із СОЦІАЛЬНО чужого стану (а вони з якого, оті всякі рибаки-мартичі?), я вже обтяжена нарисами, що удостоїлися згадки Косіора... Гай-гай, минули ті часи, коли Корнійчук просився, щоб я послухала його п'єсу, чи ще напівтоварисько поговорив у Лівадії. Тепер, коли я не знала, куди себе приткнути, коли металася від фабрики "Точприбор" до сценарних курсів, коли на лобі (як мені здавалося) в мене було написано, що батько втік від висилки, а весь рід розігнаний, розкуркулений, — а він же щось там і хтось там на кінофабриці, — о, тепер Корнійчук мене не впізнає, не помічає... Який сором! Я — курсантка, учениця Корнійчука!
Це так не раз траплялося мені на життьовій дорозі. Доти гарні, рівнорядні стосунки, поки на одному щаблі громадської драбини. Як тільки хтось вилізе вище на щабель, то й не дивиться, бо ти — внизу. І навпаки: хтось збитий з висоти — стає гарним товаришем. А перед тим зарозуміло не впізнавав.
Хвалити Бога, курси перед весною закрили, вся та збиранина розсипалася. Останнє слово було за одним висуванцем з Донбасу, який поклав "резюме" на повідомленні про закриття:
— Нас нє понял і і нас ушлі...
Одна із сценок, що збереглась у пам'яті десь упритул із цими курсами, це подорож на літературний виступ у Бердичеві. Може тому, що напередодні виїзду була я на вечірці у Дмитерка й Тамари Козакевич. Ці двоє святкували щось ніби шлюбну учту, бо Тамара договорилась із своїм чоловіком, слідчим НКВД, що вона вже хоче бути дружиною Дмитерка, і оце тепер вона — легальна жінка Любомирова. Баль був на східній зразок, гості й господарі сиділи напочіпки на килимові, бо меблів у тій кімнаті не було. Чи гарна була Тамара нарівні з Любомиром? Ні, вузьколиця, довгоноса, гарні були тільки сині очі. Але найбільше шикувала вона своїм цинічним гумором, де соромливості й цнотливості нема місця. Як це буде по-українському: "прожіґательніца жізні"? Мабуть, українська мова творилася без таких "зразків"...
Така сама грішно-блудлива атмосфера висіла в повітрі, як і це товариство. А я, що ніколи ніде не бувала, теж опинилася чогось тут.
Другого дня я вже їхала у Бердичів — з Дмитерком, Шереметом, і здається й Яковом Савченком, — бо коли ж то він висловився, що така браґада — "з бору да з сосонки", (думай: самі початківці — і я, визнаний критик). Був ще й Тельман. Цей хвалився, що німецький Тельман (лідер комуністичної партії) — його родич. А сам він був плюгавеньке непоказне ніщо, один з тих "критиків", що почали напливати в українську літературу. Як це, що я не пам'ятаю інших членів літературної бригади? Пам'ятаю тільки, що вперше в бердичівській їдальні їла кролятину і вона здалась мені смачною. Увечорі ж хлопці влаштували пиятику і найбільш у тій пиятиці запам'ятався Микола Шеремет, що хвалькувато кидав порожні пляшки в стіну, як розбушований купець. Оце в цьому гульня? Ха-ха!
І цікаво, що пам'ятаю ці уривчасті сценки, а не пам'ятаю себе на трибуні перед публікою. Наче й не було.
Ну, справді, як я потребувала товариства, побороти почуття самотности (не благословенства, а муки) й усе більшої депресії, то де було шукати мені товариства, де воно було? І чи могла я в тому оточенні, яке підсувала доля, знайти те, що мені так було потрібне?
27
На такому тлі — нема-нема та й зустрінусь із Дмитром Заянчківським.