Ніс був... він тут по наших околицях і вовтузився. Саражин отаман... У нього самих запорожців було душ сто. Під ним робили менші отамани, як от Вітер Петро, Василь Смілянський, Скорина тощо.
Багато було отаманів, що й казать. Микита Чорний — по Уманщині ходив, Іван Таран, Паралюш, а під ним — два менших отамани: Панасюк і Каракиш чи Карапиш — уже й забув.
Романченко. Той якось вивертівся, подавсь на Гетьманщину. Губа був, Ремеза був — його розбили надворні козаки в Папужинцях. З-під Росії були Богун та Джурджа — так двойко й держалися. Шунбра — його розбили корсунські
надворні козаки під Млієвом.
А то був отаман Микита Москаль. Так він у селі Малинках надибав ляшку, молоду панну, й одружився з нею. І весілля справив — геть усе чисто. А на весіллі гукав до мужиків: "Люди добрі! Знайте, що панщини більше відбувати не будете! Жито, пшеницю й усякий хліб забирайте на свою користь! Сіно косіть тільки собі! Кабанів панських ріжте й їжте!.."
— Савко Плиханенко був, теж у ватазі багато запорожців мав. Грицько Вовк... Цього Шелест, сотник богуславський, захопив під Гутою Богуславською. А Бандурку схопив князь Баратов. Він цей князь, по-особливому робив. Набрав гайдамаків, викопав яму, а гайдамаків поставив край тої ями й велів своїм солдатам стріляти. Падали до ями й убиті й ранені, але їх усіх однаково закидали землею салдати. З ями крики, стогони, а салдати засипають.
Тарас уявляє собі ту люту картину, й мороз переходить у нього по спині. В хаті вже темнувато й з кутів виглядали сірі потвори. Голос діда стає потаємним, бо не видно, звідки він виходить.
— Що ж, — чулося у темноті, — не судилося. Морем піднялися люди, але — це сила.
У ляхів, мабуть, сила велика була, — немов сам до себе каже Тарас.
— Ні, сину... не ляхи нас подужали. Якби нам тільки з ляхами діло мать, то ми б із ними справилися. Але ляхам прийшла на поміч цариця. Звеліла своїм генералам нищити нас у пень. Начальників наших обманом захоплено... Першого Гонту мучили... у селі Сербові... Кожен день наддирали з нього шкури, а кат рубав по одному пальцеві. Потім руки одрубав, потім ноги, потім облупили Гонті голову, натерли сіллю й знов, як шапку, наділи на самий черепок...
В хаті вже зовсім темно. Тарас притулився до діда й тремтить. Перед його очима встав Гонта... простяг руки й кликав: "Рятуй мене, Тарасику!.. Рятуй!.,"
Хлопець здригнувся й ще міцніше притулився до діда. Але дід тога не помічає. Машинально гладить малого по голові, а думки його далеко... в тому лютому дійстві, що відбулося над свободолюбивими людьми.
Четвертували по містах і містечках... сажали на палі... голови, руки й ноги розвішували на перехрестях... Кодня... Кодня, — то тільки одна сота частина того, що з нами виробляли! Кодня була вже в шістдесят дев’ятім році, коли перший шал минув. А що робилося на перших порах — і не доведи, Мати Божа!..
І розгубилися люди. Почали тікати, хто куди попав. Тікали у Крим, на Волощину, багато пішло на Дін... Вішалися люди, не можучи виносити утиску!.. Запустіли наші поля, нікому орати...
Але не всі склали руки. Знайшлися такі, що сказали: "Раз мати родила —раз і помирати!.." І пішли знов! Пішов би й я, так попечений був дуже. Ну, та нічого! І без мене знайшлися люди. Запорожець Журба. Зібрав чоловік сімсот, став під Ольшаною. Рівчаком обкопався, за рівчаком вал висипав, а за валом іще частокіл дубовий поставив — он як!..
Панченко зібрав душ двісті, зачинився у Летневецькому замку, що ото коло Лисянки. Під Звенигородкою у бору отаборився Тимченко, теж чоловік з двісті мав. Шостак водив душ сто. Все то невеликі ватаги були, але зате такий нарід підібрався, що й самого чорта не боїться. І, може, й вийшло б що, може, знов почали б приставати люди, знов розколихалося б на усю Україну, але —цариця! Вп’ять цариця!..
Двинула військо спочатку на Шостака. Довго не давався Шостак. От-от його схоплять, а він так і вислизне, як в’юн. Бігали-бігали за ним — нічого не вдіють. Кинули. Взялися за Журбу.
Пише Журбі генерал: так і так, треба нам переговорить, являйся до мене. Еге! — каже Журба. Знаємо ми вашу совість. Знаємо, як генерал Кречетніков Гонту у гості кликав. І не пішов.
Ну, тоді бачать вони, що хитрістю нічого не зроблять, пішли лобом. Зібрали все військо докупи, тисяч зо дві ще донців їм на поміч прийшло, та ще ляхи додали тисяч дві — і вдарила на Шостака! Поліг Шостак. Вдарили на Журбу. Через три дні поліг і Журба. Взялися до Панченка, а його й сам чорт не візьме. Хлопці зібралися добрі, стрільці хіба ж такі? Як почнуть салдати наступ, тільки наблизяться — вже й назад треба, бо лущать їх наші, як горіхи. Полковника навіть донецького влучили — щоб не висувавсь.
Але що ж... піддався Панченко на честь. Генерал поклявся, що випустить усіх без ущербку, образа знімав і цілував. Наші повірили, одчинили ворота — і салдати всіх їх вирізали... живої душі не зоставили...
Сумно поник дід головою. Судьба всього його народу тяжіла на його свідомості — і не було там відради. Саме горе, сама безнадійність.
— Чудна наша доля, Тарасику... Піднялися за свободу, піднялися, щоб бути нам під руською царицею. Бо і то ж православні — і ми православні. Одна, сказать, віра. Зустрічали салдатів із хлібом і сіллю — бо то ж наші! А вони виставляють гармати й стріляють — у кого? В нас!.. У нас!.. Ми їм кричимо — це помилка якась! Ми ж ваші! А вони не зважають, б’ють. А коли візьмуть у полон, віддають кому? Полякам же!..
Салдати б’ють конфедератів, і ми б’ємо конфедератів. Здається ж, нам по дорозі, а от ні. Ми хотіли скинути з себе польське ярмо, а цариця хотіла^знищити Польщу — знов наче нам по дорозі, а от ні!..
Конфедератів, яких узято в полон, садовлено на підводи й везено через Київ у Казань. А нас, якщо попадемо в полон, січуть кнутами, виривають ніздрі й засилають у Сибір.
Як уперше ми таке почули — вірити не хотілося!.. Але прийшлось повірить, як здавили нас салдати та загнали у матню з трьох боків, а конфедерати з четвертого. Між собою солдати й ляхи воюють, а як нас бити — єднаються. А там іще хан татарський стоїть у Балті й шістдесят тисяч орди з ним. Грозить піти на Вкраїну й вибити до одного — кого? Та все нас же! Нас!
І розтерявся нарід зовсім. Нема ні від кого оборони. По всім краю лазять салдати, ляхи. Врожай був так собі, але й того не зібрали — нікому було. Так і пропав хліб у полі. Люди тікають із сел, тиняються по лісах із малими дітьми. А хто в селі зостався — не живе, а мучиться. Спече баба щось таке — не то воно хліб, не то воно плескач, що його ні вкусить, ні вгризти, тільки лаять не можна, бо воно з хліба святого. Обчуються люди, що ляхи або салдати йдуть — тікають, хто куди попав. В кого маленькі діти, тому зовсім біда: до гурту не приймають, бо мале може заплакати й усіх занапастити. Як люди пережили то все — і сам Господь святий не знає...
— А як же ви, дідусю, вирятувалися з того всього?
— Хто й зна... Нещастя зі мною трапилося й, мабуть, так, що через нього я й врятувався.
Тарас і не питає вже, яке нещастя. Йому здається, що дід сам розкаже. Якби було світло, може, й не говорив би дід, у могилу поніс би свою таємницю,
але було темно у хаті, нічого не видно... і пізнав Тарас тайну дідову...
— Нас було вісімнадцять чоловіка, як ми тікали з Уманя... Коні добрі, бо ми ж позабирали були самих летючих. Тож ми за ніч спорий шмат уїхали. Наткнулися на якесь село. Дивимося — в крайній хаті чоловік весілля справляє. Закликає й нас до тахви. Одно те, що коней вимучили, треба відпочинку, друге — що бігли добре, й ляхи, якщо й женуться, то мусять бути далеко, а третє — діло молоде, погуляти хочеться.
Отак подумали, коней розкульбачили — давай гуляти. Танцюємо, співаємо, а тут хлоп’я шасть у хату: "Ляхи в селі!.."
Ну тут... Зараз ми соглянулись — усіх людей із хати, засіли самі.
Будемо відбиватись. Все одно нікуди виприснуть.
А ляхи вже тут. Оточили нас з усіх боків. Стріляють вони по-дурному, а ми стріляємо по-розумному — щоб ні одна куля дурно не пропала. Що поткнуться ляхи, то десятка як не бувало, бо половина з нас б’є, а половина набиває.
Стемпковський — а то був сам він — аж казиться. Звелів закотити дві гармати. Відійшли вони, скільки гармата бере. Ну оце, думаємо, каюк...
Коли ні. Разів із десяток випалили — і ні разу не влучили. Отакі з ляхів стрільці. Стемпковський казиться. Дав по морді пушкарям. Викликає охотника, щоб знов на приступ іти, а ніхто не хоче. Тоді один знайшовся — панок із Богуслава, Савицький прозивався. "Давай їх попалимо, — каже. — Ідіть душ двадцять, беріть по околотові соломи й бігом до хати. Половина ляже, а половина приложить солому до стіни й запалить".
— Дивимось: позабирали околоти та вроздріб, бігом до нас. Що ж, дехто не добіг, а дехто і добіг. Приклали солому, запалили...
Бачимо — кінець. Обнялися ми усі, перецілувалися. Згоримо, а живими не дамося!..
А хата вже палає!.. Зайнявся дах. То ми з-під даху стріляли, а то вже не можна стало. Перейшли ми до вікон.
Дихати нічим, жар... стіни займаються. У сінях діжка води стояла, ми її вилили на долівку. Дві бочівочки із сирівцем стояли — і їх вилили. То окунеш лице в ту жижу — наче трохи легше стане. А стріляти не перестаємо.
Дим... уже не видно нічого... Задихаємося... Ой що було!..
Один за одним падають товариші, а ніхто не крикнув, ніхто не сказав іншого слова, як "браття — прощайте!".. Семен, приятель мій, поліз на горище — думка така, може зіскочить як... Обняв бантину руками й ногами та так ї зостався... Бантина горить і він на ній...
Чую — лице мені репається від жару. Що вмочу у квас — наче на хвильку легше. Одежа займається, на руках пухирі... Оглянувоя —нема вже нікого... Той корчиться, той стогне, той задихається, а ті вже впокоїлися.
І зосталися ми тільки вдвох — я та Яким... Стріляємо обоє, а вже нічого й не видно.
Впав дах, проломилася стеля... впав і я, весь попечений... у юшку... і пам’яті збувся.
Коли прийшов до себе — чую!.. Ох!.. Не можу й розказати!... Повітря!.. Свіже повітря!.. Ох!..
Але польську мову чую... значить, ляхи ще тут. Я прикинувся мертвим.
Чую — ухопив мене хтось за ногу, тягне... Порвав мені усю спину, бо він мене на спину перевернув... Але, думаю, нехай буде й так, бо як тільки знака
подам — кінець...
Виволокли мене, кинули межи трупи...