Подивишся — ніби перший друг Карналеві, а в душі — найзапекліший ворог. Діти, мабуть, найбільше відчувають тих, хто вороже ставиться до їхніх батьків. Петько так само мав упередження до Примін-ного, може, саме той сьогодні й порадив батькові братися навпрямець через ставок, збрехавши, що лід уже міцний, бо для такого, коли б Карналь утонув, то він тільки перехреститься. Петько нічого не сказав Примінному, мовчки повернув у вузеньку вуличку, що вела до присадистої, закинутої в ріденький садочок хатки його хрещеної матері, а батькової, отже, куми, Одарки Харитонівни. Тільки як уже сховався від слизьких очей Примінного, не втерпів, знов зірвався з усіх ніг, захекано вдарився об двері куминої хати, натиснув на клямку, двері легко подалися, він опинився в темних сінях, де тхнуло квашеною капустою і мишаками, легко знайшов по пам'яті хатні двері, не стукаючи, навіть не пошкрябавшись (не до пристойності, коли мало не втонув рідний батько!), зайшов до хати. В печі горів вогонь, палахкотіло, сичало, видно, щось варилося чи, може, й смажилося, а хто варив і для кого, й не скажеш, бо нікого Петько не бачив ні біля столу, ні на полу, застеленому барвистим рядном, ні на лежанці. Він шморгнув носом, чи то заміряючись заплакати, чи просто від розгубленості, і лише тим пошморгуванням зродив у хаті щось живе, воно десь заворушилося, зашепотіло, тоді вигулькнуло з-за коминка печі, з-під самої стелі, було дивно двоголове, ніби з казки або з кошмарного сну, втупилося в Петька відразу чотирма очима гнівливо, обурено, а тоді двоголовість розчахнулася, розполовинилася, тепер загрозлива невдоволеність змінилася, сказати б, потривоженістю й розгубленістю, Петько впізнав батькову стрижену голову і голову Одарки Харитонівни з її розкішним рудявим волоссям, за яке Петькові тітки звали її "рижою", він навіть подивувався тій обставині, що батько й Одарка Харитонівна чомусь опинилися вкупі на печі, зраділо гукнув: "Тату!" — і вже намірювався стрибнути на лежанку, щоб хоч доторкнутися до батькової щоки, переконатися, що батько цілий, неушкоджений, живий і здоровий.
Але Андрій Карналь зовсім не зрадів синовій появі, він аж ніби штовхнув Петька в груди суворим: "Ти чого ж".
— Так ти ж... ти ж...— Петько не міг говорити, його душили сльози, він щосили стримувався, щоб не вибухнути плачем, заганяв назад схлипування, що підступало до горла.— Ти ж... утонув... Тітка Радчиха сказала...
— Ото не пасталакала б вона язиком! — гримнув батько, а Одарка Харитонівна підпряглася й собі:
— І пересушитися чоловікові не дадуть!
Та вона все ж була жінка, першою збагнула, що не слід наживати собі такого ворога, як малий, тому мерщій змінила тон:
— Може, тобі пиріжечка дати, Петю?
— Не хочу я вашого пиріжечка! — гукнув Петько і, хряпнувши дверима, вибіг з хати.
Народився Петько весною, на Юрія, коли вперше виганяють на пашу коней, коли Дніпро заливав молоді плавні, і під його прозорими теплими водами зацвітають поміж травами якісь жовті соковиті квітки. У п'ять років йому вже довіряли пасти не тільки власну корову, а й сусідські,— і ось ти займаєш, окрім своєї рябої, ще й дідову сіру, й дійкасту корову Феньки Біловуски, яка щодня за пасіння корови дає тобі гарну картонну гільзу від рушниці свого чоловіка Василя Михайловича, єдиного інтелігента на їхньому кутку, бо Василь Михайлович працює бухгалтером на Тахтайськім кам'янім кар'єрі, і його щодня підвозять туди й привозять додому парокінною бричкою-тавричанкою, розмальованою в зелені стебла й червоні та білі квіти.
Тої весни Андрій Карналь мав розмову з сином вже як ніби з дорослим. Вони сіли за стіл один навпроти одного після вечері, менший стривожено позирав на старшого, очікуючи, що ж той має йому сказати, а старший так само тривожився, не знаючи, який відгомін у душі малого знайдуть його слова, бо мав сказати йому слова трудні й не щоденні.
— Слухай, Петрику, тобі вже п'ять років, ти хлопець великий, бачиш, як мені тяжко, не впоруюсь я з усім, і колгосп у мене, і домашнє все, та й тобі догляду не можу дати. То от як ти дивишся, коли б узяв я тобі матір...
Петько мовчав, але в його мовчанці почувся зойк: "Матір?" І Андрій Карналь уловив те зойкання дитячої душі й, червоніючи й затинаючись, мерщій замурмотів про те, що, ясна річ, рідної матері ніхто не замінить для Петрика, а вирвалося слово про матір лише тому, що жінка, яку він хоче взяти, буде малюку як наче рідна, та Петрик її добре знає, то його хрещена мати Одарка Харитонівна, бач, і зветься вона теж "мати", хоч і з додатком застарілим "хрещена", який їм тепер і не личить якось, 'бурмотіння батькове тривало довго, батько заплутувався більше й більше, він, мабуть, ждав, що Петрик виручить його, але малий затявся, мовчав, він збагнув, що батько не радиться з ним, уже вирішив усе без нього, а вся ця балаканина лиш для годиться, в ньому скипала злість до майбутньої мачухи, злість поставала й проти батька, який так легко й просто зрадив їхню єдність, ще й не відаючи про те, що діти ненавидять усіх мачух на світі, він сповнювався ненависті до Одарки Харитонівни, ненависть перехлюпувала й на батька, хоч любов до батька від того не ставала меншою, а ще ніби й побільшувалася, так само безмовно дивлячись на батька, він зненацька впав головою на стіл і затрусився в риданнях, забився безпорадно й безпомічно і не міг втішитися й від ласкавих батькових рук, не помогла батькова долоня, що тихо гладила його по голівці, батькові обійми й притискання до грудей теж не зарадили, хлопець плакав довго й невтішно і заснув у сльозах і в розпуці.
Мачуха прийшла до їхньої хати вночі, батько перевіз тихцем її небагате майно, не було ніякої гулянки, ніяких гостей, Петько прокинувся, вже маючи в хаті мачуху, сподівався, що все в хаті буде сповнено ворожістю, але було щось інше: якась затишність, чистота, пахло свіжими пиріжками, які Одарка Харитонівна пекла таки найсмачніші в селі, пекла вона й паляниці, мабуть, чи не найліпші в Озерах, і борщ у неї виходив такий, що приїздили покуштувати мало не з самого Кременчука, сповідувала чистоту в одязі й в усьому таку, що навіть Петькові тітки, які не могли простити своєму братові одруження з "рижою", вимушені були визнати:
— Вже що твоя мама Варка, Петю, була чистуха, а таки ж рижа їй, мабуть, не поступиться...
Але все те: і неймовірна чистота у всьому домашньому, і смачні пиріжки та борщі, і невгамовні клопоти мачушині про Петька та його батька,—діставалося надто високою ціною. Пропала тиша в їхній хаті, пропав спокій, тепер тут запанувала крикнява, прокльони, сварки, на Петька щоразу знаходилася лозина, якою мачуха володіла просто артистично, батька ж Одарка Харитонівна била ревнощами, спрямовуючи їх на все на світі: на молодиць, які не байдужі були до Карналя, на колгосп, який поглинав увесь Карналів час, на районне начальство, яке часто викликало голову "Червоного борця" то для звітів, то для інструктажів, то для "накачок", то для заохочень, то для головомийок, мачуха ревнувала батька до колгоспних коней і до реманенту, до зораних полів і до весняної сівби, до несхитних ідеалів і до погоди. Петько не міг збагнути: навіщо було брати в їхню тиху й мирну хату таку крикливу й сварливу жінку? Борщ їм варила бабуся, яка жила через город. Сорочки прали тітки, а для Петька то ще й вишивали спідні сорочечки гарними квітками червоною і чорною; заполоччю. Навіщо ж мачуха?
Хлопець розпочав затяжну, власне, безнадійну,, але затяту війну з мачухою без проголошення початку воєнних дій. Зброя знайшлася якось сама собою: вці просто уникав будь-яких звертань до мачухи, знехтував, кличною формою* що існує в українській мові ніби навмисне для приборкання таких непокірливих малюків, як він,; не називав мачухи ні мамою,, ні Одаркою Харитонівною, ні тіткою, ні чортом-бісом, ніяк. Коли вже конче треба було звернутися, бо ж закони господарчого життя неминуче кидають тебе навіть, до зненавиджених тобою людей, то він викручувався безособовими зворотами або ж обходився формами на "ви": "Ви казали принести", "Ось вам передали...", "Батько просив, щоб ви..." Клична форма існує для привертання уваги. Ти звертаєшся до людини на відстані, називаєш її так чи інак, вирізняєш її з-поміж інших, вона знає, що говориш до неї, тоді обзивається або просто слухає тебе. А коли не хочеш ніяк називати, як привернути увагу? Єдиний вихід — скоротити відстань, тобто підійти впритул, потрапити в поле зору, аби не було сумнівів, до кого саме ти говориш. В цьому приховувалися не самі лиш незручності, а й небезпеки. Бо мачуха досить швидко збагнула, до якої зброї вдався малий у неоголошеній війні з нею, і, переконавшись, що мирні засоби не дають ніяких втішних наслідків, вичерпавши всі можливості залагодити взаємини з пасинком добром, перестала гамувати свою натуру і використовувала кожний випадок, коли Петько вимушений був наблизитися до неї на відстань, для нього небажану й небезпечну. Користалася мачуха, як правило, підручними засобами: лозиною, ганчіркою, віником, рогачем. Що мала в руках, тим била, штурляла, повчала Петька, незмінно супроводжуючи свої дії словами:
— У людей діти як діти, а тут мамула чортів! Та назви ж мене хоч відьмою, хоч бенерею, хоч заразою, коли вже не хочеш ні матір'ю, ні Одаркою Харитонівною, ні тіткою покликати!
Десять років, до самої війни, тривали ці Петрикові уникання, викрути, змовчування, і ніхто не втручався, ніхто не прийшов на поміч ні мачусі, ні йому, хоч, ясна річ, співчування були й з одного боку, й з другого, один тільки їхній сусід по хаті Михайло Андріївський, високий, байдужий чоловік з вічно прислиненим до нижньої губи товстим бичком од цигарки, мружачи хижі свої яструбині очі, підохочував Одарку Харито-нівну:
— Ану ж, лигни його, Одарко, хай знає свій карналівський колгосп!
Діти не мають змоги вибирати. Вони приречені або до суцільного щастя, або до нещастя, вже як кому воно поведеться. Петько п'ятирічним отримав мачуху, сусіда Михайла мав у хаті від народження. Хата їхня не була схожа ні на яку хату в селі, хоч там можна було знайти безліч дивоглядів. Довга-предовга, глиняна, як і всі озерянські хати, але на кам'яному підмурку, прихованому широкою старосвітською призьбою, вікна з різьбленими, хоч і спорохнявілими віконницями, покрівля з очерету, шальовки попід стріхами теж різьблені й колись, видно, фарбовані в червоне, дві половини хатні розділені великими сіньми, які на відміну від усіх сільських хат мають у задній стіні вікно, так що й не сіни, а мовби ще одна проміжна кімната, в якій улітку завжди панує прохолода, пахне динями й медом, а взимку світяться в вікно сніги з дідового городу й видно, як синиці перепурхують між голим віттям абрикосового дерева, яке росте за хатою.