Та які пиріжки... Тож на балю. Ти прийшов з війська... Молодий підпоручник... Школа давала баль .. Я попросилась на вальс... Ми шалено крутилися... Опісля ми вийшли в сад.. Ти оповідав про собачку Жучка, якого ви мали в сотні.
— О, о, о! Пригадую, пригадую. Ти була в білім серпанку.
— Не в білім, а рожевім.
— Добре пам'ятаю — в білім... І про ніякого такого Жучка не було мови. У нас такого не могло бути.
— Ой, же ж і забув. А я пам'ятаю. І знаєш чому? Бо той танець пішов зі мною... І пішов, і пішов. І коли б, може, не він, ми з тобою не сиділи б тут сьогодні, а коли я була сама, єдиним товариством були згадки. І той танець завжди в тому... На першому місці.
— Лицар з казки... Щось, як з тим Жучком.
— Іване! Старий скептюро. Коли б ти знав у якій була порожнечі.
— Тебе не відвідали? Геніяльний мій братик? Блискуча твоя сестричка?
— Знаєш, хто мене раз відвідав? Ніяк не вгадаєш. Михайло. Пригадуєш? Петрів. Власним автом... Увірвався і в голос, по-українськи, викрикнув: чи тебе, тітко, ще не догризли ті шакали. Михайле, кажу. То ж стіни. А він — брудні ті стіни і тільки. У нас, каже, можуть жити лиш три професії: брехуни, п'яниці, злодії. Але, Михайле! Сину! А він обняв мене, пригорнув... З тебе, тіточко, вийшов ідеальний боягуз. Продукт ленінізму. Налякав, налякав, залишив кіш їжі і від'їхав. А чи вгадаєш, що з ним сталося?
— Догадуюсь, — спокійно відповів Іван.
— А чи вгадаєш, за що?
— Ніяка загадка. Ясно.
— Не зовсім ясно. Дисидент. Чув щось таке? А такий був, кажуть, інженер, будував метро. А чи знаєш, куди його? До божевільні. Ти собі уяви. Пригадуєш, то Петро... Найбільший з нас боягуз, а син отаке... Чи не по матері — пригадуєш Катерину Львівну. Вона того Петра звала Шматро, не живуть вже обоє, а картини його також щезли з пам'яти, частина разом з хутором, портрети на звалку, переважно це були величності, а наші величності, знаєш... Дим-димок від машин ...
Отака їх мова. І було її сила-силенна, поминали далеких і близьких, а найбільше в тому мороці з'являлись Андрій та Ольга. Ця остання, як було вже сказано, змінила свою професію, перебралася в Пакистан та об'явила війну цілому союзові рад, на що Мар'яна має свій гострий погляд і свій коментар.
—•Як там, Іване, не кажи, а не будь Ольги, Андрієві, особливо за перших років його літерацтва, не було б так легко пролізти крізь те вухо голки, що йому пропонували тодішні умови, це вона вигаркала його перед всіма тими Косіорами, вона мала нюх, сприт, нахабство, коли хочеш цинізм, та коли Андрій їхав до тієї Москви, за ним була Ольга, її кум, начальник українського Ґе-Пе-У, Балицький, а коли Сталін вирікав те епохальне "діти не відповідають за батьків", то він був вже відповідно підмазаний, бо стосувалось воно лиш Мороза і, здається, нікого іншого.
Розуміється, що пізніше Ольга стала Андрієві тягарем. Причиною була актриса Виноградова, почались скреготи, Ольга не була з тих, що могла з цим миритися і нарешті дійшло до зриву. І чи знаєш за що? За тебе, Іване. Її питали за тебе, їй це осточортіло, життя її більш не цікавило і вона бовкнула: поцілуйте ви його десь, ціле життя ви його мучили, тепер же йому на вас наплювать. Більшого ви й не варті. І це рішило. Така тобі та Ольга.
А Андрій... Він тепер сам і не так сам, як розшарпаний, більше по лікарнях, ніж вдома, викроїли йому пів шлунка, а все таки написав нову п'єсу "Крила чайки", яку, здається, вже знято з книжкового ринку, бо це натяк на щось, я не знаю що, небезпечне.
І так воно з нами, Іване, є, нерви, все нерви, боїшся власної тіні, все насичене страхом, може це і є пілюля для втримання покори, але організм, що живе на пілюлях... Дуже дякую. Ледве чи можна тут заздрити, — говорила Мар'яна на диво рівно, чітко, чистою українською мовою, якої вона вже давно не вживала, а разом так ніби вживала її завжди.
А Іван здивований, звідки у неї та мова, то ж то роки і роки мовчалося, то ж затискалось кожну думку, аби вона не вирвалась з ваших уст і враз ця така зухвалість. І коли вони почали про це мінятись питаннями, Мар'яна не ходила далеко за відповіддю.
— Це, якраз, звідти, — казала вона роздумливо... — З мовчання. У мовчанні, коли воно накинуте, людина стає такою скринькою Пандорри, у якій складаються всі людські лиха, це незалежний, сам в собі універс, де кружляють туманності думки, з яким формується ясність. Родиться пізнання, наростає протест, опановує пристрасть... І в основі, це стихія брутальна, і вимагає вона брутальних засобів, щоб втримати її в шорах. З цього у нас такі порядки, ми не живемо, а душимось. Багато місця, а нам тісно, тривале тиснення, на верху з безмежжя влади, на низу з такого ж безвладдя. Невловиме й не збагнуте диво... Ми його знаємо, воно болить, але змінити його не сила.
Така ось їх, Івана і Мар'яни, тепер мова, їх, мов би звільнено від них самих, і вони зі всього дивуються. То ж те саме небо, таке ж повітря і вже, напевно, те саме сонце, що ходить довкруги землі тією самою, номер 45, стежкою, а така, диви, дивовижа, що її ніякий подив не в силі зміряти. І вони хочуть, бодай самим собі це сказати... Знаючи, що це не змінить точки бачення тих проекторів, що саме так хотіли зладити цей синій псалом вічности.
Довкруги них тут, як бачить око, тиша. Ферми та поля, пшениця, та вежі силосів, та корови. Хто так вигадав, коли на цій самій плянеті, в цей самий час і годину, зриваються вулкани і плянуються нові проекції нових веремій, але для них це якраз те, де вони вдома. Висота їх років і пройдений ними відтинок часу, вистачальне для цього оправдання. Їх бурі прогриміли, їх пристрасті втихли. Під ними твердий ґрунт, біля них лад, порядок, безпека. Вийдеш, отак, ранком до сходу сонця, на травах краплиста роса, над річкою нерухомо, вуалькою застиг туман, здалека, отуди, як той туєвий, на обрію ліс, доноситься звичне пугукання сови, на синьо-рожевому спаді неба, розсипано рухливі точки птахів, які настирливо квапляться до найближчого озера, із-за краю землі виступає огненне коло, яке зумовлює черговість днів, як черговість ударів нашого серця. Так було завжди і, віримо, так буде завжди.
Кінець
Торонто, 1953-82