Пише старий писець: "Здумали поляни на раді своїй думу і дали хозарам у данину меч від диму. І понесли хозари ко князю своєму і ко старійшинам, ріша їм: "Се знайшли нову данину". Ті спитали у них: "Откуду?" Вони же ріша: "В лісі на горах, над рікою Дніпровською". Вони же ріша: "Що суть дали?" Вони ж показали меч. І ріша старці хозарські: "Не добра дань, князю! Ми добули її оружжям, гострим з одної сторони — шаблями, а в них оружжя обоюду гостре — меч. Сії будуть мати колись данину з нас і з іних сторін".
Нестор далі вивів: "І збулось сказане ними, бо не з своєї волі говорили, но від божья повеління…"
Ріки крові слов'янської пролилися, доки племена наші скинули ярмо хозарське. Спочатку князь Олег, який встановив свою владу в Києві, над полянами, вивільнив сіверян і радимичів від данини хозарської.
А після того, як він послав до Царгорода дві тисячі лодій, хозарські кагани убоялися битися із Руссю і через той страх пропускали дружини русичів і варягів у Каспійське море, які нападали на Гілян, Табарстан, Азербайджан, Ширван. Дружини русичів захопили таманські землі із хозарським городом Самкерць, щоправда ненадовго.
Хозари часто потай нападали на ці дружини, обтяжені здобиччю, і били їх. Каган-цар хозарський Іосиф хвалився у листі до свого єдиновірця в Іспанії Хасдая Ібн-Шафрута: "Коли б я дав русичам спокій хоч на одну годину, вони знищили б усю країну ізмаїльтян до Багдада".
Але русичі, уже із князем Святославом, вивільнили від хозарської данини в'ятичів, а далі стали тиснути на Хозарію. Обоюдогострі руські мечі порубали голови хозарському змію.
Записали древні арабські хроніки: "Руси поруйнували багато градів, пограбували все, що належало людям хозарським, булгарським, буртаським[98] на річці Ітиль. Руси оволоділи цією країною, і жителі столиці Хозарії — града Ітиля шукали порятунку на острові Баб-ал-Абваба і укріпились на ньому, декотрі у страху поселилися на острові Сія-Кух", тобто Мангишлак.
Нестор написав у своєму літописі коротко: "В літо 6473-тє (965-те від народження Христа). Іде Святослав на хозари; почувши про се, хозари ізідоша із князем своїм каганом і зійшлись битися, і була брань, одолів Святослав хозарів і град їхній Білу Вежу взяв. І яси побідив, і касоги…"
Переміг, повалив могутню колись Хозарію великий Святослав. Збулося віщування старих хозарських мудреців. А може, збулися надії полянських мужів…
Відтоді зникла велика держава Хозарія. Племена її розбіглися, розсіялися, визнали владу сильніших сусідів. А в Києві відтоді за Ярославовим валом виникла купецька слобода, де спочатку оселилися багаті купчини хозарські та іудейські. Серед них ще тут жила пам'ять про обітовану землю, і вони мріяли відновити втрачені привілеї. Плетуть-снують павучі сіті, творять темні справунки, запродують люд у неволю, женуть холопів на продаж до половців, до Візантії, багатіють і своїм багатством купують владу князя Святополка та його зажерних поспішителів….
Переписав Нестор відмості про долю Хозарії і замислився. Старий блудливий язичник Володимир був обачнішим, аніж його нащадок Святополк, який так довірився купчинам. Князь Володимир довершив справу свого вітця Святослава: ходив на волзьких булгар, на хозарів, котрі, шукаючи захисту у могутніших сусідів, перейшли у мусульманську віру й опиралися на поміч хорезмійського халіфа.
Від тих часів до київських князів перейшли і Тьмутороканська земля, і місто Біла Вежа на Дону. А скоро всі жителі розорених градів хозарських перебралися до Тьмуторокані, до Києва і в іниї міста на Русі. Декотрі переселилися у городи кавказькі.
Отак і зникла Хозарія. Необачна довірливість правителів погубила її… Бо не зуміла себе вберегти ні новою вірою, ні своїми старожитніми звичаями…
Тому він, старий і немічний чорноризець, буде сидіти у своїй келії до світанку, буде тлумити у собі власний біль і власну образу на нерозумну заздрісну братію свою, аби несмисленним і сліпим душею посіяти віру у свою міць, у своє покликання. Аби посіяти в заснулі душі пізнання своєї великої минувшини і гордість за неї. Аще хто відає пройдене і береже у серці своєму свої, а не чужі заповіді, іде без страху навстріч прийдешньому… Храніте, чада, яко зіницю ока, справу древнього Кия. І тоді вбереже господь всевладний вас і рід ваш від загибелі…
Амінь…
Оглавок сьомий
Вежі половецькі
Великий князь Святополк у сліпоті своєї душі і в скудості розмислу свого не відав, що владарювання над людьми, коли воно потрапляє в руки людини возносливої, але пересічної, спустошує й ожорсточує серце. І коли вчасно його не спинити, воно приведе чоловіка на стезю злочину.
Діставши владу із рук і з волі значних мужів київських і монастирських владик, князь Святополк відразу вчепився в неї обома руками і тепер боявся лише одного: втратити її. Через те ладен був віддавати огню і мечу — і землю, й народ свій, близьких і дальніх родаків, і льстивих своїх думців, коли підозрював у них невдоволення чи тінь змови. Але робити цього не наважувався — надто жалюгідна й боязлива душа сиділа в його вузькогрудому цибатому тілі. Тож він усіх купував. Сипав сріблом довкола свого столу — на бояр, дружинників старших і дружинників молодших, роздавав їм землі і посади. Одних щедрив, аби мовчали, інших — аби славословити не втомлювались, ще інших — аби захищали живіт його своїми мечами і своїми головами, а решту — щоб сиділи тихо по своїх закапелках.
Гроші… гроші… скільки срібла було потрібно Святополку! Він виривав його із рук людей менших і худих, він придумував разом із своїми смисленими радцями, де б іще урвати якийсь грош чи яку мідницю, кого пограбувати, чиї гамани потрусити. Надто багато жадібних рук тяглося до його золотого отчого столу!
Надто багато холопствували, повзали перед ним. І в той же час і ті, що повзали, ладні були щомиті пустити йому стрілу під ребра, коли б він у простягнуту руку кинув менше, ніж вони жадали, срібла. Сонмище лжесловців, льстеців і угодників було ненаситне.
З деякого часу єство Святополка виповнював липкий страх — страх втратити владу й упасти з вишини, де курився нощеденно йому фіміам, на грішну землю. Він боявся усіх отих дітських князів і князьків, висо-корідних бояр, думців, соправителів, котрі пильним оком стежили за ним, вичікуючи, коли ж він спіткнеться й упаде сторч головою, щоб швидше самим прискочити до золотого київського столу й вихопитись на нього.
Чим довше сидів Святополк у Києві, тим більший страх оволодівав його помислами й тілом. Від того страху в серці князя закипали злобливість, жорстокість до всіх, що тьмарили й без того далеко не світлий його розум. Він кидався від однієї крайності до іншої. І найменше думав про людський присуд чи присуд прийдешніх.
Жив одним: насолодою владарювання над іншими. Відчував, що воно возносить його не тільки над такими ж, як і він, але й — головне — над вищими за нього. Втямкував собі, що владарювання робить його недосяжним і невразливим, що воно і найбільшого підляка зробить героєм і святим…
А що ж історія?
Історія потім напише так, як підкажуть його блюдолизи. Про сіє князь Святополк знав достеменно із книг древніх греків та іних древніх мудреців. Усе на світі міняється, гине безслідно, не лишаючи навіть і пам'яті — і багатство, і сила, тільки слава лишається. Вона вічна, як, між іншим, і ганьба… Тим, хто зверху, легко обійти ганьбу й осідлати кентавра слави… Тож і потрібно робити все, аби ніхто не вибив із високого сідла, і безоглядно мчати вперед, доки є сила й дух у тілі… Тож і потрібно бути послідовно жорстоким до всього, що заважає триматись угорі або що нагадує про власну ницість.
Володимир Мономах, хоч і був далеко від Києва, одним своїм існуванням нагадував Святополку про його нікчемність. Своїм затятим мовчанням нагадував. Своїми міцними державними руками, якими стримував половецькі орди і гуртував навколо себе молодших князів, показував, яким повинен бути справжній князь, і навіть таких свавільців, як Олег Гориславич, змусив цілувати хрест на мир і покору…
Володимир Мономах був першим ворогом Святополка..
Князь Святополк став помітно падати у розпач. Змусити сього розбишаку, сього татя Гориславича, цілувати хрест на підданість йому, київському князю… Сіє глибока образа для великого державця Русі Святополка! Як і те, що багато інших руських князів сидить нишком по своїх отчинах, боячись Мономаха, а не київського князя. Як і те, що всі вони на поклик Мономаха вмить полчилися і йшли супроти Степу половецького… боронити передовсім землю Мономаха — Переяславщину!..
І виходить, що Володимир Мономах сидить на Переяславській украйні, а підгорнув під свою руку всіх менших князів, княжат-синовців. Гукне — і вони всі підуть супроти… Святополка!..
Тож виходить, що і сам Святополк сидить у Києві із ласки Мономахової… Щоправда, київські бояри бояться впустити переяславського державця у Золоті ворота. Бо він їм відразу утне сваволю необуздану! А коли підіпре біда?..
Дражливі розмисли хитали Святополка. Через те йому все було не так. Усе негаразд. Жбурляв миси з їжею в обличчя челядинам; покрикував на
двораків, що якось не так, як він хотів, робили своє діло; злостиво огризався на пестощі своєї напівзабутої жони-
половчанки, коли вона після довгих днів і ночей пекучої самотини наважувалась тихо ластитись до нього. Нікому не було супокою, ніхто не міг догодити йому, у серці його ні до кого не було ані крихти добра чи ласкавості.
У княжому теремі говорили напівголосом, не ходили, а, озираючись, скрадалися, щоб не потрапити на очі завжди невдоволеному князеві. Лише з боярами Святополк намагався говорити без дратівливості, щоб не розгнівити київських можців.
Із Любеча, де замирились князі, Святополк повертався не сам. Запросив до Києва свого стрия Давида Ігоровича, сина одного із останніх недержавних Ярославичів — Ігоря, який мав отчини на Волині; запросив молодих синовців — князя теребовлянського Василька і брата його Володаря, князя перемишлянського. Хай знає Мономах, що не всі князі цураються Святополка, що декотрі і до нього горнуться.
Їхали князі із Любеча, де цілували хрест на мир і любов між собою. Але у серці кожного зріла заздрість до свого брата-сусіда, який видавався удачливішим і могутнішим.