Незрозуміле хвилювання охопило її при спогаді про чудну поведінку дурного мужика.
"Та він потім виявивсь і зовсім не таким дурним, як то мені здалося спершу,— міркувала далі Розалія.— І очі його, й постава ніби все переродилось, а потім навіщо він стьобнув коня, а сам пішов? І куди?.. Коли поверталися з облави, я уважно оглянула всі обличчя — його ие було серед нагоничів. А голос?.. Та що це?.. Вона чула, чула вже той голос!.. Матко свєнта! Та то ж був вій, сам Кармелюк!" — тихо скрикнула Розалія й, підвівшись, сіла на своєму ліжку. По всьому тілу її немов пробігла тепла хвиля; серце забилося часто. Тепер уся картина постала перед нею в новому освітленні, і всі вчинки й слова нібито дурня знайшли своє пояснення.
— Та як він упізнав її одразу? Тепер вона пригадує, як він збентежився, глянувши на неї. "Кармелюк не забуває чарівних очей",— промовила сама собі Розалія, і серце її солодко стислося.— А вона ж його мало не занапастила. Але яка одвага? Оком не змигнув і пішов за нею просто в пащу ворогам. Ні, такого сміливця вона ще не зустрічала ніколи! Тільки з ним була там жінка...—пригадалося їй через хвилину відкриття, зроблене Демосфеном.— Хто вона йому? Дружина, сестра чи просто розбійниця? Гм!.. Навіщо вій брав її з собою?" В серці Розалії заворушилася досада: "А. може, вона випадково попала сюди. Проста, дурна хлопка, хіба вона може причарувати такого героя?"
До самого світанку не спала Розалія, пригадуючи свою зустріч з Кармелюком, а перед ранком їй приснилося, що Кармелюк переносить її в лісових хащах через гомінкий струмок
і, притискуючи до себе, шепче на вухо: "Кармелюк ніколи <не забуває чарівних очей!"
Повернувшись з облави, пан маршалок наступного ж дня почав давати розпорядження для негайного переїзду до Ка-м’янця, але на свій подив зустрів з боку дружини рішучий опір. Звичайно, Розалія мотивувала свою думку тим, що зараз принаймні безпечніше залишатися дома, ніж вирушати в дорогу, ще не знаючи, куди кинеться тепер Кармелюк.
Демосфен підтримав Розалію. Остання подія й особливо невдача з облавою хоч і збили трохи його пиху, але посилили злість і бажання будь-що відомстити ненависному хлопові. І тому що Демосфен і Розалія, думці яких маршалок звик підкорятися, стояли на тому, що треба залишатися дома, то маршалок відклав збори. Хоробрості йому надавало ще й те, що в домі його, з огляду на цілковиту руїну власного гнізда, оселився й. Демосфен, все ще, незважаючи на останні невдачі, овіяний ореолом переможця над Кармелюком, і кілька молодих шляхтичів, котрі добровільно віддали себе в розпорядження Янчевського; вони утворили з себе щось на зразок загону добровільців, що поставив перед собою мету — знищити страшну зграю розбійників.
На превеликий жаль Рудковського, він не міг прилучитися до цього загону безсмертних, бо Демосфен такий був лютий на нього, що тільки спільні зусилля всіх втримали його від якогось лихого вчинку, та й, крім того, жахлива помилка Рудковського зробила його посміховиськом в очах панства, і всі втратили довір’я до його військових здібностей. Та це ще тільки дужче піддрочило палкого юнака: він заприсягався так чи інакше піймати Кармелюка, піднести себе в очах громадськості й тим скорити горде серце Розалії.
Тим часом до садиби пана маршалка трохи згодом дійшла звістка про те, що Кармелюк появився в сусідньому повіті — це якоюсь мірою заспокоїло його. Але Демосфен не вгавав.
— Не вірте, не вірте шельмі, панове! — казав він при кожній нагоді.— Підла лисиця навмисне замітає сліди й показує фальшиву дорогу. Він послав туди купку своїх негідників, щоб заспокоїти нас, а так і дивіться, що вирине десь тут і застукає всіх зненацька!
І Демосфен справді пильнував.
День у день гасав він сам і розсилав своїх вірних ад?ютан-тів по сусідах, умовляв їх не залишати своїх садиб і збиратися всім, хто може носити зброю, та прилучатися до нього. Ця гарячкова діяльність Янчевського була вельми на руку Розалії, бо близька й постійна присутність узятого поза своїм бажанням кохання почала з деякого часу особливо обтяжувати красуню. А втім, за винятком цієї неминучої неприємності, Розалія нё могла тепер поскаржитися на нудьгу. Життя в садибі минало гамірливо, весело й навіть бурхливо. В домі маршалка утворилося щось на зразок головного штабу. Молодь збиралася сюди на боротьбу з Кармелюком, сусіди того, щоб почути останні новини, дами того, щоб повеселитися. Гостинний маршалок приймав своїх гостей по-старовинному... Вино лилося рікою, музика не вмовкала, а красуня Розалія прикрашувала й пожвавлювала бенкети; розмови здебільшого точилися навколо Кармелюка.
Одного разу, повернувшись із чергової своєї рекогносцировки, Демосфен увійшов до зали, в якій зібралося товариство й проводило час у веселих балачках, і урочисто оголосив:
— Панове, радійте й веселіться: тепер уже гайдамаки в наших руках!
— Як? Що? Чому? — посипалися з усіх боків запитання.
— Невже піймали? — скрикнула Розалія.
— Ще не піймали, але піймаємо, і це така правда, як те, що я, Янчевський, стою перед вами!
— Чому? — скрикнули всі разом.
— Знайдено спосіб!
— Який? Хто сказав, хто придумав? — всі кавалери й дами, які були в залі, оточили Янчевського.
— Придумав я,— а який спосіб — ие скажу нікому, поки не приведу сюди шельму з закутими руками й ногами.
— Але, ггаие, чому ж? Ми ж нікому не скажемо! — защебетали дами...
— Якщо пан не скаже, то я просто вмру від цікавості!...— пропищала одна з панянок.
—■ Дозвольте, дозвольте, я вгадала! — скрикнула дружина судді. — Наш пан Демосфен довідався, хто коханка Карме-люкова, й підкупив її, щоб вона видала злочинця.
— Воронь боже! — гордо відповів Демосфен.— 3 хлопами я не стану входити ні в які стосунки.
— Ну, то інше!.. Я знаю, знаю! — запищала друга панянка.
З усіх боків почулися всілякі гадки, здогади, але Янчевський стояв серед дам, немов скеля серед спінених хвиль, і стійко витримав цей натиск...
В залі все пожвавішало і всюди заговорили, висловлювались усілякі припущення.
— Але мені ж ти скажеш? — шепнула Розалія Демосфену й непомітно виманила його на терасу.
— Ні, моя крулево! — тихо відповів Демосфен, палко тулячись губами до пещеної ручки красуні.— Не скажу й тобі.
— Але чому ж? — брови Розалії гнівно зійшлися.
— Не можу, моя радосте!.. Одне необережне слово, навіть півслова... і все загинуло... Адже стіни тепер мають вуха, а двері язики...
— То, виходить, ти не віриш мені?..
— Вірю, вірю... Як своєму серцю, але на терезах лежить спокій всієї губернії, а тому...
— Не скажеш? — перебила його Розалія.
— Карай мене, як хочеш,— Янчевський драматично схилив голову,— але я зостануся чесним солдатом.
— Добре ж! — зловісним тоном шепнула Розалія.— Тп згадаєш не раз про свої слова!
Наступного дня Розалія змінила тактику: вона спробувала ласками випитати у Янчевського дразливу таємницю, але, незважаючи на всі її хитрування, Янчевський був твердий, мов загартована сталь, і це ще дужче інтригувало й дратувало Розалію.
А втім, цього разу красуні не довелося довго мучитись; минуло днів десять після описаної сцени, панство, довго засидівшись після вечері, вже збиралося йти спати, коли це двері їдальні відчинилися й до кімнати ввійшов дворецький і підійшов до Янчевського.
— Вельможний пане,—промовив він, низько вклоняючись,— якийсь чоловік питає панську милість!
— Хто? Звідки? Чого? — різко запитав Демосфен.
— Він не каже про себе нічого,—доповідав тихо дворецький,— він тільки велів передати панській милості ось це й сказати, що він жде пана коло воріт.
При цих словах усі одразу замовкли й з цікавістю почали дивитися на принесений предмет; то був старовинний чавунний перстень з таємним масонським знаком Ч
Очі Янчевського загорілися. Він глянув на перстень, відкрив малюсінький медальйон, який був у ньому... Мимовільний, тріумфальний вигук вирвався в нього — він поривчасто схопився з місця й попрямував до дверей.
— На бога, Феліксе! Спинися!.. Тебе хочуть піймати в пастку! — скрикнув маршалок.
— Ні, панове! — відповів Демосфен, блиснувши очима.— Присягаюся вітчизною,— тепер мене не піймає ніхто!..
Сак-так Кармелюкові пощастило заспокоїти ревниві підозріння Уляни; пожежу було погашено, але не зовсім: ревни-
вій уяві, красуні було дано поштовх. Раніше вона зовсім не цікавилася минулим Кармелюка: свідомість теперішнього щастя переповнювала її серце й затуляла собою все,— і минуле, і майбутнє. Тепер же Уляна почала розпитувати стороною про минуле життя Кармелюка й без труднощів довідалася від Андрія, що отаман одружений, має двоє дітей, що раніше вони жили з дружиною душа в душу, а потім посварилися. :
Цього Уляні було досить: "Лист від дружини,— вирішила про себе отаманша,— вона кличе його до себе".
Уляна стала підозрілива, дратівлива й навіть сумна, а Кармелюк все частіше задумувався: не раз він ішов то в ліс, то в корчму, то до ватаги.
Взаємні їхні стосунки помітно охололи: шалена пристрасть Уляни не зустрічала тепер такої відповіді, а пестощі були ніби силувані, і це завдавало Уляні страшенних мук і ще дужче роз’ятрювало підозрілість уяви. Вона ие залишала Кармелюка й на хвилину, коли ж він відходив від неї — стежила за ним.
— Скажи, скажи ж мені правду,— казала вона майже щоразу, як тільки вони з Кармелюком залишалися вдвох,— я нічого не казатиму, я тільки хочу узнати правду: друяшна тобі написала листа?
— Я вже казав тобі, що ні.
— Ну, то інша жінка? — провадила Уляна, не помічаючи досадливого тону Кармелюка.
— Уляно, чи ти даси мені коли-небудь спокій? — відповідав Кармелюк, зціплюючи зуби.
— Прости мене, соколе мій, орле мій! Не буду більше, не буду! — скрикувала Уляна, ловила його руки і вкривала їх поцілунками.— Ой, так перетліло моє серце, так вимучилося. Люблю тебе! Не віддам нікому! Один ти в мене, як сонце на небі!
Вона до болю стискувала Кармелюка в своїх обіймах і, ридаючи, припадала до його грудей.
— Та що це з тобою сталося, Уляно? От видумала сама собі муку,— заговорив Кармелюк, ласкаво проводячи рукою по її голові,— та хіба я бачуся з ким чи тікаю від тебе?
— Чого ж ти став такий зажурений? — казала Уляна, підіймаючи голову і впиваючись у Кармелюка чорними, повними сліз очима.— Чого ти не розмовляєш зі мною? Все мовчиш, задумуєшся! Про що ти думаєш?..
— Ех, що тобі до моїх дум, Уляно!
— Ні, ні, скажи все.