Мій любий — то Остап Бондаренко.
Маруся сплеснула руками і обняла Горпину:
— Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весілля, то тільки мені скажи, а я зараз батенька попрошу, а він поблагословить. Твій Остап гарний козак на усе село, і ніхто про нього лихого слова не скаже.
— Чого ви, дівчата, такі раді, що безупинно цілуєтесь? — спитала сотничиха, що вийшла у садок, де їх і стрінула. Дівчата, мовби їх хто піймав на якім злочинстві, почервоніли обидві, мов рожі, і не знали, що казати.
— От я побіжу до недужого поглянути, — сказала Маруся і побігла далі, мов сполошена серна.
Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспівати, та таки не видержала. Побігла у садок, а за хвилю розходився її срібний голосок, аж соловейко замовк, почувши.
Почув той спів і Петро. Він створив очі і став наслухуватися.
"Що це? Ніяк не розберу, що зі мною робиться? Чи я в якої зачарованої царівни? Вже кілька днів ту чудову дівчину бачу, а більш нікого".
Аж тут вбігає в хату Маруся. Вона усміхається до Петра:
— Правда, Петре, що тобі вже полегшало?
— Правда, моя панночко, та ти мені скажи, хто так гарно перед хвилею співав під вікном?
— Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки прямо Марусею, бо я так називаюся.
— Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай мені свою рученьку, хай тобі подякую, що ти так мною піклувалась.
Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба, що насилу підніс її вгору. Вони взялись за руки і дивились собі в очі так глибоко, у саме дно душі. Очі Петра виказували велику радість, вдяку і подив. Маруся раділа всією душею. Не сміла взяти своєї руки назад, їй любо було чути у своїй руці слабкий живчик руки любого козака.
— Звідкіля ти знаєш, що я Петром звуся? Хіба я спросоння говорив?
— Ти нічого не говорив, і я. і ми боялися, що ти вже ніколи не заговориш.
— Бог милував і не дав пропасти. — Петро хотів сісти, та не мав сили. Немічна голова впала знову на подушку.
— Може, тобі помогти? — Маруся взяла його за плечі і піднесла. Петрові зашуміло в ушах, голова закрутилася, і він знову упав на подушку.
— Я ще дуже немічний, — каже слабим голосом, а ціле лице поблідло, мов полотно, — та я тебе попрошу, коли б така ласка, щоб пан сотник зайшов сюди на часок.
Маруся вже була за дверима, їй так було любо, так весело, начеб на крилах летіла.
Ввійшов сотник в кімнату:
— Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою вже добре, лиш тебе підгодуємо, а тоді тебе на Січ відвезу. Я дуже радію, що ми тебе смерті не дали.
— Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що наді мною зжаливсь. Повік тобі цього не забуду. — Петро наставив руку до сотника, а відтак підвів сотникову руку до себе і поцілував з пошаною, як цілує син батька.
Сотник поцілував його в чоло.
— Добре, добре, пане брате, ще не раз підемо орду бити.
Маруся із цієї зустрічі ще більше повеселішала.
— Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?
— Чому не знаю? Поїхав здоровий на Січ з козаками. Боже, як він за тобою побивався. Він тебе відшукав на побойовищі над Інгулом. Ходив вночі з запаленим віхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотів сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Січ. Та ніде правди діти, він би тут був ні при чім. Жінки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Він над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слід козакові плакати, мов бабі.
— Воно правда, що біля недужого то жінки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.
Маруся, почувши це, спаленіла і зараз вийшла прожогом з хати.
— Ти, козаче, мені дівчину засоромив і сполошив. То ще добра дитина, вона в мене одна, як одна душа в тілі, бо сина я втратив.
Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.
Надійшов дід Онисько. Дотепер то Петро його ще ні раз не бачив і не знав. Він, стрінувши в сінях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, — Петра застав він перший раз при пам'яті.
— То твій лікар, — каже сотник, — наш старий Онисько.
Онисько пішов за теплою водою і став поратись коло рани.
— Чи ще дуже тебе голова болить?
— Ще болить, особливе, коли хочу її вгору підвести. Тоді в голові гуде, а у вухах страшно шумить.
— Ти ще трохи потерпи, лежи спокійно, не підводячись, а за кілька днів то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобі більше поможе, як усі ліки.
— Спасибі тобі, діду, за твою опіку, що не дав пропасти.
— Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобі бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не відступав.
Маруся, що ввійшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.
— А хочеться тобі їсти?
— Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…
— Це добре, я зараз тобі заорудую. — Він оглянувся за Марусею. — Ого, поминай як звали, піду сам. За хвилю приніс кухлик теплого молока.
— Поки що більше не дам, вибачай.
IV
Петро приходив до себе з кожним днем. За місяць опісля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, підпираючись палицею. Виходив у садок і грівся на сонці, бо Онисько все говорив, що від променів сонця чоловікові крові прибуває. Тут стелили йому кожухи і подушки. Маруся звичайно сідала біля нього, і любенько собі розмовляли.
Одного разу почув голос бандури. Він дуже зрадів і спитав Марусі, хто це грає?
— Хіба ж він грає? От йно що вчиться.
— А принеси мені бандуру, будь ласка, хай попробую.
Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а відтак став співати. Маруся задивилась на нього і слухала.
Петро, співаючи пісню, дуже зворушився. Йому зашуміло в голові, потемніло в очах, і він зімлів. Упав ниць і дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього і скрикнула в розпуці:
— Козаче мій, мов сонце, що ж я тобі наробила! Рятуйте!
На той крик перший прибіг Онисько з пасіки. Він приніс кухоль води і став Петра тверезити.
— Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся, Марусю, других сережок не обіцяй, він і без того очуняє.
Петро справді очуняв.
— Ти, небоже, нічим не хвилюйся — ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобі принесу і заграти попрохаю, може, ще і тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобі, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знівечиш. Ти сама, коли хочеш, то співай собі, скільки тобі завгодно. Це навіть добре буде: як ти співаєш, то в мене в пасіці краще бджоли мед носять. Але Петрові співати ще не можна. Ще мало крові й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набіжить, а для голови вже не стане. Від того морока приходить. Ось воно як.
Петро кожного дня нагадував Марусі, що дід Онисько говорив і просив Марусю пісеньок співати, щоб більше меду було.
Тепер було так, що Петро сидів неподвижно, а Маруся сідала оподалік з якою мережанкою і пісеньок співала.
За той час йшла весна цілою силою. Дерева вкрились білим та рожевим цвітом і розводили пахощі по садку. Бджоли увихались поміж квітами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сиділи у цьому раю і не тямили серед любої розмови нічого, забули про світ божий.
Часом прибігала Горпина, пожартувала, посміялась; заходила і Настя, Ониськова внука. Приходила і сотничиха, і сотник на хвилинку, і так минали дні за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до світлиці, і тут заводили поважні розмови.
Старі догадувались, що між молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом і статечністю Петра.
Сотничиха говорила до чоловіка:
— Мені здається, Іване, що між молодими вже любов скоїлася.
— Мені не здається, але я вже не від нині бачу, що воно так є справді. Козак мало не з'їсть дівчини очима.
— Що ж нам на це сказати?
— А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю і такому бравому, статечному козакові дістанеться. Хоч Петро ще молодий, а розумний, що й старого досвідного перейшов. До того — має освіту, що набув у тій школі в Острозі. Багато я про нього на Січі від товариства чував.
Він не п'є, значиться, що не проп'є долі, не заспить, а все на час буде на своєму місці. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як він тверезо на все дивиться, як він розуміє, чого козацтву треба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ — до визволення. Кажу тобі, що це гетьманська голова. А при тому який він чемненький, розумом не величається, цілком не чваньків синок. Кажу тобі, жінко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.
— Чи він тобі що говорив?
— Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годі говорити про весілля чоловікові, що на ногах стояти не може. Але я міркую, що слід би нам рушники ладити та весілля готовити. А весілля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.
— Ти вже зараз і про весілля. Хто ще знає, чи з того що буде.
— Зараз — не зараз, але повеселитись думкою, то не гріх. Я тобі кажу, жінко, що про Марусину долю я зовсім спокійний, кращої пари їй і не ждати. Один вдалий похід, а наш зять вийде між козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.
— Але з походу може й не вернути.
— Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би і так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я міркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на піч лізти, йому до слави дорога. А та слава — то й на нашу дитину і на нас упаде.
Сотник був дуже радий і веселий. Навпаки, сотничиху облітали сумні думки, сумні прочуття. Вона походів дуже лякалась, і скільки разів Іван ішов у похід, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всім хрещеним миром.
Одного дня каже Петро до Марусі:
— Я не можу так дармувати, треба мені конче до якоїсь праці взятись. Пішов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмішив би.
— А до якої ж роботи тобі братися, як сили у тебе немає? Підожди, аж подужаєш.
— Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була мені по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.
— Мене? А хіба ж козацькі дівчата грамоти вчаться? Хіба які панянки в городі, а я собі проста сільська дівчина, козацька дитина.