Старі натруджені ноги з чорними порепаними п'ятами. І, певно, мерзнуть у холодному надхмар'ї…
Вони спускаються нижче. І знову віщі слова Нестора лунають у вухах:
— Отсі кочівники вигнали зі степів аланів, готів, сарматів і заповнили усе Передкавказзя. Аж до Персії й Вірменії дістались. Сягнули Сірії й Месопотамії. Від страху перед ними тремтіли Аравія і Фінікія, Палестина і Єгипет. Ото вони й витовкли степи Причорномор'я, дійшли до Дунаю. Багато років одбивалися від гуннів держави, доки нарешті їхнього грізного вождя Аттілу не було розгромлено. Далеко, в степах Каталонії. Звідси й не видати!..
Нестор махнув рукою назад, на захід сонця. Бравлін піднявся вище, оглянувся: може, таки побачить? Де вони, ті степи каталонські?..
— Кажу ж, не видати… — вів далі лагідно отець Нестор. — Незабаром по тому нові кочівники — тюркюти — підбили під себе гуннські племена між Каспієм і Сурожем. Вони повоювали також племена угрів, аланів і всі інші. Але ненадовго. Нові войовники і їхні вожді перегризлися між собою…
— Як се може бути? — здивувався Бравлін.
— Як? — оглянувся до нього Нестор. — А так, яко нині наші князі чубляться. Чвари і міжусобиці почалися між ними. Розпався Тюркютський каганат, як по-нашому сказати, то держава чи князівство. Усі підкорені племена вивільнились. І найсильнішим виявилось хозарське, що поріднилось із вождями тюркютів. А ще були сильні племена булгар. Одне із цих племен — утігури — створили свою державу на річці Ітиль. Хозари ж прибрали до своїх рук двадцять п'ять різних племен і створили свою державу — каганат. Одного тільки племені — азовських булгар, або кутригур, — не могли підкорити. Їхній хан Аспарух зі своєю ордою посунув на Дунай і там загарбав землі слов'янські. Так і утворилось Булгарське царство на Дунаї. Один же рід кутригур із ханом Батбаєм визнав над собою владу хозар. Через те сії булгари стали називатися "чорними булгарами". Тобто рабські. Розселились вони по річці Кубані. Від них новий народ пішов, зовомий нині балкари… А коли хозарські орди гнались за ханом Аспарухом, то підкорили усе Причорномор'я. Потяли Таврію і готів, що лишились там. Забрали Тамань, де нині Тьмутороканська земля. Відторгли землі од Візантії. Поруйнували всюди гради і храми. Отоді хозарський меч надовго навис над слов'янськими племенами. І прийшли вони до полян і сказали їм: "Платіть нам данину…"
Голос Нестора раптом увірвався. Бравліну здалося, що і сам провидця-чернець, що лопотів поряд із ним полами ряси, щез. Що його поглинула чорна безодня неба. Страх стиснув серце Бравліна. З усіх сил він закричав:
— Де ти? Несторе-е!.. Де-е?!
Холодний піт виступив на чолі. Серце гучно калатало в грудях. Аж у скронях віддавало. І раптом відчув, що стрімко летить униз. І не було сили спинитись. Метеляв безладно ногами, хапався руками за повітря, прагнучи у щось вчепитись, і не міг. Зледеніло від страху серце. Непритомність скувала все тіло. І раптом боляче вдарився об землю. Й прокинувся.
Над ним мерехтіло крізь віконце вежі зоряне небо. Велетенський Віз перевернув своє дишло. Було далеко за північ. А у віконці боярської світлиці блимав вогник. Отець Нестор читав книги. Мабуть, читав про тих гуннів, і про булгар, і про полян, на яких набігли жорстокі войовники й змусили платити їм данину…
Бравліну довго не спалося. Чудувався сну, який привидівся щойно. Чудувався отцю Нестору, котрий думкою витав понад світами й одкривав їх таїну іншим несмисленним і сліпим. Бравлін заснув лише на світанні.
А отець Нестор давно забув про Бравліна і про свою розмову з ним. Не уві сні, а наяву мислями своїми облітав Каспійсько-Азозське міжмор'я, ріку Ітиль, ріку Дон (по-хозарськи— Бузан). І град Саркел, що по-слов'янськи називався Біла Вежа. Великий торговий град Хозарії. Могутньої Хозарії.
Візантійська імперія, борсаючись в обіймах варварських племен, шукала в Хозарії підмоги. Зіпхнутий з трону і вигнаний із Візантії, імператор її Юстініан Другий утік до кагана хозарського Ізбура Глявана. Узяв у жони його дочку, яку охрестили і назвали Феодорою. З поміччю кагана сей Юстініан повернув собі і цареградський престол. Щоправда, ненадовго. Його — знову ж таки за допомогою тих же хозарів — переміг суперник Вардан, який коронувався і був названий при сім Філіпом.
Волзької Хозарії боялися й араби, що підкорили народи Закавказзя. Тридцять літ воював з нею халіф Мерван із роду Омейядів. Він із своєю армією піднявся аж до града стольного Ітиля, погромив кагана, змусив його із родом своїм поклонитись пророку Магомету і корану. Але як тільки раті Мервана покинули Хозарію, каган відкинув нав'язану йому халіфом віру. Арабське панування у Хозарії скінчилось. Хозари знову заступили перед войовниками-арабами ворота Кавказу. Відтягували на себе удари мечів, якими араби дубасили християнську Візантію. Імперія змогла вистояти проти натиску арабських племен.
Вдячний за це імператор Лев Ісавр у літі 732-му від народження Христа пошлюбив свого сина Копроніма із дочкою кагана — Чичак. Їхній нащадок — Лев Четвертий Хозарин — п'ять років свого часу державив у імперії.
Тоді араби вирішили лукавством пригорнути до себе Хозарію, щоб порушити її союз із Візантією. Халіф Мансур наказав Язиду, своєму підвладному правителю Вірменії, взяти у жони собі дочку кагана хозарського Ханум. Вона прибула до свого нареченого з великим та багатим караваном. Десять повозів мали кибитки, які всередині були вистелені чорним соболиним хутром, дверцята до них виготовлені із золота. Двадцять інших повозів Ханум вгиналися від золота й срібла… Окрім того, Язид дістав у придане сто тисяч дирхемів, чотири тисячі кобилиць з лошатами, тисячу мулів, одинадцять тисяч верблюдів, десять тисяч овець…
Багатющий хозарський каган! Не злічити його багатств… Обидва світи — християнський і магометанський — прагнули пригорнути до себе войовничих хозарів, щоб заволодіти їхніми родючими землями й підгребти під себе їхні скарби. Отці — проповідники християнської віри і мули-сарацини старалися зо всіх сил. Висвятили у свою віру чимало готів таврійських, жителів великих приморських градів. Та державці-кагани і вожді кочових племен трималися віри своїх пращурів. Не жадали визнавати над собою нічиєї зверхності, яку нав'язували через віру.
Хозарська знать прийняла згодом іудейську віру від тих общин, які розселялися на торгових містах на території Хозарії. Сюди збігалися іудеї-крамарі і ремісники. Їх тут не переслідували за віру.
Нову віру прийняли лише обрані — каган, цар-бек та їхнє оточення. Вони лише були возлюблені богом, обрані ним для панування. Орди кочівників, землероби-поселяни, рибарі, градяни-язичники були тільки гноєм, упослідженими рабами, котрі мали працювати для обраних.
Почалися багатолітні міжусобиці й війни за владу. А кочові орди печенігів, угрів-мадяр та інших племен шарпали хозарську державу зі сходу. А з заходу на неї тиснула Київська Русь, що виросла у Подніпров'ї. І ніхто не міг спинити чвар і воєн між беками і тарханами, вельможами Хозарії, які самі наводили кочівників у свої землі. Населення було перебите, Обадій-цар і його нащадки наклали головами. Його брат Ханукка перехопив владу до своїх рук і обіперся на військо, що формувалося із магометан.
Почалися гоніння на християн. Візантійський партріарх Фотій посилає для захисту своїх одновірців Костянтина-Кирила Філософа і його брата Мефодія. Вони вивільнили з полону християн і дали їм у руки свою зброю — слово для проповіді християнської віри. Сили Хозарії танули. На неї нападали печеніги та угри, а потім і Візантія підняла проти неї сусідні племена аланів-ясів. На цей час Хозарія була вже непотрібною імперії для боротьби з арабами. На Подніпров'ї нова держава розправляла свої плечі — Київська Русь. Необхідно тепер остерігатись її сили…
Про неї заговорили у країнах Закавказзя і в усьому християнському світі після походу русичів на Царгород у літі 866-му. Тоді патріарх Фотій і лютувався, заявляючи: "Народ не іменитий, народ ніщо, народ, що стоїть на рівні рабів…"
Це після того, як нащадки Києві — князь Дір і його воєвода Аскольд — двомастами кораблів обложили Константинополь…
Арабський хроніст Масуді писав із задоволенням: "Перший із слов'янських царів єсть цар Діра, він володіє обширними градами і багатьма населеними краями; мусульманські купчини прибувають у стольний город його держави з різним товаром…"
Нестор згорнув хроніку Масуді…
За порогом Яневого терема уже зайнялася Зоря-Денниця. Коли зараз він вийде за ворота, то до утрені встигне прийти в обитель…
Тихо розчинив двері. Прямо на мостинах перед порогом спав отрок, якого ще звечора старий Янь прислав Нестору для послуги. Нестор переступив його, зійшов із східців, поправцював до воріт. А Бравлін, либонь, ще спить і, звісно, не відає того, що його давній пращур, князь Бравлін із Новгорода, водив колись на Царгород войовничі руські дружини… Спи, брате, у невіданні. Бо так солодше спати. Може, тому і спить народ руський, що не відає про себе? Про свою минувшину? Хто украв у нього ті знання?..
Із привратної вежиці чулося розмірене сопіння Бравліна. Блаженні сни у тих, кому тьма — світло. Блажен той, кому не дано вкусити плоду пізнання…
Босі загрубілі підошви чорноризця струшували, сиву росу із споришу. На стежині залишалися темні сліди його ніг.
Ще пахло ніччю. Млістю. Сном. Стольний Київ тонув у ранковому серпанку.
Отець Нестор наддав ходу.
Спустився крутою вуличкою повз Михайлівську обитель до Лядських воріт, що виводили його на Перевісище, і подався через дубовий гай до печерських круч.
З Печерської обителі ударили в дзвони. Кликали до заутрені.
Нестор переписував у свій хронограф тільки те, що повідали йому старі книги і письмена. Про словенські племена писав. Одні з них, закарбував у слові, сиділи по озеру Ільмень — вони разом із кривичами полоцькими і смоленськими, чуддю і вессю платили данину варягам із замор'я. Хозари ж брали данину з полян, сіверян і в'ятичів. По срібній монеті і вивериці від диму. І ще брали, як каже арабська хроніка, хутро соболів, горностаїв, ховрахів, ласок, куниць, лисиць, соболів, бобрів, зайців, кіз, брали ще свічі, стріли, кору білої тополі, високі шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби, рицинову олію, амбру, кінські шкури, мед, ліщинові горіхи, соколів, мечі, кольчуги, березову кору, рабів, баранів, корів… Не перелічити усього!
Але горді Києві нащадки не довго корилися лютим хозарам.